У моєму підрозділі цим суперечкам покладено край: взводний якось почув, що двоє бійців на підвищених тонах продовжували ті самі дебати на стадіоні, підійшов до них і суворо рявкнув: «Щоб я більше цієї х…і не чув! Ви прикриваєте спину один одному, тому оцих дурнуватих розборок про політику не має бути!» Не те, щоб суперечки вщухли раз і назавжди, але градус помітно впав і будь-яку словесну дуель тепер можна припинити посиланням на наше взводне табу.
Якось після чергування заглянув на вечерю до сусіднього підрозділу. Хлопці, які воювали ще в АТО, теж гучно обговорювали чинного президента і його попередника. Я дочекався паузи в суперечці і сказав: «А у нас такі «базари» заборонені». Мої співрозмовники прийняли цей аргумент і бесіда пішла звичним руслом: зброя, амуніція, кумедні випадки, бувальщини і небилиці.
Єдність під час війни – не порожній звук. Пам’ятаєте, як на перших фазах АТО часто на гора випливали гасла про необхідність повернути зброю на Київ або заклики до «Третього Майдану»? Відповіддю на це від влади був меседж про «не розгойдувати човна». Порозумітися було складно, але найгірший сценарій кривавого розбрату тоді вдалося відвернути. Тоді ж, якщо пригадуєте, була палка дискусія про необхідність запровадження воєнного стану: чи не зруйнує такий крок всю крихку українську демократію? Сьогодні можемо впевнено відповісти: ні, не зруйнує. Більшість положень у законі про воєнний стан зводиться до формулювання «влада може», але практика показала, що сам по собі спеціальний правовий режим геть не тотожний диктатурі. У нас немає цензури, масової реквізиції майна, в органах влади різного рівня відбуваються кадрові ротації, а військово-польові суди не виносять смертні вироки. Критикувати владу (якщо під цим не вважати капітулянтство і колаборацію з ворогом) в Україні не заборонено. Але постає питання: де баланс між дискусією і «розхитуванням човна»? Чи не створює воєнний стан спокуси підім’яти більше влади і пригнобити політичних конкурентів?
Читайте також: Пригоди Бикова у Києві
Специфічний телемарафон, де знайшлося місце колишнім функціонерам Медведчука, проблеми з мовленням «порошенківських» телеканалів – це все симптоми хвороби, яка зветься «війна все спише». Але тут є погані новини. Спише програш у війні. Окупація і поразка помножать на нуль усі наші дискусії і протиріччя. Нас знищать і переплавлять в імперському казані без жодних компромісів та громадських слухань. Усі, в кого проблеми із законом і сумлінням, можуть розраховувати саме на такий сценарій. Перемога поставить інші задачі: вибори, відбудова, повернення біженців. Всі ці питання політико-економічні, їхнє розв’язання потребуватиме відкритості та конкуренції. Відмовитись від них означатиме зробити крок назад, до пострадянської диктатури, якої ми уникали останні 30 років. І нова політична конкуренція буде нової якості. За оновлення влади змагатимуться виключно (!) проукраїнські партії. Хоча політтехнологи посилено шукатимуть скелети у кожній партійній шафі, але на рівні програм нікому не спаде на думку пропагувати «порозуміння» з переможеним ворогом.
Читайте також: Девід Кремер: «Україна переможе і ця перемога матиме наслідки усередині Росії»
Війна змушує змінювати вподобання. Від дрібного побутового «я це не їм» (а доведеться. До лютого цього року я гидував «мівіною», але як швидкий солдатський перекус – годиться, перебирати харчами не комільфо) до стратегічного – є верховний головнокомандувач, і військовослужбовець мусить виконувати його наказ (доведений по всій армійській вертикалі, де тобі може не подобатись комбриг-комбат-ротний), незалежно від своїх особистих симпатій-антипатій. Останні два з половиною роки перед повномасштабним вторгненням інформаційне поле страждало емоційними диспропорціями: опоненти не так вихвалялися здобутками, як раділи прорахункам і невдачам своїх конкурентів. Це й тоді було малопривабливим видовищем, а нині й поготів. Критикувати владу тільки тому, що ти за неї не голосував – це громадянська незрілість. Бачити у кожному докорі знизу диверсію і ворожі підступи – незрілість політична. Війна – час акселерації, нам усім належить подорослішати і самостійно визначити тонкі червоні лінії, які не слід перетинати. В ім’я перемоги.