Баба Женя і її квочка
Село Наливайківку можна було без особливих перебільшень назвати райським куточком Київщини. Хати на березі мальовничого озера, розкішний садочок, багато квітів на клумбах, запашні сіножаті довкола — і все це у якихось 50 кілометрах від столиці. «Наш куток був найгарніший у Наливайківці, — каже баба Женя, — у нас тут ставок, риба і сусіди добрі. Жили та раділи. А тепер така біда сталася, що й слів не підібрати — хоч вий. В одну мить старцями стали». «У нас тут на кутку всі хати постраждали, — розповідає баба Женя, — страхіття було так бомбили. І вертольоти, і літаки літали. Тільки гуп — і лежимо. Зробили нам добрий подарунок на 8 березня — як почали гатити 8-го, то й аж по 13-те».
Бабу Женю гукає сусідка Таня, яка приїхала до сільради дати слідчим свідчення про руйнування свого обійстя та зібрати вцілілі речі. Ночувати Тані немає де — від її хати залишилась вирва метрів чотири вглибину та купа сміття. Зате якимось дивом частково вцілів хлів, у якому квочка вирішила висиджувати яйця. «Сидить і не підпускає до себе. Син глянув — не менше, як 15 яєць під нею», — розповідає Таня бабі Жені, яку попросила взяти «шефство» над куркою. «Ото ще тільки курці не вистачало на яйця сісти, — вдавано суворо примовляє баба, обладнуючи для квочки добротне сідало. Перенести її зараз не можна, бо хто зна, скільки днів вона вже тут сидить… Я їй зараз пшона принесу, нам якраз гуманітарку дали, і води наллю. А як курчата вилупляться, то й заберу».
Збоку вся ця колотнеча виглядає досить комічно. Довкола одні руїни, над якими висить запах смерті, але природу це зовсім не хвилює і люди змушені їй підкорятись. Війна війною, а курчата — за розкладом. А навколо цвітуть квіти, які вже встигли пробитись крізь потовчену цеглу — бо їм теж треба цвісти, хай там що.
Читайте також: Чернігів, місяць після оточення. Що згадують і чим живуть мешканці
Мама врятувала всіх
Наливайківка — старе козацьке село, розташоване всього за шість кілометрів від містечка Макарова, яке московські окупанти більше ніж місяць безрезультатно намагались захопити. В селі квартирувало чимало українських військових, у садках стояла техніка, часто приїздили волонтери. Не помітити такий рух було не можливо, тому Наливайківку частенько обстрілювали росіяни. Багато мешканців впродовж перших днів війни покинули свої хати і поїхали світ за очі. Ті, хто лишились, ховались у неглибоких льохах, коли ставало дуже «гаряче».
Таня, навпаки, якраз 25 лютого приїхала з сином до Наливайківки — доглянути матір, яка тяжко захворіла. Вже 4 березня стало зрозуміло, що треба виїздити. «Обстріли були постійні. Я навіть навчилась розрізняти, з чого стріляють і звідки», — розповідає жінка. Втім, до від’їзду її змушували не обстріли: здоров’я мами стрімко погіршувалось і її треба було терміново вивозити. «Якби вона тут померла, то навіть не було б можливості поховати. Я одна, люди пороз’їжджались. Ні труни купити, ні зателефонувати. Зв’язку не було, світла не було, сільрада не працювала. Ще й машину не виходило завести — сів акумулятор», — згадує Таня.
Зарядити акумулятор їй допомогли українські військові. Перед самим від’їздом Таня вирішила забігти до сусіда Сашка, обмінятись про всяк випадок телефонами.
«Приходжу, а в них у стіні з боку поля, дірка. На підлозі лежить якесь тіло, а Сашкова мама кричить «Допоможіть!». Питаю її, де Саша. «Вбили Сашу» — стогне мати. Російський танк під’їхав дуже близько і поцілив прямо в хату. Тридцятирічний Сашко якраз стояв біля тієї стіни — снаряд йому попав прямо в голову…» — розповідає Таня. Його матері осколками перебило ноги, її відвезли до лікарні, але жінка не вижила. Чи то від втрати крові, чи просто від небажання жити після такого…
Таня прибігла додому, зібрала маму, сина і рушила. Житомирська траса на той момент вже була перекрита. Там росіяни розстріляли чимало цивільних автомобілів, їхати туди було самогубством і люди показали жінці шлях через села. «Мама вже помирала, — розповідає Таня, — сили її покидали і ми їхали у найближче місце, де можна було б її поховати. Добралися до Попільні на Житомирщині, у мене там сестра живе. Рятувати маму було вже пізно, тож ми її поховали, а 8 березня нашу хату у Наливайківці розбомбили. Якби ми залишились там, то загинули б. А так мама нас всіх врятувала..»
Читайте також: Жах і тиша. Як росіяни змушують мешканців Донбасу воювати проти України
Хата у Тані була гарна. Не нова, але після капітального ремонту. Коли жінка про неї розповідає, верх над жалем бере гордість. «Ми її зробили лялечкою, — каже Тетяна, — віддерли до цегли стару штукатурку, поставили гарну підлогу, новий дах, вікна дерев’яні зі склопакетами — все нове! Добудували веранду та ванну. Всі зручності були. Мама тут постійно жила, а ми приїжджали». Дві бомби, які впали на обійстя, зруйнували практично все. Дивом вціліла хіба драбина на горище, яка незворушно залишилась стояти поміж руїн. «Що з цим робити, не знаю. — раптом серйознішає Таня, — Маю двох синів — хай вони думають. А я не можу. За цей час в мене три смерті близьких мені людей: мама, одна моя подруга і медсестричка. Дуже то все тяжко…»
Медсестричка Катя
Ще коли Таня поралась із хворою мамою, у них у будинку квартирувала медсестра з підрозділу, який розташувався якраз у Наливайківці. «Ми з нею встигли познайомитися, в нас були дуже теплі відносини. Вона з Рівненщини. Звати Катя Ступницька. Їй всього 25 років, шість із них вона служить. У 19 років закінчила медучилище та поїхала на Схід. Вишила собі там плаття. Розказувала, як була вільна хвилинка, то сиділа в бліндажі й вишивала. Казала, як війна закінчиться піде у відставку, купть собі машину і…» — згадує Таня. «Медсестричку тут всі знали, підтакує баба Женя, — Біжить гарненька невеличка, ледве сумку несе і того автомата тягне, аж душа розривається…»
Катерина Ступницька. Фото: armyinform.com.ua
Після від’їзду господарів у їх будинку облаштували повноцінний медпункт. Господинею в ньому стала Катерина. Вона тут і жила, й працювала. Як впала бомба, її тіло довго не могли знайти під завалами, хоча шукали всю ніч. Лише зранку побачили, що дівчину відкинуло аж на город, на тридцять метрів від будинку. Поховали Катрусю Ступницьку, сержанта Збройних сил України, 12 березня за 230 кілометрів від Наливайківки, у її рідному селі Залізниця Корецького району на Рівненщині. А за тиждень, 19 березня 2022 року, за визначну особисту мужність і героїзм ще й відзначили званням Героя України. На жаль, посмертно.
Читайте також: «Харків – залізобетон». Боротьба міста під час війни за життя
А ще існує легенда, що в ту страшну ніч Катя загинула не сама, а зі своїм нареченим. Хтось каже, що це плітки, хтось стверджує, що саме так і було. Проте, навіть коли історія про кохання вигадана, то вигадників можна зрозуміти. В часи армагедону такі легенди допомагають не збожеволіти. Це як квіти, котрі всупереч всьому, для чогось проростають з-під цегли.
Вид на озеро
Посеред вулиці неподалік Тетяниної хати ще одна величезна яма. Мабуть, найбільша на цьому кутку села. Скільки кілограмів вибухівки тут здетонувало, вже не так важливо. Тепер куди важливіше якось відновити навколишні будівлі, майже зметені вибуховою хвилею. Баба Женя впевнена, що вже не дочекається, коли її куток відбудують: «Щоб мені усе відновити за мою пенсію в 3000 гривень, треба багато років. А мені вже 73. Думаєте, я діждуся ремонту якогось? Нема що й говорити… Ви й самі бачите — все розвалено, зруйновано». На державу в баби надії мало. «Їм або Україну зараз спасати, або нам якось помагати — а що важливіше?» Врешті, у сусідів справи іще гірші, й це баба добре розуміє, бо від її хати хоча б три стіни залишилось, а у них — жодної.
Будинок через дорогу взагалі зруйнований дощенту. «Нова хата була, — розповідає баба Женя, — З 2005 року будували своїми силами. Щойно заселилися, ще дотягували якісь дрібнички, аж тут війна». Вибуховою хвилею знесло усю споруду, залишилась лише купа каміння. Поруч, у інших сусідів, ситуація трохи краща — декілька стін все ж залишились і дах, точніше його рештки, якось тримається. А через вивалену задню стіну тепер навіть можна милуватися чудовим видом на озеро. Щоправда, жити у такій чудернацькій споруді все ж небезпечно. Й наче, як насмішка, стоїть посеред усієї цієї руїни стара поліська хата. Трохи похилена, вікна вибиті, але жива-живісінька. Її лише, здається, струснуло добряче та поставило на те саме місце, де вона вже сотню років простояла.
«А ви знаєте, що ми тут зараз робимо? Ото, як є люди, що у смітниках риються — так оце і ми зараз. Щось витягнули, якесь простирадло знайшли, якесь відро, якесь крісло, а нащо воно?..» — міркує собі баба Женя, прощаючись із нами. І тут же спохоплюється: «Думаєте, я городу не посадила? Еге ж! Ми ж привикли у селі з городу жити. Та й робити щось треба, не сидіти ж склавши руки. Життя продовжується».