В умовах суцільного й непереборного ідеологічного перезавантаження українського суспільства загалом і політикуму зокрема деякі константи лишаються константами, а запитання – запитаннями. От, наприклад, хто такі в нас ліберали? Таємниця «українського лібералізму» протягом років незалежності, варто зізнатися, лишається найпотаємнішою.
Оскільки британських та американських традицій вільного підприємництва й піонерства в Україні немає, до нас не можна застосувати критерій апології вільного підприємництва та ринку як звичних підстав свободи. Навіть навпаки: більшість українців не люблять владу, але хочуть, щоб та про них піклувалася. Хай навіть у межах додаткового кіло гречки на рік. У нашій Конституції так прямо і написано: «соціальна держава». Це зветься «патерналізмом» (або «батько б’є, але годує») і до лібералізму у вузькому сенсі не має стосунку.
Лібералізм серед іншого передбачає всілякі гарантовані права людини, її несамовитий індивідуалізм, підприємливість і відповідальність за себе. Навіть усупереч усьому світу й тиску тоталітарних імперій. Тому зазвичай західні ліберальні демократії думають лише про себе, а не про решту світу, аж доки танк ворожої імперії не приходить на їхні лани широкополі. Тоді їм доводиться обмежувати свій лібералізм і запроваджувати патерналізм. А далі вже спрацьовує інерція, і патерналізм триває роками, аж доки економіка не заходить у глухий кут, коли починає виробляти лише патерналістське кіло гречки на особу. Тоді відбувається перезавантаження і приходять усілякі там Рональди Рейґани та Марґарети Тетчер. Згідно з англо-американськими традиціями останніх вважають ліберальними консерваторами.
Консерваторами зазвичай є всі люди після сорока (як радикалами – до двадцяти п’яти), проте дотримання лібералізму в такому віці потребує потужних національних традицій та економічних мотивацій. Бо зазвичай люди в цьому віці вже пізнали остаточні істини, натомість лібералізм передбачає нудне вислуховування чужої альтернативної думки. Тому Рейґан і Тетчер є визначними особистостями. У них лібералізм просто законсервувався і не потребував зайвих розмірковувань та дилем. Рейґан удень переважно відходив на «внутрішню нараду», що було евфемізмом, який означав, що дідусь пішов трохи відпочити. А тим часом орди американських аналітиків та експертів просували його лібералізм. Але дідусь був надійним у тому, що мав політичну волю і коли вже говорив «так», то це було справді «так», а не «так, але якщо дуже хочеться, то ні». Тож він у принципі міг лише час від часу прокидатися і казати своє «так» або «ні». Тому, доки Рейґан відпочивав, його політична доктрина перемогла Радянський Союз, який лібералізувався. А це свідчить про виключну дієвість ліберально-консервативної системи.
Лібералізм пострадянського розливу за назвою асоціюється з відомим паном Жиріновскім. Він є представником «найстарішого» ліберального руху, бо його партія виникла, здається, ще за часів СРСР. Тому Владімір Вольфовіч є гуру пострадянського лібералізму, його «ліберальна» думка досі вражає величезний загал від Аляски до Албанії. Чи то на біду, чи то на щастя, але український ґрунт поки що не породив такого впливового «ліберального мислителя».
Є в нас соціал-демократи на кшталт Медведчука. Соціалісти на кшталт Мороза. Націоналісти на кшталт Тягнибока. Решта політичних ватажків – лідери без ідеології. Точніше, їхня ідеологія позиціонована за принципом «антитези» відносно «тез» інших скульптур політичного парку. Якщо одні виголошували загальноросійське слов’янське братерство, інші вставали на герць за євроінтеграцію. Тож у разі матеріалізації цей парк мав би вигляд низки скульптур, на постаментах яких було б викарбувано: «Опоненте, йди в дупу». І це може стати вічним, а не ситуативно мінливим. А тому щирим.
А отже, в нашому парку політичне позиціонування – радикал, ліберал, консерватор – має часто випадкову природу. Триває боротьба уявних або реальних харизм, а не меседжів. Для політики це цілком традиційно, адже вона існувала і до появи сучасних ідеологій. Що виголошували політики до 1800 року? Що ціни зростають, народ бідує, «ми робимо все можливе», наші права утискають. Ґрунтовний історичний аналіз наштовхне нас на думку, що насправді піонером українського лібералізму є… Партія регіонів. Вона ідейно майже доросла до принципів Великої хартії вольностей 1215 року, де Англією мали керувати 25 баронів, а п’ятнадцяти відсоткам особисто вільного населення надавалися гарантії особистих прав. А оскільки ми від Заходу відстаємо, то й деякі інновації доходять… із запізненням.
Проте згадаймо: «лібералізм» походить від слова «свобода». А як у нас зі свободою? Після довгої зими 2014 року можна дуже багато говорити на цю тему, але фактом є те, що її ціна усвідомлена. Питання, як завжди, за дотриманням досягнутого. І якщо говорити про політичні ідеології, то виходить, що гарантом особистих прав і свобод та джерелом очевидного лібералізму в Україні виступило ідеологічно неозброєне просте населення. У чому полягає сутність «української ідеї»? Її сутністю є ідея людської гідності та визволення, адже важко вказати в історії часи, коли українці колективно когось гнобили. Було навпаки, й питання здобуття свободи стало нашою і індивідуальною, і колективною справою.
Події Майдану засвідчили, що своїм рівнем індивідуалізму ми – кожен із нас – і без традицій приватного підприємництва та парламентаризму можемо завдати чималого клопоту будь-якій тиранії. Тільки нам потрібен масовий порив. Ми не любимо ходити строєм, але кожен із нас є бойовою одиницею. Коли досягаємо свого, то не перетворюємо власну свободу на панування над іншим. Наша революція, на відміну від французької чи російської, не тягне за собою загарбницькі війни. Радше навпаки. Ми, як гобіти, здолавши своє Зло, прагнемо повернутися додому до Шира. Тому не знаю, добре це чи погано, що в нас немає ліберальної партії, але закінчили всі ми цю довгу зиму лібералами. Без партійної орієнтації.