Напевне, роздумам про подію, повʼязану з Ольгою Токарчук, пасував би прислівник «завжди». Цю польську письменницю шанують в Україні й цілому світі за послідовність в етичних позиціях, осмислення міфів та вічних сюжетів, закоріненість у культуру, а отже, за увагу до речей системних і сталих.
Однак у моєму тексті найчастіше повторюваним могло б стати слово «уперше». Справді, уперше я отримав лист з організації лауреатки Нобелівської премії. Уперше мене запросили на літературний фестиваль не лише як письменника, а і як людину, дотичну до міжнародного права (про цей другий статус я досі не звик багато розповідати). Уперше із 2020-го я на кілька днів вирушив із Києва за кордон. Уперше, ніби в якомусь чудесному задзеркаллі, побачив людей, із котрими роками листувався і котрі висловлювали солідарність з Україною… Усе — завдяки фестивалю «Góry Literatury» («Гори літератури»), який заснувала Ольга Токарчук.
Цьогоріч я став єдиним представником України на ньому, і, гадаю, враженнями та спостереженнями варто поділитися з читачами. Зокрема, тому що ідеї, утілювані на «Горах літератури», важать як для пошуку нових фестивальних форматів, так і для українсько-польського діалогу. Особливо в період значних суспільно-політичних змін у Польщі, що відобразилися в результатах парламентських виборів 2023 року (якщо стисло й спрощено, перемогли лібералізм і єврооптимізм).
На фестивалі можна було придбати численні літературні новинки (автор – Jerzy Wypych / Fundacja Olgi Tokarczuk)
Координати «Гір літератури»
«Гори літератури» відомі серед наших літераторів і читачів. Раніше там виступала низка українських авторок й авторів. Скажімо, два роки тому гостями були Вікторія Амеліна, Катерина Бабкіна, Оксана Забужко й Таня Малярчук.
Улітку 2024 року фестиваль відбувався вдесяте, і за цей час він виріс від майже камерного зібрання до найбільшого літературно-громадського проєкту в Польщі. Справді, статистика приємно вражає: на 23 локаціях у межах Клодзької землі, Валбжиської агломерації та Опольської Сілезії на ювілейних «Горах літератури» упродовж 11 днів проведено 153 заходи, які відвідало близько 50 тисяч глядачів. Серед гостей — провідні польські письменники різних поколінь (сама Токарчук, Войцех Бонович, Уршуля Гонек, Яцек Денель, Гжегож Касдепке, Йоанна Куцель-Фридришак, Магдалена Лебда, Йоанна Мюллер, Міхал Русінек, Сильвія Хутник), театральні діячі й кінематографісти (Агнєшка Голланд, Анджей Северин, Мацей Штур), філософи (Анджей Ледер, Пйотр Августиняк), представниці та представники візуального мистецтва (Мая Гаєвська, Яга Гупало, Рената Плага, Томаш Сікора), політики (Президент Польщі в 1995–2005 роках Александр Квасневський, чинна Міністерка освіти Барбара Новацька). Однією з найпомітніших запрошених зарубіжних авторок стала Радка Денемаркова (Чехія), чий роман «Гроші від Гітлера» привернув увагу й української аудиторії. Центральна найвелелюдніша подія — акторські читання уривків із роману Токарчук «Книги Якова» (Северина, Штура, Матильду Даменцьку, Гелену Енглерт слухало близько двох тисяч осіб на локації в лісі під замковими валами).
Мацей Штур (ліворуч) й Іренеуш Грін перед акторським читанням «Книг Якова» (автор – Jerzy Wypych / Fundacja Olgi Tokarczuk)
Від початку Ольга Токарчук декларує цілі «Гір літератури», що не обмежуються мистецтвом. Ідеться про культурну освіту та громадянську активізацію мешканців Нижньої Сілезії; просування екологічних тем; обговорення права, ідентичності, свободи слова, а також німецької, чеської та польської культурної спадщини; обмін спостереженнями з питань транскордонної співпраці та збалансованого розвитку регіону завдяки культурі.
Цьогорічною новацією став «фестиваль у фестивалі» — цикл заходів для перекладачів доробку Токарчук. Він обʼєднав понад 30 учасників і учасниць, які інтерпретують твори нобеліантки білоруською (звісно, для публікації в незалежних видавництвах поза тоталітарною Республікою Білорусь), болгарською, латиською, нідерландською, румунською, сербською, фінською та іншими мовами. Для них проводилися спеціальні панельні дискусії, презентації прикметних книжкових новинок, майстер-класи нобеліантки, показ інсценізації роману «Е. Е.», а також екскурсія місцями «Емпусіону». Тож на меті організаторів, окрім поглиблення цехових звʼязків, були промоція польської літератури для зацікавленої аудиторії (цілком слушно: перекладачі пані Токарчук — провідні полоністи й славісти узагалі) і розбудова майданчика для якнайширшої міжнародної взаємодії. Наприклад, я як учасник основної програми з величезною приємністю познайомився з кількома перекладачками та перекладачами нобеліантки. Тепер де з ким із них ми продовжуємо спілкуватися, причому вже про Україну та сучасну українську культуру, до якої мої нові співрозмовники небайдужі.
Читайте також: Прогулянки Києвом 1920-х із Доктором Серафікусом
Власне, зустріти Ольгу Токарчук можна було на низці подій. І щоразу — в образі скромної зацікавленої глядачки. А ще людини, що особисто чи заочно знає кожну й кожного з гостей, щиро тішиться їхньому приїзду та охоче знайомить учасників між собою. Радість нобеліантки та її команди від делікатної приязної комунікації, творення спільноти, розгортання простору ціннісної та професійної солідарності відчувалися повсякчас. Як це різниться від деяких фестивалів, де гість є лише пунктиком у програмі!..
Ольга Токарчук серед своїх перекладачів у межах спеціальної програми (автор – Jerzy Wypych / Fundacja Olgi Tokarczuk)
Основною темою фестивалю стала помежевість, тобто змістовні ланки між протилежностями. На передньому плані перебували також 35-та річниця проведення перших частково вільних виборів у Польщі, 25ліття вступу Польщі до НАТО і 20річчя її вступу до Європейського Союзу. Але й Україна була в полі зору організаторів і учасників. Захід, у якому брав участь я, — це публічна розмова з чинним Міністром юстиції — Генеральним прокурором Республіки Польща Адамом Боднарем про покарання представників РФ за міжнародні злочини. Одразу після такого діалогу відбувся показ документального фільму Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі». Забігаючи наперед, скажу: було зрозуміло, що повну кінозалу Міського центру культури в Новій Руді тоді зібрали не лише оскарівська відзнака для цієї кінострічки та мої заклики зі сцени, а й внутрішній запит глядачів на рефлексію.
Одначе про все по порядку.
Моя картинка з Нижньої Сілезії
Відʼїхавши досить недалеко від Вроцлава, ви починаєте помічати мʼякі пасма гір. Усе саме так, як в есеї Токарчук «Дванадцять картинок з Валбжиха, Нової Руди й околиць. 1996»: відчуття високих горизонтів, фронтиру, свободи, зафіксованої навіть у дуже витіюватих маршрутах, але й напівпрозорості завмерлого часу. Або в романі нобеліантки «Дім дня, дім ночі», персонаж якого «побачив свої гори затягнутими туманом плинними лініями на обрії. Понюхав повітря. І саме запах, а не те, що він бачив, спричинився до того, що лавиною покотилися образи, перетримані, нерізкі, подерті фільми без голосу, без кульмінацій, без фабул» (переклад із польської Віктора Дмитрука).
Через це нашарування образів, зокрема історичних, мене від початку цікавило: як поляки нині сприймають Нижню Сілезію, зокрема Судети? Що вдіяти: я українець і не можу не мислити поза воєнною реальністю. Колись саме звідси почалася Друга світова війна, тож чи за тутешньою місцевістю закріпилися трагічні асоціації? Власне, мені спершу було навіть ніяково сформулювати таке питання, аби ненароком не травмувати своїх супутників у мандрівці.
Але співбесідник, 60-річний уродженець цього регіону, реагує вповні спокійно: «Ні, Судети — передусім туристичний регіон. Контекст Другої світової не тисне на їх сприйняття. А ось із чим драматичним вони асоціюються, це з російською армією».
Коли дощ не стає завадою (автор – Jerzy Wypych / Fundacja Olgi Tokarczuk)
Чоловік ніколи не каже «радянська» — винятково «російська». Каже інтелігентно, але з антипатією, наприклад щодо колишньої військової бази СРСР у Свидниці. Біля Каменця-Зомбковицького ми виходимо подихати вечірнім повітрям і вчергове переконатися: історія схильна до повторення найвідразливіших подій. Тут розташовується неоготичний палац Гогенцоллернів, яким володіла принцеса Маріанна Нідерландська. «Під час війни, — розповідає мій знайомий, — будівлю займали німці. Потім росіяни не лише вигнали їх, а й знищили чи викинули звідсіля численні предмети старовини. Ще в 1970х посеред лісу на цих схилах під палацом ми, місцеві хлопці, часто натрапляли на уламки сервізу ХІХ століття. Лежав тут у купах сміття… Достеменне варварство…». «У росіян нічого не помінялося», — зітхаю я, думаючи про фото, котрі мої друзі та знайомі публікували в соцмережах після деокупації Бучі. Серед іншого, важко забути знімки з розкиданими книжками, які були найголовнішими цінностями у квартирах молодих поетів, художників, журналістів із передмістя Києва…
Про образ радянського, тобто, на жаль, не лише російського, нам іще явно належить поміркувати. Наприклад, через кілька днів уже у Варшаві працівник музею — ізолятора Міністерства публічної безпеки 1945–1954 років був категоричнішим в уживанні термінів. Першими, хто опинився в місці несвободи, були учасники Варшавського повстання. За словами екскурсовода, кинути їх за ґрати і морально зламати вимагав СРСР…
І все ж Нижня Сілезія заворожує: ландшафтом, істинною мультикультурністю, топонімікою, шляхетністю людей… Як зауважив мій проводир у подорожі, Нижня Сілезія за типовим пейзажем (камʼяні будинки, скульптури особливо шанованих тут Яна Непомука та святого Флоріана, стрімкі вежі численних зáмків) ховає памʼятки й колоритні штрихи, котрих не віднайти в інших регіонах Польщі.
Мені цей край відкрився сонячним, ласкавим і, без сумніву, літературоцентричним. Із готикою й бароко Вроцлава, у якого водночас не бракує ясності, легкості, відкритості до діалогу, подібно до віршів Тадеуша Ружевича. З химерною кривою вежею і тихою центральною площею Зомбковиць-Шльонських, за якою ховається гучний міський міф (легко здогадатись який, адже первісна назва міста — Франкенштейн). З життєстверднішими богемними легендами про чудесний білий локомотив у Новій Руді та вибриками навігатора в Совиних горах. Із глинистими узвишшями й таємничістю полів, ніби з романів Ольги Токарчук. Зрештою, з гусаком, качкою та собакою, котрі на трьох окремих повідцях походжали Замком Сарни за відвідувачкою «Гір літератури».
Читайте також: «Мені здається, що це остання настільки анахронічна війна в історії»
Любов нобеліантки до Нижньої Сілезії, зокрема до Клодзької долини, пробуджує увагу до різних куточків регіону, причому не лише рекреаційних і найспокусливіших для туристів. Якщо висловитись образно, захоплення літературою змушує тисячі відвідувачів і гостей проникатися сентиментом до гір. Яскраве підтвердження цього — згадуваний Замок Сарни. Комплекс споруд, які наприкінці ХVI століття постали на місці середньовічної лицарської вежі, у 2010 році привабив нинішнього британського короля Чарльза ІІІ і його фонд. Проте сьогодні реальною реконструкцією опікуються польські державні та приватні інституції. Поважний фестиваль виявляється доброю нагодою для поїздки до ренесансних будівель і памʼяток природи в тутешньому парку.
Саме звідси «Гори літератури» розпочалися для мене. Початок виявився не лише літературним, і така деталь приємно здивувала.
Культ права
— Маємо прохання: якщо користуєтеся соціальними медіа, давайте знати, що ви тут і ми живі, — зранку звертається до сотень глядачів Іренеуш Грін, директор Вроцлавського будинку літератури та голова ради Фундації Ольги Токарчук. Офіційні сторінки фестивалю в соцмережах блокують боти й найзапекліші опоненти. На жаль, те, що тут зібралися провідні сучасні польські мистці, — не привід угамувати агресію…
А втім, після несподіваної ранкової зливи Судети поволі стають теплішими й затишнішими. Мій подорожній із Варшави запитує:
— Хочете, представлю вас нашій знаменитості?
Приязне ставлення до тварин – один із принципів «Гір літератури» (автор – Jerzy Wypych / Fundacja Olgi Tokarczuk)
Піднявшись до мурів Замку Сарни, ми підходимо до худорлявого чоловіка середнього віку. Непоказне вбрання (латані блакитні джинси, синя футболка, чорний рюкзак, барвисті браслети на руці), як і безпретензійність у поведінці, не видає в ньому популярної особи. Щоправда, є істотна деталь: на цьому учасникові фестивалю — значок із написом «Я ♥ Конституцію». Такий же він потім подарує мені на згадку про знайомство.
— Це Ігор Тулея, наш славетний суддя, що боровся проти політичного тиску, — представляють мені скромного пана з кучерявою шевелюрою.
Тулея — особа, відома в Польщі й за кордоном. Протягом кількох останніх років про суддю-речника Окружного суду у Варшаві відзняли кілька документальних фільмів, а його фото зʼявлялися на обкладинках провідних польських часописів. Навесні 2024 року Центр міжнародних прав людини Північно-Західної школи права Пріцкерів (США) оголосив його юристом року всесвітнього рівня. Причина — непохитне відстоювання правових ідеалів. Зрештою, чимало висловів Тулеї характеризує його не менше, ніж біографічний фактаж. «<…> Навіть якби я мусив стати на облік як безробітний і вдаватися до послуг безплатних їдалень, я б не займався політикою», — сказав непокірний суддя кілька років тому в інтервʼю для «Dziennika Gazety Prawnej». Водночас в іншому виступі юрист зауважив: «Якщо я відчуваю і можу зворушитися, спромагаюся перейнятися і тремтливим голосом озвучити вирок, значить, я й далі є людиною і можу бути суддею».
На фестивалі Тулея продовжував займатися просвітительською роботою, у яку поринув кілька років тому. У наметі, біля котрого ми коротко поспілкувалися, цілий день тривала акція «Tour de Конституція», спрямована на вдосконалення знань поляків про конституційне право. Почувши, що я з України, суддя висловив солідарність із нашим народом. Ну, а мені здалося, ніби перебуваю всередині фільму Анджея Вайди «Людина із заліза», дію якого перенесено в наші часи…
Це особливо вражає: одними з головних героїв літературного фестивалю стали не лише численні мистці, а й правники. Атрибутика «Гір літератури»? Не тільки футболки й торбинки з офіційними логотипами, а фактично — і згадані значки «Я ♥ Конституцію». Велика, на кілька десятків осіб, черга, яка жваво рухається, але постійно поповнюється й не зменшується понад годину? Вона складається з охочих узяти автограф у Міністра юстиції — Генпрокурора Республіки Польща Адама Боднаря на його публіцистичній книжці. Що прикметно, навіть ранковий дощ не завадив сотням глядачів зібратися на лісовій галявині під мурами Замку Сарни, щоб послухати публічну розмову пана Боднаря з відомою адвокаткою Сильвією Грегорчик-Абрам. Завсідники фестивальних заходів? Окрім любительок та поціновувачів літератури, це ще й активне громадянське суспільство. Його представники щоразу адресують мистцям, політикам та своїм колегам принципові питання. І це знов-таки впізнавані юристи, наприклад із неформальної ініціативи «Вільні суди», що постала 2017 року для захисту незалежного судочинства. Урешті, я підтримую тренд і прошу про автограф в однієї з її засновниць — Марії Ейхарт, нині — заступниці Міністра юстиції Польщі. Досвідчена правозахисниця та реформаторка пенітенціарної системи на моє приязне прохання залишає підпис на новому томі Войцеха Тохмана «Історія смерті й життя». Будучи адвокаткою головної героїні, пані Ейхарт консультувала відомого автора репортажів під час роботи над книжкою. Тут, у Судетах, близькість літератури і права відчуваються особливо гостро.
На українських мистецьких фестивалях іще явно бракує такої уваги до проблем права, а також практики в організації громадсько-політичних заходів, які були б цікавими для великої аудиторії. Якщо вони й відбуваються, то нагадують сплав із кількох окремих монологів. Нерідко з одноманітними тезами, загальновідомими фактами, надмірним теоретизуванням, але без вогника (і в учасників, і в публіки). Чому?.. Невпинно шукаю відповідь на це питання, зокрема йдучи на роботу, до численних юристів, діалог із котрими надихає.
Добрі промови лихих часів
Натхнення — поняття, яке великою мірою асоціюється і з Адамом Боднарем. У своїх виступах Міністр юстиції — Генеральний прокурор Польщі підкреслює цінність верховенства права, захищає авторитет науки, заохочує зосереджуватися на проблемі кліматичних змін. Варто наголосити: він послідовно підтримує Україну (нашій державі в контексті російського вторгнення присвячено окремі розділи у його двох найновіших книжках). Значною мірою завдяки цьому урядовцеві та його команді ЄС скасував введення санкцій проти Польщі через суперечливу судову реформу. Водночас пан Боднар дотепер позиціонує себе не лише як правника, а і як публіциста. В інтервʼю він легко й невимушено цитує Чеслава Мілоша, зізнається в симпатії до «The New York Review of Books», а також розповідає про незвичне домашнє завдання, яке давав своїм студентам, — створити артобʼєкт, наснажений ідеєю свободи слова. Після приватного спілкування з Міністром не можу не додати: він блискуче орієнтується в сучасній польській ліриці.
Працівники державного апарату Польщі неформально розповідали мені: «Це величезна удача! Нарешті питаннями юстиції в нас займатиметься не політик, а висококваліфікований юрист».
Польські письменники й філологи не раз казали: «Це діяч, котрий викликає повагу і з котрим повʼязано чи не найбільше найсвітліших надій».
Справді, Адам Боднар належить до кола юристів, які стали символами боротьби проти намагань заполітизувати сферу юстиції, дискримінаційної риторики, інших замахів на право. Як керівник Польської Гельсінської спілки, Омбудсман, університетський професор він здобув низку найпрестижніших фахових відзнак, наприклад 2019 року — нагороду в галузі верховенства права від міжнародної незалежної міждисциплінарної організації The World Justice Project. Утім, це нітрохи не заважало панові Боднарю вести популярний подкаст на юридичні теми й виступати з лекціями на великих рок-фестивалях. Власне, на «Горах літератури» він теж не один рік є бажаним гостем.
Я познайомився з паном Боднарем завдяки міжнародній конференції «United for Justice», яка відбувалася в Києві. Тоді він висловив низку принципових тез щодо притягнення РФ до відповідальності й загалом був одним із ключових спікерів. Тож, коли мені надійшла пропозиція стати співрозмовником пана Міністра в обговоренні протиправних діянь РФ, я зрадів. Провадити на польському фестивалі діалог на вкрай актуальні теми з достеменним інтелектуалом, який також є великим другом України, неабияк почесно та приємно.
«<…> Добра промова може <…> порядкувати подіями, емоціями й очікуваннями, висновуючи в такий спосіб нитку порозуміння між слухачами», — так в одній із книжок пан Боднар схарактеризував свої уявлення про комунікацію. Схоже, громадськість цінує їх утілення: обидві зустрічі за участі Міністра відвідало по кілька сотень осіб. Це були люди, які наприкінці не уникали складних питань, повʼязаних із правозастосуванням, політикою, етикою.
Наша зустріч під заголовком «Про покарання» відбувалася в день російської ракетної атаки на Охматдит. Я не міг приховувати емоцій, надто після телефонних розмов із мамою, що залишалася в Києві. Мені хотілося своєю польською мовою (це був мій перший публічний цілком польськомовний захід) донести до польської аудиторії весь жах непередбачуваного українського повсякдення, а також подякувати за реальну системну підтримку. У підсумку пан Міністр вичерпно й дохідливо, орієнтуючись на аудиторію, відповів на мої запитання. Ішлося, зокрема, про оцінку роботи спільної слідчої групи у справі «Україна» й Міжнародного центру з переслідування злочину агресії проти України, реалістичну модель спеціального трибуналу, способи дієвого стягнення з Росії відшкодувань за спричинені українцям збитки. А почали ми з літератури. Як зʼясувалося, з темою покарання в Адама Боднаря асоціюється доробок сучасного німецького правника й успішного прозаїка Фердінанда фон Шираха. Здається, українські читачі теж небайдужі до такого автора: переклад збірки Шираховових оповідань «Покарання», опублікований 2019 року, уже не знайти у книгарнях.
Моїм віршам воєнного часу також знайшлося місце в діалозі про відповідальність РФ за міжнародні злочини. Спершу пан Міністр любʼязно запропонував мені прочитати текст із недавнього польського видання моєї книжки «Unplugged» у перекладі Ришарда Купідури. Згодом глядач із зали попросив озвучити й поезію мовою оригіналу. Я обрав твір «План бомбосховища» з антології Українського ПЕН «Поміж сирен», який завершується рядками про одну з київських мрій: «<…> ворожа ракета не долетить // до середини Дніпра. // Як і до початку Харківського масиву. // Як і до кінця Оболоні».
Відкриття фестивалю в Новій Руді (автор – Aureliusz M. Pędziwol)
Насправді це дивне враження. З одного боку, мене охоплює гордість: українська мова все ж пролунала на найбільшому й вельми авторитетному польському фестивалі, ба навіть викликавши овацію. З другого — я не думав, що будь-коли читатиму майже чотирьомстам особам, включаючи Нобелівську лауреатку з літератури, вірш про обшарпаний підвал у своєму будинку, де доводилося ночувати під час ракетних обстрілів…
Що ж, очевидно, іноді вірш таки мусить виконувати роль якщо не доброї, то бодай непоганої промови в сенсі, про який казав Адам Боднар…
Курбас у Варшаві
— … Так, уявляєте: Курбас! Твір про самого Леся Курбаса! — очі в іншого мого співрозмовника сяють.
Це Анджей Северин, славетний польський артист і режисер, зірка фільмів Анджея Вайди, Режиса Варньє, Агнєшки Голланд, Єжи Гоффмана, Кшиштофа Кесльовського, Стівена Спілберга. Він із гордістю й захопленням розповідає мені про пожвавлення співпраці з українськими мистцями. Спектакль «Харків! Харків!», присвячений українському модерністові, з березня 2024 року іде на сцені Польського театру ім. Арнольда Шифмана у Варшаві, який очолює Северин. Схоже, такою виставою за сценарієм Сергія Жадана в постановці Світлани Олешко все не завершуватиметься.
— Вибачте, ви ж знаєте про Надію Суровцову? — раптово запитує мене пан Анджей зі своєю типовою делікатною інтонацією.
Я підтверджую, додаючи: перевидання спогадів Суровцової — одна з нині найбільш очікуваних книжок в Україні. І знову дається взнаки дивовижний нижньосілезький часопростір. Ми на самісінькому заході Польщі, за 20 кілометрів від кордону з Чехією, розмовляємо про репресованих українців ХХ століття з актором із моїх улюблених кінострічок. Наш діалог відбувається одразу після показу фільму про геноцид українців у ХХІ столітті, який чинить той самий ворог. Причому ворог, який не є абстракцією для мого співбесідника: 1968 року пан Северин був на більш ніж пів року арештований за виготовлення й поширення листівок проти введення радянських військ до Чехословаччини. Десятиліттям пізніше репресивні органи стежили за ним через «політичну неблагонадійність»…
Перегляд фільму «20 днів у Маріуполі» (автор – Jerzy Wypych / Fundacja Olgi Tokarczuk)
Іще за декілька хвилин актор і його дружина, пані Катажина, просять мене відповісти на кілька питань, що свідчать: ці люди прагнуть позбутися найдрібніших стереотипів стосовно України й не втрапити в пастку випадкових уявлень. Ідеться про рису, спільну для представників польської інтелігенції, з котрими мені вдалося поспілкуватися на «Горах літератури». Добре відчувається, що Україна для них — і не чорна діра на мапі Європи, і не слово з приголомшливих газетних заголовків. Навпаки, українська тема здебільшого спонукає до загострення емпатії, посилення відкритості, загалом до спонтанних виявів доброти. Після перегляду «20 днів Маріуполі» численні учасниці, учасники й гості фестивалю підходять до мене з обіймами, витираючи сльози та запевняючи: «Усі адекватні поляки з вами!.. Уся Португалія — за Україну!..» Реагую на такі дії вдячно та з надзвичайним розчуленням, як і напередодні, коли польський поет і есеїст Войцех Бонович влаштував у Замку Сарни приємний сюрприз. Перед початком велелюдної імпрези він представив мене публіці, що вже зібралася. Справді, я на мить розгубився від раптової хвилі оплесків та вигуків «Слава Україні!»… Зрештою, Іренеуш Грін повсякчас зʼявлявся перед аудиторією з вишуканим нагрудним жовто-блакитним знаком, який він отримав від Посла України в Польщі. Це додаткове підтвердження позиції організаторів, однак у ній ніколи не доводилося сумніватися. Любов Ольги Токарчук до України поряд із глибоким розумінням ситуації в нашій державі відомі давно.
На такому тлі особливо радує, що зараз наша культура приходить до зацікавленої польської публіки як модерний феномен. У Новій Руді ми радо обговорюємо виставу про Леся Курбаса, а ще нові переклади книжок Валерʼяна Підмогильного, Володимира Рафєєнка, Наталії Бельченко. У Варшаві мої приятельки-юристки стверджують: «Славку, ми мало знаємо про вас, але в нас Україна ніколи не асоціювалася з чимось провінційним». Неподалік від Перемишля я скидаю месенджером новим польським знайомим посилання на альбом «Пирога і Батога» (не сумніваюся: «зайде»).
Подібно до персонажа роману «Дім дня, дім ночі», я пережив тут, на «Горах літератури», свою лавину образів.
Фестиваль, яким опікується привітна творча команда на чолі з однією з найбільших сучасних ідеалісток… Проєкт, на котрому культура не відривається від найгостріших проблем громадянського суспільства, а їх обговорення не стає доважком до мистецьких імпрез… Маршрут місцями памʼяті й фантазії, що виявляються ще й місцями для заряджання ентузіазмом…
Це найпрекрасніша з можливих лавин!