1 серпня 1991 року президент США Джордж Буш-старший приїхав до Києва і у властивій для нього манері наполегливо рекомендував українцям не ототожнювати поняття свободи та незалежності, мовляв американці ніколи не стануть на бік тих, хто просуває «самогубний націоналізм», що породжується на міжнаціональній ненависті. Він закликав не поспішати з виходом із СРСР та запевняв, що Штати прагнуть мати якомога ближчі відносини з радянським урядом Горбачова.
Цей виступ американського президента після публікації колонки редактора The New York Times Вільяма Сафайра увійшов в історію під назвою «Chicken Kyiv speech», бо автор, обігруючи слова «курка» та «боягуз», пояснював, чому керівництво Штатів не готове було взяти активну участь у демократизації СРСР.
Далі, всього лиш через три тижні, у Москві стався переворот і до кінця року Радянський Союз став історією. У грудні 1991-го українці на референдумі однозначно проголосували за підтримку незалежності України, тож Джордж Буш не мав іншого вибору, як визнати її. Втім, це сталося лише на Різдво, 25 грудня.
«Промова Буша увійшла в історію як “Chicken Kyiv speech”, як політичне відхилення історичного масштабу. Та все ж вона і донині характеризує відносини між США та Україною. Тому що уряди у Вашингтоні — чи то демократичні, чи то республіканські — завжди вірно слідували за Путіним в одному питанні: Україна не повинна стати членом НАТО», — пише швейцарський журналіст та письменник Ульріх Шмідт у колонці для Neue Zürcher Zeitung.
За його словами, винятком був лише президент Джордж Буш-молодший, який на Бухарестському саміті НАТО у 2008 році чесно виступав за приєднання до Альянсу України та Грузії. Проте Ніколя Саркозі та Ангела Меркель не підтримали цієї ініціативи.
Автор колонки багато розмірковує над пошуками спільного між українцями та американцями. Мовляв, чому вони, поборовши колонізованість та прийшовши до незалежності, не стали до нас більш доброзичливими.
Ульріх Шмідт зазначає, що перші роки на посаді президента Білла Клінтона були пов’язані не з імперіалізмом, а з поділом радянської імперії. «Він зустрічався з Леонідом Кравчуком і Леонідом Кучмою, але з його українськими колегами ніколи не було стільки приводів для сміху, як з Борисом Єльциним. У лютому 1994 року Україна стала членом програми “Партнерство заради миру”, на кілька місяців раніше, ніж Росія, яка приєдналася до неї лише у червні, а потім змогла спокійно вторгнутися у Чечню у 1999 році. Клінтон майже не відреагував. Хороші відносини з Росією були для нього важливішими», — пише швейцарський журналіст.
До кінця цього ж року Україна, згідно з Будапештським меморандумом, передала свою ядерну зброю Росії, яка натомість пообіцяла поважати її територіальну цілісність.
«Українці хотіли б отримати гарантії від Клінтона на цю поступку. Вони їх не отримали, натомість були лиш “запевнення”. Гарантії зобов’язували б Вашингтон вдатися до військових дій у разі надзвичайних ситуацій. Клінтон не захотів зайти так далеко. Сьогодні меморандум — це клаптик паперу, який навряд чи коли-небудь спонукав США до дій», — вважає Ульріх Шмідт.
Десятиліття тези «аби не спровокувати Росію»
Скільки разів українці чули про «занепокоєння» від партнерів чи страх ескалації з боку Росії — годі й перелічити, а після початку повномасштабної війни – й поготів. Проте почалося усе ще на початку 2000-х. Так, у 2002 році Україна приєдналася до Плану дій щодо членства в НАТО, але, як зазначає Ульріх Шмідт, це було «політичне плацебо», тактика затягування часу з метою «зробити щось», щоб відкласти тему для Києва і заспокоїти Москву.
«Дивно, але вступ країн Балтії до НАТО у 2004 році не викликав занепокоєння у жодного з гравців, навіть у Путіна. Отже, людина у Кремлі відпустила неслов’ян. Можна було б подумати, що все добре. Та коли московські війська вторглися до Грузії у серпні 2008 року, усмішки зникли. Українці були шоковані, вони легко могли уявити такий сценарій для своєї країни. Буш знайшов кілька сильних слів, але утримався від запровадження санкцій проти Москви. Складалося враження, що він хотів залишити досьє своєму наступникові наприкінці свого другого президентського терміну», — пише Ульріх Шмідт.
Утім, за його словами, Барак Обама не поставив на місце Путіна, а радше — навпаки.
«Обама проігнорував грузинську трагедію, придушив українську стурбованість і натомість натиснув кнопку “перезавантаження політики” — програми, спрямованої на відродження відносин з Росією. Вашингтон і Москва підписали нову угоду про запуск ракет, підштовхнули ядерне розповсюдження і знову заговорили про спільну боротьбу з тероризмом», — йдеться у колонці.
Для українців це мало руйнівні наслідки, оскільки під час виборчої кампанії 2008 року Обама заявив, що вважає можливим вступ Грузії та України до НАТО під час його перебування на посаді. Хоча у 2012 році він сказав, що Росія є «регіональною державою», яка загрожує деяким сусідам «через слабкість».
«Обама, ймовірно, розлютив Путіна більше, ніж Гельмут Шмідт колись розлютив Політбюро у Москві, коли сказав, що Радянський Союз був чимось на кшталт “Верхньої Вольти з ядерними ракетами”. Але навіщо дозволяти слабкій регіональній державі диктувати політику?, — вважає Ульріх Шмідт. — Коли Путін окупував Крим у 2014 році, виправдань більше не було. Політика перезавантаження була скасована, а США вперше запровадили серйозні санкції проти Росії. Однак заклики Києва до Штатів нарешті надати зброю, як і раніше, залишилися без відповіді».
Тоді Обама схвалив «нелетальну» допомогу на суму 600 мільйонів доларів, включаючи навчальні машини, бронежилети і прилади нічного бачення. Це фактично такий самий крок, як пропозиція Олафа Шольца за місяць до початку повномасштабної війни надати Україні 2000 шоломів — Путін навіть це визнав провокаційним і дестабілізуючим.
«Обама симпатизував Майдану. Він не підтримував його, твердження, що США “зробили” революцію, є інфантильним. Однак він все ще не постачав зброю, він не довіряв новій, болісно недосконалій, але все ще демократичній Україні: для нього вона була перш за все корумпованою. Навіть збиття літака Малайзійських авіаліній рейсу MH17 у липні 2014 року не допомогло президенту стати на ноги. Він побачив у цьому вбивчому акті насамперед доказ того, наскільки небезпечно постачати зброю у зони бойових дій. У Києві мовчки ковтнули образу», — пише швейцарський журналіст.
Достатньо, щоб витерпіти, замало, щоб перемогти
Перша американська зброя до України прибула за президентства Дональда Трампа навесні 2018-го. Зокрема, «Джавеліни» — протитанкові керовані ракети, які самостійно знаходять свою ціль. «Саме стільки часу знадобилося США, щоб відмовитися від майже покірливого ставлення до чутливих умів у Кремлі», — пише Ульріх Шмідт.
Чи не найбільше Україні допоміг Джо Байден, який домігся того, що Київ отримав близько 60 мільярдів доларів військової допомоги — недостатньо, але й не мало. «Байдену, схоже, подобається Зеленський, і він розуміє, що в Україні атакують не лише одну країну, а й Захід та його ідеологічну основу», — переконує журналіст.
Зараз чимало українців сподівається, що вибори у Штатах у листопаді виграє Камала Гарріс. Як пише Ульріх Шмідт, це б означало, що, ймовірно, буде приблизно те саме, що і є зараз — «достатньо, щоб витерпіти, замало, щоб перемогти».
«Трамп ніколи не мав жодного розуміння чи навіть симпатії до України. Він хоче мати добрі стосунки з Путіним, яким захоплюється як “сильним лідером”. Він неодноразово применшує російську загрозу. І він часто говорив про визнання окупації Криму “за певних умов”. Тому Київ побоюється найгіршого. Водночас він досить розумний, щоб загравати і з Трампом. Гарріс надійна, але половинчаста, націлена на Тихоокеанський регіон, а не на Східну Європу», — зазначає Neue Zürcher Zeitung.
З іншого боку, Трамп — людина радикальних заходів. «Сценарій надії чи відчаю? Для Києва виглядає так: якщо Трамп стане президентом і українці дадуть йому зрозуміти, що не приймуть капітулянтського миру, він може зробити розворот і масово озброїти Україну. Не в останню чергу тому, що він завжди відкритий до економічних аргументів. Україна багата на природні ресурси. Ідея про те, що Київ може надати США привілейований доступ до них після війни, не є надуманою», — пише журналіст.
Йдеться про четвертий пункт плану перемоги українського президента, у якому Зеленський підняв тему стратегічного економічного потенціалу України. Він пропонує ключовим партнерам укласти спеціальну угоду щодо захисту критичних природних ресурсів та важливих металів ціною у трильйони доларів — урану, титану, літію, графіту тощо.
Та, як підкреслює Ульріх Шмідт, великою помилкою Штатів було говорити про можливий вступ України до НАТО протягом десятиліть — і не робити нічого конкретного для цього.
Тим не менш, США досі залишаються найважливішим стратегічним партнером Києва. «Америка могла б зробити більше для України. Але без американської допомоги країна буде втрачена», — наголошує він.