Звичайно, червонієш, коли тобі вкотре підступно нагадують, що Розстріляне Відродження – це були всі як один комуністи, до того ж такі, що і в передсмертних записках називали себе найщирішими. Червонієш тому, що нагадують тобі про речі, які хотілося б забути. Ти давно привчив себе дивитися крізь пальці, як у підручниках ріжуть по живому, розділяючи в німбі того ж Миколи Хвильового червону зірку й тризуб.(А там ще й свастика мерехтіла –класик був прихильником початкового, ще романтичного, європейського фашизму).
Одначе, каючись у своєму лукавстві, не перестаєш вважати Розстріляних своїми, рідними й ніколи не віддаси їх ані Конотопській Відьмі, ані КПУ, ані будь-кому з інших лівих, які вовтузяться сьогодні в українській «політиці».
Але ті й не беруть. Їм давай Третій Рим і Україну в ньому, а в цій справі розстріляні їм уже напевно не помічники, інакше вціліли б усі до одного.
У комунізмі Розстріляне Відродження хотіло бачити спасіння не лише України, а, між іншим, і Росії. Ці «червоні» романтики цінували комунізм як противагу російському імперіалізмові. Іншої противаги на їхньому обрії просто не було. Молотом комунізму й пролетарського інтернаціоналізму Хвильовий закликав «розбити російський месіанізм», «звільнити російську молодь від вікових забобонів імперіалізму».
Кажуть, що Розстріляне Відродження прагло геть тільки від міщанської й буржуазної Москви, а перед комуністичною схилялося, тане додають, що нову українську культуру воно збиралося створювати все-таки самостійно й опиратися винятково на європейську. Хвильовий: «Справа в тому, що російська література тяжить над намив віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування». Московському комунізму, звичайно, слава й честь, проте «ідеї пролетаріату нам і без московського мистецтва відомі». Люди, котрі тицяють тебе пикою в комунізм Хвильового, про все це мовчать. Ти слабкий, як кожна людина, а вони – мерзота, як далеко не кожна. Нагадують тобі правду, а однаково брешуть. Нам, нинішнім хитрунам, може здатися, що хлопці використали червоний прапор, щоб під ним легше було протягувати «буржуазний націоналізм». Хоча ця думка – від нашої зіпсованості. Їм не потрібен такий подарунок.
У радянському комунізмі завжди точилася боротьба твердокам’яних більшовиків із гнучкими, готовими хилитися в будь-яку сторону, аби з лінією партії. Не варто заплющувати очі: перші бували страшніші за других, адже ті вміли пристосовуватися не лише до вождів, але й до життя. Треба радіти, що гнучкі в кінцевому підсумку завжди перемагали – аж до повної перемоги над собою в1991-му. Проте в українському питанні тверді комуністи були кращі гнучких. Твердокам’яність надавала їм такої сили, що в звичайній політичній боротьбі взяти над ними гору було неможливо. Лише вбивати. Що ще можна зробити з людиною, котра, як Хвильовий, запитує в1926 році: «Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна». Вони вимагали українізації робітничого класу, до того ж, негайної; відверто називали це дерусифікацією! Порівняно з цими«червоними» теперішні «помаранчеві», затюкані всесвітньою «політкоректністю», – ніжні дошкільнята.
«Розбити російський месіанізм»,«звільнити російську молодь від вікових забобонів імперіалізму» виявилося не до снаги ані комунізму, ані «перебудові», ані єльцинізму. Зовсім недавно здавалося, що це може зробити глобалізм. Звичайно, зробить. Та під непрямими ударами російський імперіалізм буде (принаймні, в російських мізках) стояти вічно. Надія адекватних росіян, за їхніми словами, – лише на поразки в прямому, грубо політичному й воєнному розумінні: як в Афганістані, в Чечні, на Тузлі, як, напевно, буде в Грузії.
І де ще? Питання важливе, та для України не першочергове. Не має значення, якою буде Росія – хоч тричі демократичною. Якою бути, вирішувати їй. Україні – «своє робить»: у будь-якому разі, з усіх поглядів і, насамперед, культурному, орієнтуватися на Захід.