Нагірний Карабаґ та осінь російської дипломатії

Світ
31 Серпня 2022, 15:49

31 серпня у Брюсселі відбувається вже третя зустріч президентів Вірменії та Азербайджану Нікола Пашиняна та Ільхама Алієва. Лідери держав обговорять ситуацію в Нагірному Карабазі. Для створення «доброзичливого» тла переговорів за п’ять днів до зустрічі Азербайджан ввів війська у місто Лачин, яке до цього 30 років контролювали вірмени. Враховуючи військову перевагу Баку над Єреваном та втрату Москвою значної частки впливу на конфлікт, його вирішення зрушило з мертвої точки.

 

Неробочі угоди та «повзуча окупація»

Традиційним посередником між конфліктуючими країнами завжди була Москва, що після розпаду СРСР зберігала за собою лідерство на пострадянському просторі. Тож не дивно, що по завершенню Другої війни в Карабазі у 2020 році, Росія зайняла роль посередника. За її ініціативою було проголошено тристоронню заяву про припинення вогню, а в регіон увійшли російські миротворці. Однак, у Карабаґському питанні майже з перших днів відчувалась недомовленість, а мир не міг бути стабільним. Склалась ситуація, у якій РФ одночасно розчаровувала і Вірменію, і Азербайджан. З точки зору першої, Путін занадто мало зробив для збереження миру в регіоні, не захистивши союзний Москві Єреван. А для Азербайджану вкрай болісним було те, що Росія не проконтролювала виконання угоди. За її умовами, паралельно входженню контингенту РФ, із лінії розмежування мали вивестись усі вірменські збройні формування. Азербайджан стверджує, що цього не відбулось, відповідно, Баку зберігає за собою право також не дотримуватись умов тристоронньої заяви.

 

Читайте також: Нова стара війна на Кавказі

 

Через це, протягом останніх двох років відбувається те, що МЗС Вірменії називає «повзучою окупацією Карабаґу». Не відмовляючись від ідей відновити територіальну цілісність, Азербайджан час від часу проводить наступ на окремих ділянках фронту, займаючи певну висоту або село. Процес пішов набагато інтенсивніше після вторгнення Росії в Україну, адже Москва втратила можливість концентрувати увагу на Південному Кавказі. Особливу наснагу збройні сили Азербайджану отримали, дізнавшись про виведення частини російського контингенту для участі у війні в Україні. До прикладу, лише 26 серпня Алієв повідомив, що армія його країни без боїв зайняла Лачин, місто, що майже 30 років контролювалось вірменами. Російські миротворці на момент приходу азербайджанців, уже покинули місто та навколишні території. Через це, у тристоронній заяві зневірився не тільки Азербайджан, що з самого початку, імовірно, розглядав перемир’я як тимчасове, а й Вірменія, яка усвідомила, що такими темпами вона без бою здасть увесь Карабаґ.

 

Від організатора до підрядника

Усе це підштовхнуло країни до пошуку нового підходу до переговорів, а відповідно, й нового майданчика. Тому в грудні 2021 року, Пашинян та Алієв вперше зустрілись у Брюсселі, остаточно розчарувавшись у здатності Москви модерувати конфлікт. Прикметно, що сталось це навіть до початку війни в Україні. ЄС, зацікавлений у тому, щоб виступати посередником і надалі, енергійно взявся до справи. Основними наслідками перших двох зустрічей стало створення робочої групи із розробки тексту мирного договору та створення комісій з делімітації та стабілізації кордону. Місцем зустрічі цих комісій стала Москва, яка таким чином продовжує мати номінальний вплив на переговорний процес та змогла «зберегти лице». Тим не менш, її нездатність забезпечити виконання умов угоди та дії її контингенту, що не ризикує вступати в бій з армією Азербайджану, коли та починає черговий наступ, скинули Росію з п’єдесталу.

 

Уже можна говорити про те, наскільки Росія здала свої позиції в регіоні. Переговори по Карабаху в обхід Москви – лише один із конкретних проявів цього падіння. 26 серпня відбулась ще одна знакова подія. Ільхам Алієв та президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв під час двосторонніх переговорів відмовились говорити російською мовою. Замість цього кожен із них спілкувався рідною. Ситуація, немислима ще рік тому, сигналізує про те, наскільки впав авторитет Кремля в азійській частині пострадянського простору. Відмова від російської мови в переговорах – символічна відмова від визнання Росії за старшого брата, на якого необхідно оглядатись у своїй політиці.

 

Чим менша роль Москви – тим більше шансів на мир

Що стосується нової зустрічі, то багато хто з експертів висловлює обережний оптимізм. Так, аналітикиня та експертка з Південного Кавказу незалежного аналітичного центру Crisis Group Олеся Вартанян, підсумовуючи у себе у твіттері очікування від переговорів, пише: «після нещодавньої ескалації та такої великої роботи, яка була витрачена на підготовку (зустрічі та багато телефонних дзвінків між Брюсселем, Єреваном, Баку та Москвою), сподіваюся, ми почуємо про якісь відчутні результати». Зміна оптики, яка відбулась протягом останнього року, дозволяє говорити про хоч якусь можливість остаточного примирення. Москва, що активно створювала заморожені конфлікти на пострадянському просторі останні 30 років, від переговорів де-факто усунута. ЄС, у свою чергу, в збереженні нестабільності очевидних інтересів не має. Крім того, переговори у Брюсселі мають додаткову перевагу в тому, що там також обговорюються питання економічної підтримки та інвестицій з боку ЄС. Це може стати додатковим фактором, який допоможе плідним переговорам. Тож, враховуючи, що Азербайджан, потужніший за Вірменію економічно, військово та дипломатично, прагне повного виведення вірменських військ зі своєї міжнародно визнаної території, а Єреван не здатен чинити цьому опір, конфлікт має два основних сценарії вирішення. Перший – це продовження «повзучої окупації» принаймні до 2025 року, коли російський контингент може бути виведений за умовами тристоронньої угоди. Другий – це підписання мирної угоди, яка остаточно визначить статус Нагірного Карабаґу. 

 

Читайте також: Туреччина-Карабаґ: Оптика різного калібру

 

Питання полягає в тому, наскільки критичним вважає своє положення вірменський уряд. Поразка у Другій війні в Карабаґу призвела до потужної політичної кризи в країні, населення якої не могло змиритись із втратою територій. Тоді в країні спалахнули протести, підтримані традиційними елітами та проросійськими силами, які мало не знесли уряд Пашиняна. Оголосивши дострокові вибори 2021 року, чинний прем’єр переміг, утримавшись при владі. Це означає, що більшість населення країни готово миритись із втратою території в Карабаґу, вважаючи інші речі важливішими. За таких умов, існує ймовірність того, що єдиний спосіб для Єревану здобути контроль над ситуацією – закінчити війну без війни, визнавши території за Азербайджаном, натомість, домігшись певних умов. Такими умовами можуть бути, наприклад, визнання за вірменською статусу регіональної мови, надання Карабаґу автономії у складі Азербайджану, тощо. Висувати такі умови після військової поразки, очевидно, буде неможливо.

 
95