Найбільша проблема Європи

Мюнхенська конференція за участю Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії 29–30 вересня 1938 року й передача Судетської області Чехословаччини Третьому Рейху продемонстрували в найгіршому вияві політику «умиротворення», яку проводили західні держави щодо країн-агресорів у Європі. Велика Британія і Франція фактично погодилися визнати Центральну Європу «внутрішнім доменом» Гітлера, а його експансію на Схід – «природним процесом». У постмюнхенський період українське питання після тривалої перерви знову з’явилося на порядку денному в міжнародних колах, що було пов’язано з проголошенням української автономії за Карпатами. 

 

 

11 жовтня 1938 року Підкарпатська Русь після 20 років зволікання з боку Праги отримала автономний статус у складі триєдиної Чехо-Словацької Республіки. Автономію Карпатської України було проголошено в той момент, коли західна дипломатія губилася в здогадах щодо найближчих планів Гітлера й обмірковувала засоби захисту західноєвропейських країн від можливої нацистської агресії. Оскільки переважала думка, що Німеччина кинеться завойовувати Україну, автономію Карпатської України у західних столицях розцінювали як німецьку ідею, перший етап на шляху завоювання Радянської України. Відчуваючи сильну загрозу з боку Росії, західні уряди розраховували, що «українська карта» Гітлера стане засобом для спрямування німецької експансії на Схід. 

Попри стриманість Німеччини в питанні автономної Карпатської України, західні дипломати помилково вважали, що її пропаганда цілком спрямована в бік українського націо­налізму. Так, колишній британський прем’єр-міністр Девід Ллойд-Джордж був переконаний, що фюрер, до того як розгорнути дії проти Радянської України, відокремить Західну Україну від Польщі, щоб об’єднати її з Карпатською Україною та створити васальну Українську державу. Посол Франції в Берліні Роберт Кульондр був тієї самої думки. Він вважав, що Німеччина хотіла забезпечити собі першу скрипку в Центральній Європі, завоювати Чехо-Словаччину й Угорщину і після цього заснувати «Велику Україну» під німецьким контролем. Незважаючи на те що західні дипломати у власних інтересах сформували та навіювали через засоби масової інформації міф про німецькі плани щодо створення «Великої України», у 1938–1939 роках українське питання знову вийшло на міжнародну арену й почало активно обговорюватись у світовій пре­­сі, набувши загальноєвропейсь­кого звучання. 

 

Англо-американські перспективи 

 

У цей час українська проблема не сходила зі шпальт британської преси, зокрема видань News chronicle, The Times, Daily Express, Daily Telegraph, Mun­chester Guardian. Британські медіа містили близько 520 згадок про Карпатську Україну. Пильно відстежували події в Карпатській Україні «король американської преси» The New York Times, у Франції – Maten тощо. Українське питання стало предметом роздумів та обговорень міністрів, дипломатичних представників і громадських кіл. 

 

Що більше в Карпатській Україні утверджувався внутрішній спокій після відкликання Угорщиною свого плану вторгнення на територію краю в листопаді 1938 року, то більше українське питання в загальнополітичному сенсі почало європеїзуватися та усамостійнюватися без німецької участі. 25 листопада 1938-го німецький посол у Празі Андор Генке повідомив Берлін, що Карпатською Україною та українським питанням цікавляться британські дипломатичні кола. З цією метою до Чехо-Словаччини окрім журналістів прибули фахівці зі східноєвропейських питань та британські політики. Наприкінці листопада 1938 року уряд Англії почав вивчати українську проблему. Специфічний інтерес до Карпатської України виявив представник Міністерства закордонних справ Великої Британії лорд Рансімен. На Закарпаття приїжджав також британський політик-лейборист Віль­­ям Веджвуд Бенн. Книжку з описом вражень від побаченого в Карпатській Україні написав журналіст Майкл Вінч. 

 

Ще в грудні 1938-го британці визначали Карпатську Україну як обмежений феномен і поводилися доволі стримано в східноєвропейській політиці. Хоч Англія мала власні концепції стосовно українського питання, вони не поширювалися на Карпатську Україну чи По­льщу. Позиція Лондона ґрунтувалася на тому, що Німеччина рано чи пізно розпочне створення «Великої України». Британія в такому разі мала змиритися з експансивною політикою Третього Рейху в цьому регіоні. 

 

З реалізацією німецької політики у створенні «Великої України» та спрямуванням німецької агресії на Схід британські кола не тільки пов’язували плани щодо захисту своїх колоніальних володінь та підмандантних територій від нацистської загрози, а й сподівалися таким чином послабити Радянський Союз за рахунок вилучення індустріальних та аграрних ресурсів Наддніпрянської України. За цих умов Лондон був готовий навіть змиритися з виникненням політичних та військових проблем для Польщі. 

 

1 лютого 1939 року в Лондоні виступив головний речник українського питання у Великій Британії, член Англо-україн­ського комітету, британський журналіст Ланселот Лоутон із доповіддю на тему «Україна: найбільша проблема Європи». Аналізуючи найближчі потенційні устремління нацистської Німеччини, Лоутон зазначав, що головною метою наступної німецької експансії буде Україна з її унікальними ресурсами та географічним положенням. Британець закликав офiцiйний Лондон підтримати Україну й українців у їхніх прагненнях до свободи i висловив переконання, що такі кроки відкриють новий шлях до вирішення багатьох європейських проблем. Однак рекомендації та попередні напрацювання з української проблеми Англо-українського комітету, до якого входили британські парламентарії, політики, військові, історики та журналісти, не були враховані британським урядом Невілла Чемберлена, який фактично погодився визнати Східну Європу зоною переважаючих інтересів Німеччини. 

 

Свідченням європеїзації українського питання може бути розробка на початку лютого 1939 року департаментом заморської торгівлі британського МЗС проекту створення незалежної України. Аналізуючи економічні аспекти, британці припускали, що відокремлення України від Радянського Союзу може спричинити остаточний колапс радянської економічної системи та розпад СРСР.

Спостережливі американські дипломати помітили, що на відміну від небувалого розголосу в західноєвропейській пресі щодо української проб­леми в контексті створення автономної Карпатської України німецькі засоби масової інформації демонстрували дивовиж­­ну стриманість або ж цілковиту тишу. У доповіді на адресу президента США Франкліна Рузвельта американський посол у Варшаві Дрексел Бідл 15 грудня 1938 року зазначав, що «німецькі пропагандисти змусили зарубіжних кореспондентів пра­­цювати на їхню користь», фокусуючи увагу світової спільноти на проблемі «Великої України». Американець дійшов висновку, що кампанія в пресі інспірована самим Берліном і є тактичним маневром, спрямованим на маскування справжніх цілей німецької політики в Східній Європі. Посол США вважав, що Німеччина не стане ініціювати війну з Польщею, Румунією та Радянським Союзом через українську проблему.