«Мостік! Мостік! Дякую, дякую вам, рідні!» — пенсіонерка поволі переставляє ноги, спираючись на дерев’яну палицю. Вона йде через тимчасовий пішохідний міст, який з’єднує Станицю Луганську з територією «ЛНР». Її обганяють інші люди з торбами, клунками й візками різних форм і розмірів.
Міст у Станиці Луганський, певно, чи не найвідоміший в Україні. До початку війни він з’єднував береги Сіверського Донця і давав змогу жителям околиць потрапити до Луганська. Під час бойових дій частину мосту підірвали. Активні бої точилися тут до 2017 року. Водночас тут працює єдиний у Луганській області контрольний пункт в’їзду-виїзду (КПВВ), через який жителі тимчасово окупованих територій Луганщини можуть потрапити на підконтрольну Україні територію. За інформацією прикордонників, які тут працюють, щодня через КПВВ проходить приблизно 10–12 тис. людей. У липні, попри протести, тут відбулося розведення військ: українська армія відійшла ближче до Станиці Луганської. Нібито свої укріплені позиції залишили й сепаратисти. З обох сторін мосту утворилася демілітаризована зона довжиною приблизно 2 км. Почалася його реконструкція.
Читайте також: Протекторат Донбас. Шоу гібридної капітуляції
«Відійдіть за паркан! За паркан, кажу! Не напирайте!» — голосно проказує прикордонник, відганяючи натовп від входу на територію КПВВ. Полудень. У черзі до входів скупчилося кілька сотень людей.
«Питань до ковбаси в мене немає. А от до цієї змазки є. Треба було б її вилучити, але оскільки ви вперше проходите, я вас пробачаю. Наступний!» — це вже в спеціальному наметі прикордонники оглядають клунки людей, які повертаються в «ЛНР». Кілька об’ємних кілець ковбаси опускаються в картату сумку, задоволений хлопець іде на паспортний контроль. Надворі повз чергу провозять людей на візках, які мають право пройти поза чергою. Повз нас із «ЛНР» до України проходить кілька жінок із дітьми.
«Частина жінок реально використовує дітей, скажімо, в бізнесі. Була тут одна мадам, яка вагітною на собі тягала сумки по кількадесят кілограмів, із максимально дозволеною вагою. А ще в неї було двоє дітей, які перли по 30 кіло кожен. І що ви думаєте: коли в неї народилася дитина, то ця жінка стала складати товари й у візочок новонародженого», — хитаючи головою каже один із прикордонників.
Тим часом вишиковується черга до віконечок паспортного контролю. Попри те що працюють усі вікна, люди чомусь скупчуються біля одного-двох, утворюючи затори. За зеленим парканом, яким оточений КПВВ, розбиті, випалені будинки. Із перекошеними дахами, без вікон, зі слідами пожеж. Щоправда, у деякі з них уже вертаються люди. З-під завалів на подвір’ях видно господарів хат, які розбирають сміття. Таких, утім, одиниці. Більшість осель покинуті.
Читайте також: Влада без зворотного зв'язку
«Звісно, що немає жодних гарантій. Бої можуть відновитися в будь-який момент. Бо наші війська відійшли з позицій, але чи зробили це сепаратисти, не знаємо. Ми не можемо це проконтролювати. У нас немає туди доступу. Вони тільки недавно розібрали свої укріплення, які були на мосту. Це сталося орієнтовно в ніч на 26 жовтня. А що там на пагорбах, не можу вам сказати. Так, є чутки, нібито вони там облаштували собі спостережні пункти. І в теорії звідти вогнем можна накрити всю Станицю», — каже представник Спільного центру контролю та координації (СЦКК), із яким ми йдемо новою асфальтованою дорогою. Він одягнений у камуфляж, на грудях, руці й шоломі має пов’язки білого кольору з написом «СЦКК».
Повз нас дорогою проносяться два автобуси: кожен у свій бік. У СЦКК кажуть, що асфальт тут поклали лише кілька місяців тому. А від самого КПВВ до відновлюваного мосту їздить транспорт: два автобуси та два гольф-кари. Проте за бажання можна пройтися й пішки, відстань невелика, приблизно з кілометр. Уздовж шляху стоять лавочки, і чи не на кожен стовп прикріплено український прапор. Обабіч дороги, яка підіймається над околицями, видно посічені снарядами дерева. Вони обтягнуті білою стрічкою: сапери ще не встигли тут попрацювати. Така сама стрічка натягнута вздовж ґрунтовки, якою їздить будівельна техніка. Наш гід каже: «Рятувальники поки встигли розмінувати тільки її. Роботи в околицях досі тривають».
Після повороту з’являється міст. Над ним стирчить із десяток прапорів «ЛНР». Чути скрегіт металу, крики людей. Тут же збудований тимчасовий міст для пішоходів: дерев’яний, піднятий на десяток метрів над землею. Ним в обидва боки — із «ЛНР» та до «ЛНР» — снують люди. Із туристичними валізами, картатими сумками, візками-кравчучками. Майже кожен щось із собою несе. Представник СЦКК займає місце поруч зі своїм колегою на краєчку дороги й дивиться в бік сепаратистів. Із протилежного боку теж стоїть двоє спостерігачів. Щоправда, із синіми пов’язками. Нас розділяє 20–30 м. Утім, кого саме вони представляють, важко зрозуміти.
«На тому боці теж стоять нібито представники СЦКК. Але є один нюанс: росіяни вийшли зі Спільного центру з контролю та координації рік тому. Хто ці люди й чому вони там стоять, ми уявлення не маємо. У «ЛНР» кажуть, що то їхнє СЦКК. Але ми з ними ніколи не співпрацювали й не співпрацюємо», — пояснює наш супровідник. Наостанок радить далеко пішохідним мостом не ходити, максимум до середини. Для власної ж безпеки.
Дерев’яний міст під ногами хитається. Особливо це відчувається, коли повз тебе пробігає з десяток пенсіонерів, які, побачивши автобус на зупинці, щосили пришвидшуються. Байдуже, що через 5 хв приїде наступний. Біля автобусної зупинки сидять у саморобних візках, зібраних із кравчучок і крісел, місцеві «бізнесмени», зовні схожі на типових клієнтів наливайок із району. Часом вони сваряться з перехожими, і низькі охриплі голоси луною котяться околицями. Власне, до початку робіт ці чоловіки мали непоганий заробіток. До ремонту на руїнах мосту лежав дерев’яний настил, яким потрібно було спускатися й підійматися. Особливо важко цей шлях давався людям з інвалідністю й пенсіонерам. Тож ці чоловіки були готові за плату провезти всіх охочих. Ціна питання коливалася від 100 до 300 грн.
«Колись їх тут було дуже багато. Понад 20 людей. Може, хтось із них навіть воював проти української армії свого часу. І вони таким чином заробляли: брали гроші, щоб допомогти людям дістатися до КПВВ. Коли стали будувати міст, вони навіть намагалися перешкоджати, скандали влаштовували. Але, як бачите, це їм не допомогло. Тепер, коли людям не треба дертися вгору дерев’яним настилом, у цих чоловіків помітно зменшилися прибутки. І лишилося їх зо п’ятеро. До того ж у нас тут абсолютно безплатно людей на візках перевозять рятувальники», — розповідає представник СЦКК.
Читайте також: Нормандський формат: пастка нових можливостей
Внизу, просто під нами, зварюють докупи металеві опори та ріжуть метал. Раз у раз роботи зупиняються: глухне генератор, до якого під’єднаний електроінструмент. Міст мали здати ще 27 жовтня, але будівельники не вклалися в строки. Ремонтують його, зокрема, завдяки фінансуванню Міжнародного комітету Червоного Хреста, який виділив на ці роботи €60 млн. Робітників, які працюють на об’єкті, побачити вдалося небагато: осіб із десять. Вони час від часу забігають у металевий вагончик погрітися.
«Це буде перший міст взаєморозуміння, — задумливо каже один із працівників. — Людям простіше буде добиратися до КПВВ. А ви взагалі звідки? Із Києва? а то був тут один журналіст, знімав «історичне кіно». А потім по телебаченню в «ЛНР» показали, буцімто ми тут нічого не робимо. І кадри, на яких я ходжу вздовж дороги й ногами щось колупаю. Насправді то були гільзи, їх тут багато валяється. А взагалі-то я водій. Коли не вожду техніку на/з будівництва, у мене й справді небагато роботи», — сміється чоловік пенсійного віку на ім’я Михайло. Каже, працює тут уже кілька місяців і час від часу передає привіти родичам у Луганськ. Для цього достатньо їм подзвонити й помахати рукою в бік камери спостереження, яка веде пряму інтернет-трансляцію.
«А мене, будь ласка, не знімайте. По-перше, я не надто це люблю. По-друге, живу в Луганську. А тут працюю. Як у нас там? Та як, нормально. Робота є. Світло є. Газ є. Продукти є. О, ти диви! Заєць дорогою побіг! — чоловік відволікається на хвилину, стежить за твариною. — у мене в Луганську історія весела була. Іду якось залізничним вокзалом. А він же порожній, нічого не їздить. Дивлюся: на пероні сидить заєць. Здоровий такий, вухатий. На мене подивився уважно й повільно собі у справах пострибав. Людей не боїться. А взагалі тут дичини зараз розвелося дуже багато (на території Донецької та Луганської областей діє заборона на мисливство. — Ред.)», — розповідає його колега Олег. Знову глухне генератор. Чоловіки вкотре йдуть його лагодити.
Читайте також: Президент. Їжа. Брехня. VoxCheck Зеленського на пресмарафоні
Йдемо назад, на контрольовану Україною територію. Дорогою фотографуємо людей. Більшість намагається не звертати на це уваги. Але частина ховає обличчя і якомога швидше пробігає повз. Ті, хто на це не здатен, просто закриваються парасолями чи поліетиленовими пакетами. Подеколи чути вигуки: «А навіщо ви тут людей знімаєте?». Одиниці фотографують нас у відповідь.
«Насправді не всі хочуть, щоб їх фотографували. Нещодавно була одна історія. Жінка, яка живе в «ЛНР», давала коментар телеканалу «1+1». Ми її попросили, бо журналістам був потрібен коментар. А за кілька тижнів, як ми її зустріли, вона скаржилася, що через це інтерв’ю її з роботи звільнили в Луганську. До того ж явно тут ходять люди, які займаються розвідкою. Роздивляються, що в нас де стоїть. Тому такій реакції не варто дивуватися», — пояснюють прикордонники.
«Люди їдуть сюди з різних причин. Звісно, що одна з основних — це пенсії. Бо отримати її можна лише на контрольованій Україною території. А в нас же в Станиці банкомати, банківські відділення. Хтось їде на місцевий ринок закупитися. Перекупники ж закуповуються деінде. Їм сюди товари просто привозять, вони їх забирають і йдуть назад. За один день одна людина може два-три рази пройти через наше КПВВ. Але при цьому вона ж нічого не порушує, тому затримувати чи щось іще робити ми не можемо», — розповідають прикордонники.
Йдемо на вихід із КПВВ. Дорогою нас зустрічає напис: «Вас вітає вільна Україна». Поруч над головою банер із текстом: «Подав заявку на паспорт РФ — покликав додому окупантів». Люди, які стоять у черзі до «ЛНР», здається, на нього уваги не звертають. Як і ті, хто заходить на територію України.