Побутує думка, що Незалежність нам упала з неба, дісталася легкою ціною, тому ми її не цінуємо. Я вважаю, що це не так. Незалежність ми виборювали і змогли її відновити в 1991 році. Сталося це завдяки громадянському суспільству, яке протистояло окупації — спочатку царській, потім совєтські. Дисидентів було небагато, але їхній внесок у розпад СССР значний.
Громадянське суспільство і сьогодні виборює нашу незалежність, але в широкому сенсі цього слова. Ідеться про дотримання прав людини і свободу слова, але найактуальнішим питанням сьогодні є протистояння російській агресії. Доки існує Російська Федерація у своєму нинішньому імперському вигляді, вона загрожує існуванню нашої країни. Треба робити все можливе, щоб суспільство розуміло це, а не прикривалося фразами «ми поза політикою».
Сьогодні в України небайдужих громадян більше, ніж було 100, 50 чи навіть 20 років тому. Час працює на нас. Я народився у вільній, незалежній країні і, на щастя, не відчув, що таке СССР на власному досвіді. Водночас є приклад Білорусі, який змушує нас цінувати те, що маємо, і ще завзятіше боротися за свої громадянські права та свободи. Якщо зараз 18-річна людина, яка не була на Майдані 2014-го, вийде на протест і побачить, що поліцейський б’є когось із мітингарів, це викличе в неї глибинне обурення, бо така поведінка правоохоронців є неприйнятною. Такого сприйняття не було в наших громадян ні 20, ні навіть 15 років тому. До Майдану вийти на мітинг і дістати по голові від «Беркута» було майже нормою.
Vox Populi. Ексклюзивне опитування громадської думки
Окрім часу, на нас працюють і технології. Інтернет та соцмережі зробили для демократії в цілому світі більше за значну кількість ініціатив від наших західних партнерів. Коли є прозорість суспільства, свобода поширення інформації, свобода слова і, крім того, свобода мирних зібрань, це створює величезний запобіжник від встановлення диктатури в країні й неабияк допомагає розвивати громадянське суспільство. Я бачу це на своєму прикладі, оскільки вже кілька років працюю в інформаційній сфері, веду власний ютуб-канал — і абсолютно не шкодую про це, бо бачу результати своєї роботи. Коли ти доносиш людям свою думку, це часто працює: люди виходять на протести, хтось відмовляється від російської мови, хтось перестає дивитися Шарія, хтось відмовляється від інших виявів нашої колоніальної російської чи совєтської спадщини.
Часто виходить так, що активні свідомі громадяни — це люди, які закривають собою «дірки» в державі. Це тому, що Україна залишається інституційно слабкою країною. Можна на пальцях однієї руки перелічити інституції, які справді виконують державні функції, а не обслуговують приватні інтереси. Це передовсім антикорупційна інфраструктура і ще кілька винятків. Тож навантаження на громадянське суспільство в Україні колосальне. Є ризик, що активісти згодом почнуть вигорати. Утім, це малоймовірно, адже покоління змінюється, з’являються нові й нові представники громадянського суспільства.
Що таке інституційна слабкість, ми відчули 2014 року, коли президент утік із країни, закликав сюди чужі війська й розпочалася російська збройна агресія. А перед тим був Майдан. Чому він стався? Можна назвати багато причин: брак справедливості, корумпована влада, поліцейська держава, неналежний рівень свободи слова. І, знову-таки, не працювали інституції. І це ключове питання. У розвиненій західній країні, де всі механізми працюють злагоджено, Майдан не трапився б. Така людина, як Віктор Янукович, могла прийти до влади лише в країні з недорозвиненою демократією. Уявімо ситуацію, що в нас знову президент утече з країни. Знову здійметься паніка, армія не буде такою дієздатною, хаос охопить органи влади — не впевнений, що наша держава взагалі вистоїть за таких обставин. Якби ми мали потужні державні інституції, які працювали б незалежно від політичної кон’юнктури, то такі ситуації були б неможливими. На всі випадки було б передбачено протокол дій, і чиновники були б лише функціями, а не системоутворювальними суб’єктами.
Візьмімо свіжий приклад — відставка Арсена Авакова. Щойно він написав заяву на звільнення, у нас у соцмережах почалась істерія (певною мірою скерована штучно, а певною мірою люди самі схильні до таких істерик). Істерія полягала в тому, що все — не буде Авакова, у країні почнеться кримінальний хаос. Міністр був при посаді сім років і не створив інституції, яка працюватиме незалежно від того, хто її очолює, і це показник його ефективності.
Одна з функцій громадянського суспільства в Україні, на мій погляд, — тиснути на владу, аби та створювала незалежні інституції. І хорошим прикладом зараз може стати судова реформа. Якщо ця ініціатива не зникне за кілька років, то можемо отримати незалежну судову владу. Якщо ще не завалиться антикорупційна інфраструктура, то ми побачимо результат за 5—10 років. Певною мірою я навіть радий, що причетний до цієї судової реформи. Із приходом до влади Зеленського про неї майже не говорили, для західних партнерів вона була лише одним із пунктів великої програми. Коли мене ув’язнили і люди вийшли на масові протести, судова реформа стала темою номер один, про неї постійно говорили. Протести допомогли донести до президента Зеленського, що ця реформа необхідна. Тому я справді радий, що моє ув’язнення цю тему актуалізувало, і зрештою парламент ухвалив необхідні законопроєкти.
Часто нарікають, чому, мовляв, активісти не йдуть у владу і не змінюють країну вже на іншому, вищому рівні. Ми занадто молода країна, щоб у нас якісне громадянське суспільство могло переходити до участі в політичних процесах і водночас не розгубити свого запалу та максималістського ідеалізму. Багатьох учорашніх активістів насправді ж засмоктує політичне українське болото. Коли вони ідуть із громадянського сектору в політику, то часто забувають, навіщо взагалі туди йшли. Основним завданням для представників громадянського суспільства не є похід у політику. Вони повинні створювати конструктивну опозицію чинній владі. Бо якщо цієї опозиції не буде, то не буде і змін. Не буде кому змушувати державу діяти і скеровувати ці дії в правильний напрямок.
Читайте також: Із думкою про війну
Якщо деякі активісти ітимуть у політику на виборні посади, наприклад на посади в уряді чи органах виконавчої влади, то їх треба контролювати і тримати в тонусі ще більше, ніж тих, хто вже десятиліттями перебуває при владі. Але варто розуміти, що не завжди хороший активіст може стати хорошим політиком. Водночас у політиці себе може добре показати людина з хорошою освітою і професійним досвідом. Водночас я переконаний, що активістам усе одно варто йти в політику. Пробувати свої сили. Помилятися й навчатися на помилках. Краще на чужих, звісно. Але не треба боятися політики. Бо якщо там не буде активних і порядних громадян, то ставатиме дедалі більше клептократів, які грабують нашу країну вже три десятиліття. Майбутнє за нами, тож творімо його!
Є і будуть надалі спроби дискредитувати громадянське суспільство. Це намагаються робити проросійські сили, які виступають за тоталітарний устрій в нашій країні. Вони й надалі розповідатимуть про «соросят-грантоїдів», «убивць і бандитів». Але чи матиме це успіх? Ілля Кива і подібні до нього діячі з кожним роком дедалі більше маргіналізуються, переходять у меншість, вимирають. Найкращий захист громадянського суспільства від дискредитаційних кампаній — це ефективна діяльність.
Громадянське суспільство — це кожен, кому не байдужа доля його країни, це широка категорія, під яку не можна загнати людей в умовно правий чи лівий табір за політичними чи релігійними вподобаннями або за іншими критеріями. Це ті, хто виступає проти експлуатації тварин у цирках; хто запроваджує актикорупційну й судову реформи; хто бореться з парковками на тротуарах; хто пише законопроєкти, здійснює політичний моніторинг чи проводить журналістські розслідування. Я думаю, що й читачі Тижня теж є представниками громадянського суспільства, оскільки видання говорить про політику, майбутнє нашої країни, російську збройну агресію — і цим цікавляться досить пасіонарні люди. Це всі, хто бажає жити в нормальній, вільній, незалежній, демократичній країні й хоче для цього робити хоч щось, починаючи від дописів у фейсбуку й закінчуючи виходом на акції протесту.
Попри те що в нас війна в країні, попри низку економічних і соціальних та інших проблем, які можна дуже довго перелічувати, ми живемо в найкращий історичний період існування держави Україна: у нас є своя держава, є свобода слова, свобода мирних зібрань, ми можемо критикувати владу й здебільшого не боятися, що нас за це кинуть до в’язниці. Трапляється, коли активістів намагаються вбити, закатувати, покалічити, ув’язнити (я із цим сам зіткнувся), проте визначальною є реакція суспільства на такі випадки.