Беньяміна Лєберта часто порівнюють із Любком Дерешем. Але споріднює українського й німецького колег тільки одне: обидва розпочали письменницьку кар’єру в 16 років.
У всьому іншому автор роману «Крейзі» ні жанром, ні стилістикою до нашого літератора не подібний. Лєберт – плоть від плоті навіть не європейської, а своєї словесності. Оскільки принаймні останні 20 років німці переживають кризу ідентичності, пошук пояснень – чим ми є і «камо грядеши» – перетворилося в місцевій літературі на національний спорт.
Він вирізняється двома рисами: чорним гумором і меланхолією, котра, наче вранішній туман, оповиває все навкруг. І якщо з першою ознакою у Лєберта не склалося, то печалі в книзі вистачає. А як інакше, коли йдеться про підлітка з особливими потребами (частковий параліч), якого батьки, наче м’ячик, перекидають із одного інтернату до іншого. Мовляв, там кращий догляд і вчитися легше. Що це не так, і йому, недорікуватому й сором’язливому хлопцеві, поза домівкою дуже зле, він оповідає простими, як граблі, реченнями. «Під-воджуся виснажений. Ніч вимучила мене. Короткий сон. Безкінечне сидіння й чекання. Надворі світає. Може, то знак. Може, й ні. Хто його знає». Попереду в головного героя – дружба з такими ж крейзі, перший секс, «самоволка» з відвідинами стрип-клубу, кепські оцінки. Й новий інтернат. Усе, крапка, рік закінчено. В одкровеннях юного автора читачі вчули те, чого їм, очевидно, не вистачало – істин вустами дитини. А що в гумусі цього тексту таки росте зерно надії, доводить хоча б той факт, що за кілька років роман було перекладено 33 мовами світу. Отже, не смутком єдиним.