Найяскравіші спогади

1. Як ми з одним «радикалом» вибивали двері у двір з під’їзду будинку на Інститутській, 16, бо з вулиці вже бігли хворі на всю голову спецназівці, яким було все одно, кого мочити, а з нами було кілька дівчат-волонтерів. Та й нам самим було страшно, чого вже там.
2. Біля виходу з метро «Хрещатик» на Інститутську лежать два трупи протестувальників.  
3. У дворі Інститутської, 16 підійшла бабуся і сказала пораненим (а в підворітті їх було більш як десяток): «Хто може ходити, йдіть за мною, тут вас у квартирах сховають».
4. Я змусив «радикала» зі зламаною рукою прикинутися медиком і сам прикинувся медиком, і ми несли на собі повз міліціонерів побитого міліцією ж дідуся.
5. Один таксист мене довіз безплатно, «бо безкоштовно сьогодні везу поранених повстанців» (він не знав, що ніякий я не повстанець, а я не знав, що таке трапляється насправді, й до останнього не вірив).
6. Але найбільше вразило те, що тітушки, які напали на мене, спочатку били зі спини кийком. Акуратно. Тільки щоб упав.
І щоб відібрати телефон. Під крики «Не чіпайте його, ми мирний антимайдан!», які лунали з їхніх же лав, але перебивалися криками «Журналист, сука? Вали его!», – і все це безпосередньо під ґанком ГУ МВС міста Києва. Що мене здивувало: для чого бити зі спини, коли вас і так двісті на одного, який до того ж нічого вам не зробив?
P. S. Першу допомогу мені надали волонтери медичної служби Майдану, яких я випадково зустрів на Володимирській. Дякую вам, хлопці! Чи то пак, двоє хлопців і дів­чина.