Майже 20 років колумбійська журналістка Каталіна Ґомес Анхель висвітлює політичні процеси й війни на Близькому Сході, а з початком повномасштабного вторгнення Росії працює в Україні. Завдяки її роботі іспанськомовна аудиторія отримує більше репортажів і знань про Україну. Російсько-українська війна не перша, яку висвітлює воєнна кореспондентка Каталіна Ґомес Анхель, однак саме тут вона пережила свій найтрагічніший досвід, перебуваючи разом з українською письменницею Вікторією Амеліною та колумбійським письменником Ектором Абадом у піцерії «Ріа» в Краматорську, коли туди поцілила російська ракета. Унаслідок атаки загинуло 13 працівників і відвідувачів закладу, серед них і Вікторія Амеліна, понад 60 — поранено. Під час конференції «Глобальний Крим. Зрозуміти Україну через Південь» Тиждень порозмовляв з Каталіною Ґомес Анхель про досвід співжиття з війною в Колумбії, роботу воєнної кореспондентки й те, як пережитий досвід впливає на її роботу.
— Як той жахливий досвід, який ви пережили в Краматорську, впливає на вашу роботу журналісткою нині?
— Важко повертатися й думати про це. Скажу, що в мене все добре, але іноді я розумію, що не ідеально. Відвідую психолога, маю на увазі лікування, яке допомагає мені пройти через це. Гадаю, як для журналістки й людини, яка виросла в країні, що також перебуває у стані війни — іншої війни, ніж ця — у якій також є невизначеність і можливість загинути через заміновану машину, вибух чи викрадення. Я маю на увазі, що це не ракета, що летить нам на голови, але 1980-ті й 1990-ті в Колумбії були особливо складними. Присутність смерті, звичайно, не в таких вимірах, як у вас, але була. І страх, що твоя дитина, батько чи мати можуть померти не залишав нас.
Читайте також: Дім на небі
Того дня, коли це сталося (27 червня 2023 року. — Ред.), ми вечеряли, як і всі, зокрема й військові з дружинами. Не знаю, чи справді на мене так сильно вплинуло, коли дізналася, що я — жертва, яка пережила напад. Найважче для мене було пережити смерть Вікторії Амеліної. Ти ніколи не готовий втратити того, кого любиш. І ніколи не розумієш чому.
Я намагаюся не грати в цю гру, але не можу зрозуміти, чому повинна була піти вона, а не я. Чому? Це важко. І саме тому намагаюся приїжджати: я хочу, щоб моя робота залишалася тут.
Мені треба продовжувати висвітлювати те, що відбувається в Україні. А також це частина шляху до відновлення.
Але іноді треба бути чесним із самим собою, що це не так просто. Я знаю, що іноді, коли ти перебуваєш на війні, у тебе немає іншого виходу, окрім як продовжувати жити. Те, що ми всі робимо. Але це не означає, що це не боляче.
— Коли під час своєї промови на конференції ви згадали про мирну угоду, яку уклали повстанці й уряд Колумбії 2016-го після більш ніж 50-річного конфлікту, то я усвідомила, що для багатьох у вашій країні й для вас особисто все життя минало в державі, де триває війна…
— Наша війна була більш-менш схожа на ваше життя після 2014 року. Деякі періоди були складнішими через партизанщину. У кожної війни є піки — моменти, коли важко, а є ті, коли спокійно. Не те щоб я жила посеред війни, але вона була всюди, навколо нас. Коли ми виростали в Колумбії, війна була частиною нашого життя. Реальність, яку я боюся побачити в Україні (ви вже жили в ній після 2014 року) і яка є в Колумбії, — це та, що війна була далеко, чимось «десь там». Вона була навколо нас. Ми знали людей, які воюють. Не так багато, як тут, тому що, звичайно, усі ви знаєте тих, хто перебуває на передовій і хто загинув. Але наше повсякденне життя продовжувалося, як ви бачите іноді тут, у Києві, або Одесі чи Львові. І саме це робить колумбійський конфлікт небезпечним. Бо світ наче був заповнений двома різними реальностями, або трьома — залежно від того, у якій частині країни ти перебував. І саме тому, коли прийшов час мирної угоди деякі люди не відчували необхідності підписувати її, навіть якщо в ній багато помилок. Я не кажу, що в Україні така ж ситуація, тому що, звичайно, у Колумбії це внутрішня війна. У нас не було ворога, який хотів відібрати нашу територію, знищити країну, культуру, ідентичність і свободу.
Але я хотіла сказати, що ви маєте усвідомлювати те, що відбувається на передовій, і бути єдиним суспільством.
Кожного разу, коли їду на фронт, відчуваю, що ситуація складна, і українці повинні розуміти це. Багато хлопців поранено, мають чимало контузій, виснажені, у них є проблеми. Бракує людей. Це те, про що в Україні не дуже відкрито говорять. А я не хочу, щоб українці це забували.
Повертаючись до моєї війни… Так, вона була навколо, але, звичайно, ніколи не була такою близькою, як для вас в Україні.
Я знову почала повʼязувати себе з війною через висвітлення Близького Сходу. Переїхала до Ірану. Мене та країна цікавила своєю культурою, а не як система. Усі висвітлювали Близький Схід з інших країн арабського світу, а я розуміла, що не можна зрозуміти цей регіон, не маючи кращого уявлення про те, якою є позиція Ірану. Ви можете погоджуватися або не погоджуватися з нею, але вона відіграє велику роль. А ще тому, що я дуже цікавилася соціальними рухами, зокрема боротьбою жінок.
Коли переїхала до Ірану, то хоч сама країна й не воювала, але воювали держави навколо. Тож почала робити репортажі з воєн в Іраку, Сирії, з Гази (під час попередніх загострень), з багатьох інших країн, поки не опинилася в Україні.
Читайте також: Вулицю в Парижі, на якій розташована російська амбасада, пропонують перейменувати на бульвар Вікторії Амеліної
Я не мала знань про Україну більше за ті, що могла отримати з газет, але знала, як висвітлювати війну, — так опинилася тут. Потроху починаю вивчати ситуацію, залучатися, проводити час з українцями й намагатися більше дізнатися про цю довгу історію.
— Чи багато колумбійці знають про Україну? Чи є професори української історії в колумбійських університетах?
— Іноді мені здається, що я не зовсім та людина, яка може говорити про Колумбію, тому що живу за її межами вже 20 років. Але можу сказати, що не тільки Колумбія, а й більша частина світу насправді не має цих знань. Так, з моменту повномасштабного вторгнення й останніми роками, гадаю, з’явилося краще знання. Але все ще треба пройти довгий шлях, щоб зрозуміти Україну, її довгу історію. Для багатьох людей Україна — це держава, яка раніше була частиною Радянського Союзу, а потім стала незалежною. Вони чули про Помаранчеву революцію та Революцію гідності, але я не думаю, що вони мають чітке уявлення, що тут відбувається. Тому що для них ці новини надто далеко. Крім того, у нас немає такої культури міжнародних новин і висвітлення подій, як у європейських країнах, які відчувають себе ближче до України.
Хоча все ж цими днями люди мають краще розуміння, тому що з’явилося більше простору. З’явилися нові телеканали, нові простори для розуміння. Проте я думаю, що люди повинні краще розуміти, чому для України так важливо зберегти незалежність, боротися за свою ідентичність. Їм також важливо усвідомити, що Росія не почала вбивати й намагатися знищити ідентичність українців лише торік. Це те, що вона робила століттями.
— З огляду на ваш досвід висвітлення воєн на Близькому Сході наскільки відрізняється війна в Україні?
— Людські страждання на війні однакові. Звичайно, кожна має свої обставини, свої особливості. Але невинні жінки, діти, чоловіки — люди, які опинилися в пастці війни або навіть не в пастці, а тому, що вони є жертвами сили, яка нападає і є ворогом, — завжди однакові. Хай це ІДІЛ в Іраку, Башар аль-Асад, росіяни й іранці в Сирії або російські війська, що нападають на Україну. Але, звісно, різниця в тому, що контекст кожної війни завжди різний. У багатьох війнах, які ми висвітлювали, люди боролися проти уряду, бо хотіли революції, або інші повстанські чи терористичні групи боролися проти суспільства й намагалися взяти його під свій контроль. А в Україні ми маємо дві великі армії, які воюють одна проти одної. Одна велика й одна та, яка намагається зробити все можливе, щоб вижити перед обличчям цього монстра, який насувається. У такому розумінні — масштаби війни, зброї, боєприпасів, артилерії — величезні проти тих, що ми бачили в інших війнах. Коли йдеться про диспозицію армії, ми звикли до невеликих груп, а тут виявляється, що це величезна й масштабна війна. І це робить її інакшою. Україна — величезна країна порівняно з іншими. Тому її складніше зрозуміти.