Увесь липень довкололітературна спільнота в Америці та Європі обговорює список «100 найкращих книжок ХХІ століття» від The New York Times. Газета опитала 503 авторів і професійних читачів і читачок, але остаточний перелік майже нікого не влаштував і радше збурив низку питань щодо того, чи взагалі доцільно визначати найкращих в столітті, в якому не минуло ще й 25 років. Крім того, що список вийшов дуже америкоцентричний(точніше — англомовний), у багатьох критиків виникли серйозні претензії щодо критеріїв відбору. Найкраще серед респондентів вчинив Стівен Кінг, який до цього списку відібрав 10 текстів і, поміж інших, запропонував свій роман «Під куполом». Справді, скромність — то для невдах, а невдахам — не місце в сотні найкращих.
Звісно, подібні списки завжди вразливі (так, наприклад, в цьому майже немає поезії), а тому є окремий жанр — спробувати додати несправедливо забуті тексти, і, серед різних пропозицій, найцікавішу, як на мене, нещодавно запропонував LitHub — «Що пропустила The New York Times: Ще 71 найкраща книга ХХІ століття».А якщо вже забажаєте мати найвичерпніший, абсолютний перелік топового читва, виданого в нашому столітті, то зверніть ще увагу на сотню книжок від Vulture, якому вони в 2018 році дали правильну назву «Передчасна спроба канону ХХІ століття», а також на схожий список від The Guardian.
Найголовніше, що навіть ті імена і романи, які потрапили до остаточного списку, змушують задуматися насамперед про те, чи не став рівень літературних творів в нинішньому столітті нижчим, ніж в попередньому. Втім, завжди можна в усьому звинуватити загальний занепад художніх смаків, який впливає навіть на тих, хто фахово займається літературою.
Та поглянемо на те, який же топ-10 книжок наводить The New York Times:
- Елена Ферранте «Моя неймовірна подруга»;
- Ізабель Вілкерсон «Тепло інших сонць: епічна історія великої американської міграції»;
- Гіларі Мантел «Вулфголл»;
- Едвард Пол Джонс «Відомий світ»;
- Джонатан Франзен «Виправлення»;
- Роберто Боланьо «2666»;
- Колсон Вайтхед «Підземна залізниця»;
- Вінфрід Ґеорг Зебальд «Аустерліц»;
- Кадзуо Ішіґуро «Не відпускай мене»;
- Мерілін Робінсон «Гілеад».
З цієї десятки українською поки що немає половини: Вілкерсон, Пола Джонса, Франзена, Боланьо і Робінсон (хоча переклад «2666» уже був анонсований). Загалом із топ-100 українською є понад 30 текстів і десь стільки ж заявлені серед планів наших видавців. В Європі, судячи з відгуків в медіа, з цього списку в різних країнах перекладено від 40 до 80 текстів, але в середньому читачі можуть ознайомитися з половиною переліку.
Якщо в першій десятці більшість найбільше здивувалися саме перемозі Ферранте, то вже інші 90 текстів зібрали дуже багато критичних зауважень, які здебільшого стосувалися необ’єктивності тих, хто відбирав. Тим несподіваніше було вчора прочитати «100 найкращих книжок ХХІ століття за версією читачів» від The New York Times. Збіг з попереднім списком — 39 позицій, але топ-10 суттєво різниться:
- Барбара Кінґсолвер «Демон Копперґед»;
- Ентоні Дорр «Все те незриме світло»;
- Амор Тоулз «Джентльмен в Москві»;
- Донна Тартт «Щигль»;
- Лі Мін Чжин «Патінко»;
- Тара Вестовер «Освічена»;
- Ґабріель Зевін «Завтра, завтра, завтра»;
- Елена Ферранте «Моя неймовірна подруга»;
- Кадзуо Ішіґуро «Не відпускай мене»;
- Емілі Сент-Джон Мандел «Станція одинадцять».
Серед цього переліку все є вже надрукованим або в планах видавництв, тож це справді «народний» список.
Загалом читацька версія топ-100 — це здебільшого список бестселерів, а тому виставляти їй якісь претензії — це вже робити закид усім, хто полюбляє читати популярні книжки. Крім того, в цьому переліку багато текстів, які екранізовані, адже, знову таки, продюсери орієнтуються на те, що гарно продається, і відтак додатково привертають увагу до того, що вже й так нею не обділено.
Головний недолік обох списків, як на мене, — його деяка передчасність, адже минула лише чверть століття, а деяким геніальним текстам потрібен час, щоб їх визнали чи просто помітили. Премії, продажі й екранізації — це не завжди про об’єктивну якість чи непроминальну літературну цінність в контексті національної художньої традиції. Успіх певної книжки — це часто ситуативний збіг смаків публіки з авторською задумкою, яка тією чи тією мірою видається актуальною. Скажімо, коли зараз подають списки найчитаніших текстів ХІХ століття або тодішні газетно-журнальні переліки найкращого — то більшість імен для нас маловідомі або ж просто викликають питання, бо ж ми знаємо з того століття значно талановитіших письменників.
Тож «100 найкращих книжок ХХІ століття» від The New York Times варто розцінювати як важливий соціологічний зріз читацьких смаків 2024 року, і подібне опитування варто буде повторити років за 20, щоб побачити, чи всі тексти переживають випробування часом. Важливо не забувати, що всі подібні списки — це не так про вибране, як про тих, хто вибирає. Об’єктивне місце за тим чи тим текстом в історії літератури закріпиться не одразу, але знати, що і чому всі читають зараз — неймовірно захопливо, адже аналіз таких переліків дає для розуміння людства більше, ніж різноманітні психологічні тести чи опитування.