У французькому видавництві Flammarion вийшла його нова біографія «Lévy-Strauss» авторства історика Емануеля Лоєра — дивовижне занурення в життя й інтелектуальний розвій автора «Сумних тропіків», який свого часу розвінчав багато стереотипів.
Саме завдяки цьому — здатності руйнувати традиційні, усталені ідеї та беззмістовні концепції — думки Леві-Стросса можуть правити нам за дороговказ.
Його ім’я часто пов’язують з уявленням про мультикультуралізм у тому розумінні, що він ненастанно закликав поважати культури (всі культури): було б марно, стверджував етнолог, прагнути утвердити якусь ієрархію культур (наприклад, верховенство західної над рештою). Але більш провокаційним було те, що він убачав у зустрічі культур можливість їх розмивання і, ще серйозніше, ризик зіткнення. Тож і запровадив уявлення про дистанцію, яку треба зберігати між ними. У праці «Раса та історія» вчений писав: «…не можна мати світової цивілізації в абсолютному сенсі, якого інколи надають цьому терміну, бо цивілізація зумовлює співіснування культур, які пропонують максимум розмаїття, і навіть полягає в цьому співіснуванні. Світова цивілізація могла б бути тільки коаліцією у світовому масштабі культур, кожна з яких зберігає свою оригінальність».
Ми розуміємо, як бентежить таке твердження, застосоване сьогодні до численних проблем, перед якими постає європейський проект, і передусім до питання мігрантів. Невже цивілізації Європи справді загрожує (від ісламу) небезпека, про яку ми чуємо тут і там? Спокусі «не висовуватися зі свого закутка» може піддатися кожен, але таке замикання означає нехтування гуманістичними цінностями, які становлять основу європейського проекту, а також фактом, що кордони у XXI столітті віртуальні й легко долаються. У лавині неконтрольованих слів усе, здається, спрямоване на увиразнення протиставлень, а не спільних сил. У такому контексті модель культурного розмаїття, яку досі підносили (щоправда, недбало й невпевнено) як прапор європейської єдності, видається нісенітницею…
Навіть консервативна й далека від метисованих суспільств, таких любих Леопольдові Седару Сенґору, в яких ми живемо сьогодні, «коаліція культур», що її прагнув Леві-Стросс, у жодному разі не спирається на відкидання Іншого, бо її основа — усвідомлення наших відмінностей. Це тяжка праця, яка зумовлює відмову від хапливих узагальнень і потреб щось писати в ЗМІ. Україна, що зазнала удару по самій своїй сутності, і в минулому потерпала від певних упереджень та узагальнень, до яких принагідно вдавалися всі, хто її паплюжив, і сьогодні повинна із цим боротися. Процеси, що відбуваються у Франції та інших країнах Європи й пов’язані з мігрантами та мусульманами, того самого порядку: поділ населення на категорії та надмірна реакція замість аналізу й роздумів спокушають ледачих не думати довго й відкидати принципові виклики, що постають перед нами. Отже, яку позицію ми оберемо за кілька років, коли європейський демографічний спад стане таким явним, що імміграція як вихід зі становища видасться очевидною річчю?
Читайте також: Чорний квадрат у чорній скриньці
«Війна», яку Франція та інші країни Європи ведуть проти «Ісламської держави», загрожує тримати нас осторонь від багатьох питань, важливих для нашого спільного майбутнього. Якщо війна і є, то передусім культурна: боротьба з екстремізмом, невіглаством, уразливістю. Іти в культурний наступ — це втілювати сьогодні (по-справжньому й ґрунтовно) проект спільного життя, що шанує численні наративи, з яких складається наша цивілізація. Леві-Стросс пише про «дрібні належності» й «маленькі солідарності» як елементи нашої свободи.
Сумніваюся, що поверховість, яка панує тепер у публікаціях ЗМІ, здатна привести нас до головного. Тож боротися слід насамперед із цією інтелектуальною пересічністю. Із браком розважливих та спокійних слів, дефіцитом інших думок, окрім про наступні вибори, та дискусій, що дали б нам змогу осягнути наратив, який ми прагнемо реалізувати в наступні десятиліття. У цьому є невідкладна потреба.