Максим Буткевич — колишній журналіст, захисник прав біженців, переселенців та осіб без громадянства, співзасновник правозахисного центру ZMINA. Приєднався до Збройних Сил України на початку широкомасштабного вторгнення. У червні 2022 року, командуючи взводом на бойовому завданні, потрапив у полон у Луганській області. Пробув у полоні 27 місяців у полоні, де його звинуватили в злочинах проти цивільного населення й присудили до 13 років позбавлення волі, а 18 жовтня 2024 року його обміняли.
Тиждень зустрівся з Максимом 26 листопада у Києві через кілька тижнів після звільнення, коли він тільки почав призвичаюватися до волі. Це інтерв’ю дає детальний опис, як російська тюремна система поводиться з українськими полоненими, як військовими, так і цивільними. Максим Буткевич також поділився тим, що допомагало йому вистояти в полоні, і думками про майбутнє.
— Де вас утримували?
— Три місяці я провів у СІЗО в Луганську, потім мене перевели до виправної колонії суворого режиму № 2 на окупованій території Луганщини. Після повернення на місяць у СІЗО для проходження апеляційного й касаційного судів у Москві (на якому я був присутній через відеозв’язок) я повернувся до тієї ж колонії наприкінці березня 2023 року й перебував там до звільнення.
— Чи були якісь відмінності в утриманні в СІЗО й у колонії?
— Як військовополоненим, нам не дозволяли виходити на тюремні прогулянки, тому ми залишалися без свіжого повітря близько восьми з половиною місяців. Харчування було гіршим: ми чули, як міняли каструлі, коли наближалися до камер військовополонених. Порції були маленькими, що залишало нас із постійним відчуттям голоду, іноді заважало нам спати. Ми не мали жодного контакту із зовнішнім світом.
Після офіційної російської анексії Луганська 30 вересня 2022 року його тюремну систему почали інкорпорувати до Федеральної служби виконання покарань Росії з її стандартами. Після цього деякі суворі порядки пом’якшилися: раптово припинилися ранкові й вечірні перевірки з примусовими відтисканнями чи присіданнями, побиттям. Натомість охоронці стали ігнорувати нас. Медичне обслуговування залишалося поганим, але трохи покращилося. Спочатку нам забороняли мати папір і ручки, а також не давали грілки. Пізніше дозволили мінімальний набір речей. Нам видали стандартну чорну тюремну форму із сірими смугами, більш характерну для російської системи.
— Чи були з вами засуджені за кримінальні злочини?
— Спочатку були тільки військовополонені. Потім до нас приєдналися так звані політв’язні — цивільні особи, засуджені за шпигунство, державну зраду тощо. Після винесення вироку мене перевели в секцію з людьми, звинуваченими в кримінальних злочинах. Деякі з них були місцевими українцями, які відмовилися від російських чи окупаційних паспортів. Коли Росія офіційно анексувала територію, цим в’язням замінили кримінальну статтю самоназваної «влади» Луганщини на статтю російського права.
Я не юрист, але мені було цікаво, як політв’язнів, неросійських громадян, які ніколи не жили в Росії, могли звинуватити в зраді Росії. Як вони збиралися це пояснити? Наскільки мені відомо, вони тимчасово розв’язали цю проблему дуже простим способом — просто не переймалися цим.
— Що сталося з тими вісьмома людьми, з якими ви потрапили в полон?
— Нас тримали разом близько трьох з половиною тижнів, потім після «тривалого фізичного тиску» мене перевели в меншу камеру. На допиті мене назвали поганим впливом, тому що я намагався підтримувати моральний дух інших полонених.
Двоє слідчих, імовірно, з ФСБ, уже знали моє минуле зі статей у російських медіа, де мене називали «нацистським командиром винищувального підрозділу». Вони запитали, чи не хочу я дати інтерв’ю поважному міжнародному медіа на кшталт BBC, але не BBC.
Сказали, що мені треба розповісти про українське керівництво, нацистську ідеологію в Україні, міжнародних донорів, зокрема про Сороса, як він підриває традиційні цінності, є димовою завісою для американського імперіалізму, як вони керують Україною і нав’язують ЛГБТ-ідеологію. Я сказав, що для мене це не проблема, я скажу все, що знаю: вони підтримують правозахисні ініціативи, місцеве самоврядування, академічні видання.
[Слідчий] розлютився. Сказав, що мені промивають мізки західною ідеологією. Якщо я не шпигун, то перебуваю під західним впливом і поширюю його в Україні. Він закінчив тим, що я став його особистим ідеологічним ворогом. Мовляв, шкода, що я не наклав на себе руки, коли потрапив у полон, адже, як офіцер, я був зобов’язаний це зробити. Він сказав: «Я б тебе вбив, якби зустрів деінде, але, на жаль, тут і зараз я не можу. Ми тебе засудимо». Я сказав, що мене немає в чому звинувачувати. У відповідь почув: «Усі ви, українські військовики, є воєнними злочинцями, тому що ви воюєте з нами. Нам не проблема знайти, у чому вас звинуватити». Потім був довгий фізичний тиск.
Наступного дня голова оперів, що відповідав за неформальний контроль, невисокий на зріст, але фізично винятковий, погрожував мені тортурами. Він почав так: «Ти что, бл*діна, ти что газуєш, ти кто по жизні?». Далі сказав, що єдина причина, чому він мене ще не б’є, — це те, що сьогодні неділя, ранок і люди ще в церкві на службі, і що бити мене зараз — гріх. Пояснив, що зі мною буде, якщо я продовжуватиму погано поводитися. Вони більше не використовують спилювання зубів, тому що «ми використовуємо тапік» (військовий польовий телефон). Він пояснив, куди треба ставити електроди, щоб змусити тебе лежати у власній блювоті, калі й сечі. «Скоро приїдуть серйозні люди й будуть ставити серйозні запитання, і якщо ти не відповідатимеш, ось що з тобою станеться».
Наступного місяця приїхав слідчий комітет, який фабрикував кримінальні справи, і я був однією з них.
— Коли вас затримали, вам погрожував один з офіцерів. Можете пояснити, що сталося?
— Нас вивели на щось схоже на першу лінію, залишили на підлозі роздягненими зі зв’язаними за спиною руками. Він виокремив мене як офіцера. Цікавився, хто що робив до вторгнення, питав, хто одружений, і, зрозумівши, що дружини побратимів здебільшого за кордоном, звертався до кожного по черзі, детально описуючи, що, на його думку, відбувалося з їхніми дружинами й місцевими чоловіками, — груповий секс, по суті, зґвалтування. Він намагався спровокувати нас, щоб ми щось сказали.
Далі він привів спецпризначенця, який мав виходити на бойові, і вимагав, щоб я сказав на камеру: «Я бажаю російському спецназу вдалого полювання». Я відмовився. Ще він говорив про честь офіцера, про те, що я ганьблю армію, тому що я товстий, а я ніяк не реагував. Приїхали інші хлопці в балаклавах, забрали нас по одному, щоб поговорити й зняти на відео.
Фото: Oleksiy Arunyan/GRATY
Пізніше, коли нас знімали, він повернувся й сказав, що ми будемо вчити українську історію. Відкрив звернення Путіна до народу в липні 2021 року й почав читати про початок України, про те, що Україна ввійшла до складу Росії як три території (Київська, Чернігівська й Житомирська), про Лівобережжя, Новоросію, Західну Україну й Крим. Він сказав: «Я зачитуватиму деякі речення та вказуватиму на одного з вас. Ця людина повинна повторити його слово в слово. Якщо хтось із вас обмовиться або переплутає слова, то його [Максима] будуть бити». Він читав, і мене били. Я бачив, як хлопці дуже старалися не робити помилок, але це було важко. Якщо хтось робив паузу, мене били, якщо хтось плутав слова, мене били два-три рази. Він почав отримувати задоволення від процесу, полишив текст і просто бив мене. Потім узяв телефон, увімкнув відеозапис і наказав сказати: «Слава Росії. Ми бажаємо спецназу Росії вдалого полювання. Будь ласка, вибачте мені за те, що я не побажав цього вранці». Ця історія для нього, виявляється, не закінчилася.
— Ви покинули Україну в червні 2022 року й повернулися в зовсім іншу країну. Що вас вразило?
— Я провів місяць у реабілітаційному центрі, і це було краще, ніж я очікував. Я думав, що країна, яка воює понад два роки, не має ресурсів. Про нас піклувалися, і в нас був час звикнути до думки, що ми вже не в полоні.
Насправді все краще, ніж я очікував. Хоча люди виснажені війною, волонтерський рух неймовірно масовий і структурований. Відкривають нові місця, і скрізь, хай куди ви підете, — перукарня, кав’ярня, продуктова крамниця, — є своєрідний волонтерський військовий податок. Люди багато донейтять.
Мені подобається, що культурне життя квітне. Наскільки я пам’ятаю, навесні 2022 року були дуже песимістичні коментарі про українське книговидання. Частину промислових ресурсів видавництв знищили під час першого етапу окупації. Були прогнози, що українці витрачатимуть те, що залишиться від грошей, на речі для виживання. А українське книговидання процвітає.
У мене таке враження, що люди стали більш турботливими одне до одного, вони відчувають, наскільки крихким і травмованим може бути кожен з нас.
Мені ще багато чого треба відкрити для себе. Зараз я у відпустці після полону для проходження медичних процедур, а потім маю вирішити, що робити далі. Як колишній військовополонений, я маю право демобілізуватися. Знаю, у яких сферах хочу бути активним. Мені немає різниці, залишитися в армії, піти в цивільний сектор, звідки я родом, державний чи комерційний. Я хочу допомагати визволяти наших хлопців з полону і сприяти міжнародній солідарності з Україною. Решта — питання ефективності, як у цій цитаті Ані Де Франко: «Кожен інструмент — це зброя, якщо правильно його тримати».
— Чому ви, правозахисник, пішли в армію в лютому 2022 року?
— Я розумів, що потрібні люди в міжнародній адвокації, гуманітарних програмах, допомозі внутрішньо переміщеним особам з нещодавно окупованих регіонів, у волонтерстві в армії. Але відчував, що я менш вразливий, ніж багато інших людей. Майже всі мої близькі, крім батьків, були в більш-менш безпечних місцях, а Київ треба було захищати. Якщо Київ упаде, це означатиме, що більша частина української території опиниться під контролем Росії, де не існує захисту прав людини. Усе, що ми робили протягом десятиліть, знищать. Якщо я хотів це захищати, то мусив мобілізуватися. Мати ту саму мету — захист прав людини, але в інший спосіб — з автоматом Калашникова.
Звісно, була внутрішня напруженість, тому що я антимілітарист, але не взяти зброю призвело б до набагато серйозніших наслідків. І я відчував особисту відповідальність. Для того щоб люди могли допомагати переселенцям, хтось мав бути на фронті. Ті, хто воює, дають можливість решті робити інші життєво важливі справи.
— Що найбільше допомагало вам вистояти протягом цих двох з половиною років?
— Я винайшов ментальні практики, згадував зустрічі та розмови. Моя перша освіта — філософія, але для мене філософія не абстрактне вчення, а практика життя. Мені був потрібен час, щоб поміркувати над певними фундаментальними питаннями. Нарешті цей час у мене був. Дуже допомогла віра. Я християнин і раніше досить стримано про це казав. Не тому, що соромився, а тому, що це особисте, а я ненавиджу нав’язувати щось іншим. Ще в армії зрозумів, що віра для мене набагато важливіша, ніж я думав у мирний час. У Новому Завіті описана сцена, коли охоронці знущалися з Ісуса перед розп’яттям, граючи з ним у гру: закривали йому очі, били по голові й питали: «Скажи нам, хто тебе вдарив. Якщо ти пророк, то повинен знати, хто це був». Минуло дві тисячі років, і ми мали те саме в коридорі в Луганську. Дещо ніколи не змінюється. Крім того, мені хотілося хоч якось допомогти людям, яких знаю і люблю, тож єдине, що міг робити, — це молитися за них.
Потім, звісно, допомогли книжки й листи. З кінця лютого відкрили письмове спілкування, тільки з Росією та іншими країнами. Я міг відправляти й отримувати листи. Охоронці казали, що я отримав більше листів, ніж решта колонії. З кількох сотень листів я встиг відповісти майже на всі, окрім трьох. Пам’ятаю, як писав, що «дуже важливо зберігати надію». Я зберігав цю надію, але не дозволяв їй поглинути інші частини мене, тому що мав бути готовим до марафону.
Я пристосувався до нестачі їжі та поганої гігієни. Найважче було боротися зі страхом. Його дуже важко позбутися, це базова інстинктивна емоція — жахлива й принизлива. Я боявся, що мене змусять зробити щось, чого я собі не пробачу. Дуже скоро зрозумів, що мені потрібен час, здоров’я і терпіння. Останнього в мене не було раніше, але цього добре навчає полон.
— Що можна зробити, щоб допомогти українським військовополоненим і засудженим солдатам?
— Солідарність на всіх рівнях, щоб вони могли бути на зв’язку із зовнішнім світом. Я отримував листи з Франції, Литви, Німеччини, Чехії, Балкан тощо.
Я вважаю, що треба щось робити на міжнародному рівні: Росія повинна відчувати тиск ззовні у вигляді санкцій. Що мене дійсно турбує, і я поки що не бачив доказів протилежного: на міжнародному рівні питання військовополонених, яких утримують у Росії, розглядають як частину війни. Усі знають, що Женевські конвенції порушують. Дуже шкода й сумно, але, знову ж таки, їх завжди порушують. Проте після полону я бачу це інакше. Вони не порушують загальні конвенції тут і там. Вони повністю підривають і роблять міжнародне гуманітарне право марним і нечинним. Була спроба створити міжнародну структуру гуманітарного права, щоб зберегти людство, і цю структуру свідомо й цілеспрямовано руйнує політичне керівництво Російської Федерації.
Що стосується цивільних полонених, то ситуація, на мій погляд, ще гірша, вона межує з геноцидом. Військовополонені, засуджені за сфальсифікованими кримінальними справами, — об’єкти торгівлі. Нас засудили для того, щоб обміняти на щось, а не тільки на когось. Коли ви змушуєте когось зізнатися в злочині, кидаючи людину за ґрати на довгий строк, це вже захоплення заручників, рабство, а не військовополонені як частина війни. Це терористична практика, і я боюся, що на міжнародному рівні її не розглядають як таку.
Не уявляю, якою мірою здійснюють міжнародний моніторинг українських військовополонених і місць утримання під вартою. Ми нікого не бачили. Спочатку ми сподівалися, що приїде Міжнародний комітет Червоного Хреста. Потім не сподівалися. А потім Міжнародний комітет Червоного Хреста став майже лайливим словом. Одного разу до нас у СІЗО приїжджав хтось із Місії ООН з прав людини разом з омбудсменкою окупованої Луганщини — Сердюковою. Пізніше нас відвідував наступний омбудсмен — Сорока.
Фото: Oleksiy Arunyan/GRATY
Нестача незалежного нагляду за цими місцями робила нас, українських військовополонених, більш вразливими. Мені особисто так і казали: ми можемо робити з вами все, що завгодно, поламати вас, тому що за нами ніхто не стежить.
Я розумію, як це важко. Російське керівництво не має бажання відкривати ці об’єкти для міжнародного спостереження. Але є інструменти, щоб принаймні спробувати зробити це більш послідовно.
Є також конкретні випадки, яких я досі не можу зрозуміти. Деякі військовополонені, які мають поганий стан здоров’я, не отримують належної медичної допомоги й мають бути пріоритетними для обміну. Також не розумію, як дійсні офіцери ОБСЄ можуть перебувати в ув’язненні більше ніж два роки, звинувачуватися в шпигунстві, давати зізнання під тортурами, попри захист дипломатичного персоналу й міжнародних організацій, передбачений Віденською конвенцією? Вони були зі мною в одному бараку. Росія залишається членом ОБСЄ, утримуючи цих людей.
— Чи вважаєте ви, що жорстоке поводження з військовополоненими було державною політикою?
— Так, були надані інструкції, комусь це подобалося, комусь ні. Спеціальна група запустила конвеєр фабрикування кримінальних справ. Їм треба було мати певну кількість справ, переданих до суду. Очевидно, що вони діяли за вказівкою, це не була їхня ініціатива.
Їх створили для повторення сталінських практик. У сусідній Полтавській області 1938 року заарештували мого прадіда, звинуватили в шпигунстві, під тортурами вибили зізнання, а потім розстріляли як ворога народу. Він був реабілітований, і я читав його справу.
Через вісімдесят з гаком років у сусідній області мені висунули схоже звинувачення під тортурами, хоча мене «лише» засудили до тринадцяти років, а не розстріляли. Той самий механізм діє далі, а це означає, що немає гарантій, які поклали б край цій практиці.
Статтю підготували за підтримки гранту німецького фонду N-Ost, що фінансується Європейським Союзом.