Не маючи рівних у регіоні ані за професійними даними журналістів, ані за технічним оснащенням, АТR давно вийшов за межі вузькоетнічного проекту й здобув широку багатонаціональну аудиторію як у Криму, так і далеко поза межами краю. Але після його офіційного проголошення «ворожим» доля телеканалу була вирішена. В останній вечір мовлення тисячі глядачів зі сльозами на очах стежили за ефіром, плекаючи наївну надію, що кати в останній момент таки змилуються над жертвою. Звісно ж, дарма. Рівно опівночі телеекран перетворився на чорну дірку. Окупанти тут нічим не здивували, а от що справді стало неочікуваним, то це погано прихована зловтіха колишніх кримських колег-медійників. Жодної підтримки чи співчуття журналістам з АТR не висловила навіть кримськотатарська редакція державного «обласного» телебачення. Авжеж, там тепер жадібно очікують притоку кадрів такого класу, про який раніше й не мріяли. Втім, намарно. Бо атеерівці заявили, що працюватимуть як і раніше, хоч і без телеефіру, але через інтернетне та супутникове мовлення.
Багато кримських татар, зокрема похилого віку, скаржаться, що із припиненням потоку рідної мови з домашнього телевізора, який був звичним «тлом» у багатьох оселях, нібито щось обірвалось у душі, викликаючи відчуття тривоги та самотності. Це той самий біль, що мучить і наших дідусів, і бабусь від минулого року, коли у Криму замовкло українське дротове радіо. «Брехунець» ніби й не був найпершою річчю в господарстві, його не дуже поважали, з ним не погоджувались і вголос сперечались, але, коли він замовк після кількох десятків років мовлення, знести цю тишу виявилося важко.
Читайте також: Уявні спільноти і реальні трагедії
Проте не журіться, нацмени! «Старший брат» іде на поміч. Хочете мови, то буде вам мова. Аксьонов, лицемірно поремствувавши із приводу закриття телеканалу (нібито його власники навмисно саботували перереєстрацію із провокативною ціллю очорнити Росію), «заспокоїв» підданих обіцянкою, що АТR на екранах замінить КОТ: «крымскотатарское общественное телевидение» (гострі на язик користувачі соцмереж – представники корінного етносу півострова відразу зауважили подібність цієї абревіатури до рідного слова «къот», що означає, перепрошуємо, «дупа»). Запопадливі проросійські діячі кримськотатарської національності гаряче підтримали ініціативу. Авжеж, бо вони тепер за кремлівський кошт нарешті дістануть омріяний необмежений доступ до вух аудиторії! Тож тепер промивання мізків у Криму відбуватиметься і кримськотатарською мовою.
Із таким самим завзяттям купка колаборантів аплодувала й іншій ідеї: скасувати традицію жалобних заходів у пам’ять про депортацію кримськотатарського народу 18 травня 1944 року. «Міністр інформації» Полонський запропонував, щоб 18 травня кримські татари не проводили жалобних акцій, а приватно «пом’янули» жертв удома та «на цвинтарях». Вочевидь, хлоп’яга уявляє собі ті поминки чимось на кшталт «родітєльской субботи» з горілкою на могилах. Бо про які цвинтарі може йтися, якщо поховання депортованих розкидані по всій Середній Азії та вздовж залізничних колій? За словами Полонського, пам’ять про трагедії прищеплює народові комплекс меншовартості. Натомість «міністр» призначив інородцям нову, «позитивну» дату для святкувань: 21 квітня 2014 року. Це день, коли Путін підписав «закон» про «реабілітацію жертв депортації» (як той «закон» виконується, ми всі добре бачили на прикладі й закриття АТR, і безлічі інших заходів відверто расистського штибу).
Читайте також: Слон і моська
«Поминать нужно тихо, а радоваться – громко», – проінструктував тубільців чиновник. Усі ці «позитивні» пропозиції насправді означають одне: 18 травня нікому не буде дозволено збиратися більше, ніж утрьох. Варта уваги тут іще й така деталь. 21 квітня майже збігається з іншою жалобною датою в історичній долі корінного народу півострова – захопленням Кримського ханства Російською імперією в 1783 році. Адже саме 19 квітня (8-го за старим стилем) Єкатєріна ІІ підписала указ про анексію тієї держави. Протягом останніх 20 років проросійські організації Криму незмінно святкували цю дату як «день воссоединения с Россией». Нині її навіть офіційно включено до «списку пам’ятних дат Республіки Крим». Ці заходи завжди мали вигляд неприхованого антитатарського шабашу, з рясною риторикою щодо «визволення Криму з-під турецько-татарського іга». Не цілком зрозуміло, чи ця ініціатива Полонського про «нове національне свято» – свідоме знущання з корінного народу, чи просто наслідок невігластва. Але, здається, окупанти не сумніваються у своїй здатності примусити кого завгодно «громко радоваться», коли їм це потрібно.