«Наша телегрупа змогла потрапити до Маріуполя разом з російською армією», попереджає телеканал France 2. Один із спікерів у репортажі — француз, який воює на боці окупантів з 2014 року. Це – Франсуа Мод дʼАйме, добре відомий українським спецслужбам та глядачам російського пропагандистського ресурсу RT. «Ворог — він отам», — показує він у напрямку «Азовсталі», маючи на увазі українців. Згідно з інформацією Тижня, найманець має другий, російський паспорт та не поспішає повертатись до рідної Франції. Але французькі телевізійники йому охоче надають слово. «Він просто стояв там, ось і все», — пояснив Тижню автор сюжету журналіст Люк Лякруа.
Телесюжет закінчується стендапом, де репортер, махнувши в бік «Азовсталі» рукою, повідомляє: «Оборону тримають бійці полку «Азов», яких росіяни вважають нацистами». І стоп, крапка. Що зрозуміє з такого репортажу глядач, який не надто цікавиться політикою? Що ось є француз, який підтримує агресора, але гаразд — він «рукопожатний», бо спокійно дає інтервʼю, поважному каналу. Його вороги – українці, а оборону в місті тримають якісь «нацисти». Альтернативної думки про захисників Маріуполя жодного разу не озвучено.
«Це не моя думка, це — посилання», – виправдовується автор сюжету у відповідь на репліку Тижня. А що він ще скаже? Під наглядом російських військ нічого іншого і не знімеш. Москва вміє користуватися з людських слабкостей та зокрема — з марнославства журналістської братії, що прагне сенсацій, аудиторії, оплесків. Сам журналіст здогадався підіграти кремлівській пропаганді чи такою була умова поїздки до Маріуполя, ми, мабуть, ніколи не дізнаємось. Так чи інакше, професійний стандарт у репортажі порушено.
«Вже з точки зору безпеки – це неприпустимо, – прокоментував для Тижня ситуацію з репортажем із Маріуполя на France2 голова Незалежної медіа-профспілки України Cергій Штурхецький. – Журналісти довіряються агресору та терористам невизнаних утворень і незаконно, в обозі окупанта, перетинають український кордон. Якщо з ними щось станеться, хто нестиме відповідальність? Вони стають інструментами пропагандистської машини агресора. Якщо ця машина захоче смерті іноземного журналіста, то вони можуть організувати і це. Такі випадки вже траплялися на Донбасі. Другий (а за важливістю – перший ) аспект – етичний. Стаючи в позу підставки для мікрофону терористів, журналіст за кошти французьких платників податків згодовує кремлівську пропаганду. Поки репортер давав позувати найманцю – міжнародному злочинцеві – у кількастах метрах помирали від зневоднення діти, конали у муках поранені. Весь масштаб трагедії Маріуполя нам ще тільки належить відкрити. І в цій історії, трагічній історії Маріуполя, репортаж Лакруа займатиме ганебне місце відстійника для пропагандистів, які виправдовували смерть».
Читайте також: Інколи знов. Чому Німеччина гальмує європейську допомогу Україні
Титрування та означення полку «Азов» у багатьох західних і не тільки ЗМІ все ще змушує українців писати їм повідомлення з уточненнями (хоча цілком можливо, що вже й гнівні листи, бо скільки ж можна?). А українські та міжнародні експерти з правого радикалізму (Андреас Умланд, Вʼячеслав Ліхачов, Антон Шеховцов, Анна Колен-Лебедев та Іван Гомза) написали вже не одну статтю і прокоментували десяткам, а може і сотням світових медіа щодо того, чому героїчні захисники Маріуполя – це не ультраправі неонацисти. Однак це не зупиняє охочих фокусуватися на цьому підігрітому кремлівською пропагандою наративі.
Наприклад, 6 квітня на сайті The Washington Post зʼявилася велика стаття під назвою «Правий батальйон «Азов» видається суперечливим захисником України». Попри те, що у самій статті автори визнають, що «Азов» змінився із 2014 року «під тиском української та американської влади», стаття нашторкана впізнаваними кліше та штампами «екстремізму».
21 квітня в ізраїльському виданні The Jerusalem Post вийшла стаття «Український неонацистський підрозділ використовував ізраїльську зброю». Йшлося про використання українськими військовими із «Азова» (які на той час вже майже два місяці героїчно захищали Маріуполь) гранатометів «Матадор», розроблених спільно Ізраїлем та Сінгапуром.
Є звичайно й позитивні приклади. Польська Gazeta Wyborcza відмовилася надрукувати колонку свого багаторічного колумніста Давіда Варшавського (псевдонім журналіста Константина Геберта), оскільки той вимагав охарактеризувати «Азов» як спершу «неонацистський», а пізніше «крайньоправий» підрозділ. Через це Варшавський вирішив більше не співпрацювати із «Виборчою».
Інша тенденція, яку складно назвати позитивною – це певне зрівноважування «виступу із плакатом» російської пропагандистки Маріни Овсяннікової та українського спротиву. Цими днями німецька медіа група Weimer MediaGroup спробувала була надати свою цьогорічну Премію ЗМІ за свободу лідерці білоруської опозиції Світлані Ціхановській, українському президенту Володимиру Зеленському та колишній редакторці пропагандистського російського «Первого канала» Марині Овсянніковій. Щоправда пізніше, після заперечень Ціхановської, росіянка зникла з переліку. Але сам намір вкотре запхати до «спільної колиски» представників трьох «братніх народів» симптоматичний.
Читайте також: Демарш Овсяннікової: всі крапки над “і”
Цікавим прикладом «дослухання» до двох сторін у цій війні, де нема сірого, а лише чітко чорне та біле, є позиція індійських журналістів. Кремлівські речники працюють у цій державі дуже активно, а пропагандистка Татьяна Кухарєва зі Sputnik News зʼявляється на місцевих каналах ледь не щодня. Водночас журналісти великих англо- та гіндімовних каналів працюють в Україні ще з лютого, фільмують жахіття цієї війни, беруть коментарі у місцевих активістів та депутатів. Але, здається, що це не заохочує їх думати. Наприклад, журналістка India TodayГіта Моган приїхала до України в перші дні повномасщтабного вторгнення. Вона робила включення із Києва, брала коментарі в народних депутатів, зокрема Святослава Юраша, однак вже наприкінці березня поїхала до Маріуполя через Росію та тимчасово окуповані території, фільмувала російських бойовиків на Донбасі та була в Маріуполі разом із російською армією. Цього тижня вона взяла інтервʼю у міністра закордонних справ РФ Сєрґєя Лаврова, де він заявив, що «Росія нападає лише на військові обʼєкти, а жахіття у Бучі – фейк». Журналістка перепитала його все ж щодо смертей цивільного населення, «чому російська армія не стримується, навіть якщо військові знаходяться поруч із цивільними обʼєктами», фактично повторюючи російську пропаганду про те, що українські військові начебто використовують людський щит… На що російський міністр пропаганди насипав їй ще гору «російських інтерпретацій». Колеги Гіти Моган щодня свідчать про бомбардування мирних помешкань, про розправи над цивільними, про інші злочини Росії в Україні. Вона сама це бачила. Але, але… Не обійшлося й тут без «Азова». Задаючи наступне питання, журналістка впевнено заявила, що «Азов» – неонацисти і не мали б бути частиною військових структур у жодній країні»… Так, вона розпочала запитання про те, чи не вважає все ж Лавров за потрібне провести розслідування щодо російських військових. Що це? Наївність, невігластво чи корисливий розрахунок?
«За майже два місяці війни світ пройшов через шалену переоцінку цінностей, – зазначає маніфест посольства України в Парижі, адресований до французької преси. – Ні в кого не залишилося сумнівів – це війна світоглядів, смислів та цивілізацій. Демократичних принципів проти авторитаризму, свободи проти рабства, моралі проти варварства… У цьому контексті нам вкрай прикро спостерігати за тим, як авторитетні французькі медіа у гонитві за ексклюзивом погоджуються працювати «під крилом» російських окупантів у знищених і понівечених ними ж містах українського Донбасу. Приймаючи пропозицію репортажів у супроводі російського агресора, ви маєте розуміти: ви побачите те, що вам дадуть побачити, і відповідно покажете світу те, що вони хочуть, аби ви показали. І не плекайте ілюзій, що ви самостійно визначаєте ваш журналістський контент. Слідуючи ретельно підготовленими для вас маршрутом по замордованому росіянами Маріуполю, ви не побачите ані мобільних крематоріїв, ані братських могил, ані фільтраційних таборів. Вам не дадуть взяти коментар у жертв зґвалтувань та тортур російськими солдатами. Ви не почуєте свідчень місцевих жителів про марні спроби евакуюватись на територію, контрольовану Україною».
Крім France 2, до Маріуполя разом з російським військом заходила працювати команда журналістів телеканалу TF1. Репортаж, що був поширений 20 березня, розпочинався такими словами: «Наша команда одна з перших змогла увійти в місто разом із російськими військами, які взяли його в облогу. Вони перетинають повністю зруйновані квартали. Щоб уникнути цього пекла, мирні жителі готові на все, навіть на евакуацію до Росії». Автори — журналісти Лізерон Будуль та Ромен Реверді, не втомлюються наголошувати, що своєю працею «пишаються». Попри те, що вʼїхали до українського міста на машині з літерою Z. «Самостійно до Маріуполя не дістатись, – пояснила часописові Libération пані Будуль. – Ми заїхали разом з проросійськими сепаратистами Донбасу. Перед тим ми перебували в цьому регіоні кілька тижнів. На Донбас потрапили з кількома російськими колегами».
Чи можна сподіватися за описаних умов нейтральності та обʼєктивності роботи преси? Питання, мабуть, риторичне. «Коли ви розповідаєте про катастрофічні руйнування цивільної інфраструктури ви чомусь не згадуєте, що цю війну розпочала Росія, і вже майже два місяці вона ж планомірно знищує українські міста авіацією, танками, ракетами та всіма наявними видами артилерії, а також забороненою зброєю, – нагадує охочим до сенсацій журналістам українське дипломатичне представництво. – Так, ви отримали ексклюзивну можливість показати жахіття війни, але ви чомусь не називаєте їх автора. А контекстуалізація тут надважлива. Звичайно, ви можете себе безкінечно переконувати у тому, що ви аж ніяк не є рупорами російської пропаганди чи посіпаками агресора. Проте, зберігайте пильність, щоб ваше ім'я та реноме вашого медіа не було цинічно використано».
Війна в Україні запустила чимало перезавантажень. Одне з них — перегляд етичних стандартів роботи преси в умовах повномасштабних бойових дій. Важко уявити, щоб десь так у 1943 британські або американські журналісти виїздили на німецьких автомобілях писати про східний фронт. Наші ж союзники такої межі не завжди дотримуються. З марнославства? З наївності? З продажності? Мабуть, не завадило б скликати якісь генеральні збори світової преси, щоб визначитися з нормами.