І в 2014-му, і тепер армія РФ більша, сильніша і краще оснащена за нашу. До того ж має ядерні боєголовки. Якщо залишитися в полоні дитячих ілюзій, що війни виграє той, у кого більше «танчиків» і «солдатиків», наш спротив приречений. На жаль, чимало тих, кого в нас заведено називати експертами й аналітиками, схильні оцінювати театр воєнних дій у масштабах пісочниці, де колись самі бавилися у «війнушку». Стягування військ у буквальному сенсі під прицілом камер, так, щоб пересування техніки могли фіксувати всі охочі включно з іноземними журналістами, — це відкрита демонстрація сили, але не реальних напрямків удару.
Свого часу генерал-лейтенант ЗСУ, народний депутат від «Європейської солідарності» Михайло Забродський в інтерв’ю Тижню сказав: «Військова наука вчить нас, що будь-який вплив має бути комплексним і відбуватися не лише у воєнному, а й у політичному, економічному й інформаційному вимірах. Якщо бодай одна зі складових не спрацює, усі решта не дадуть бажаного результату» (див. Тиждень № 34/2019). В нинішньому контексті ці слова слід розуміти так: самого по собі накопичування військ на українських кордонах недостатньо. Для можливого нового удару Путіну потрібен «красивий» інформаційний привід: утиски російськомовних, гуманітарна криза в Криму, повстання за федералізацію. Словом, така собі «русская вєсна 2.0», коли Кремль зможе аргументувати своє вторгнення якимись закликами зсередини України. Ця місія традиційно покладалась на проросійські сили, але останнім часом позиції п’ятої колони помітно послаблені, і в разі якщо українські спецслужби та РНБО надалі не збавлятимуть інтенсивності тиску на поплічників ворога, то масових акцій із закликом «Путин, введи войска!» може й не вийти.
Читайте також: Сумна стабільність
Подібні загострення траплялися неодноразово: ми бачили тривожні сигнали у маневрах «Запад–2017» (аналогічні навчання Росія планує провести цьогоріч на території Білорусі), під час інциденту в Керченській протоці. Західні партнери вкотре застерігали нас про можливі спроби пробиття «коридору» з Криму у Придністров’я чи операції з захоплення водних ресурсів. Те, що нападу не сталося тоді, не означає, що він не планувався. Важливо, що в ті періоди вдалося уникнути серйозних внутрішніх заворушень, що мали стати «зеленою ракетою» для російського наступу.
Для Путіна бойові дії на Донбасі — це війна не проти України і тим паче не проти Зеленського. Російський лідер мислить категоріями холодної війни, «іскандерами» й «бастіонами» він лякає Захід і конкретно Сполучені Штати, де нещодавно змінився президент, який прямо визнає Путіна вбивцею і відкрито провадить політику стримування РФ. Стягуванням військ російський лідер намагається помітити територію своїх інтересів і традиційно перевірити межі дозволеного.
Перші навчання під назвою «Запад» мали місце ще в 1981 році. Тоді брєжнєвський СРСР влаштував у Білорусі нечувані за розмахом маневри: ще живі і при посадах сталінські воєначальники вишикували довжелезні колони танків, сконцентрували неймовірної щільності артилерійський вогонь, провели масштабні десантні операції та масовані бомбардування на полігоні. В політичному сенсі це була «кузькіна мать» у відповідь на масові протести «Солідарності» в Польщі. Це була демонстрація «можем повторить» без виконання цієї загрози. Москва на той час уже потрапила під санкції через військове втручання в Афганістані і ще на одну авантюру — цього разу в Європі — не наважилася. Щось подібне відбувається і в нинішній Росії: війна на Донбасі, як і свого часу в Афганістані, не стала ані маленькою, ані «побєдоносною». Як свого часу в СРСР від очей громадян намагалися приховувати інформацію про втрати і рейси «чорних тюльпанів», так само й сьогодні участь кадрових російських військових у конфлікті на Донбасі відверто заперечується. Однак світова спільнота не пробачає агресії й не закриває очі на злочини путінського режиму, як раніше не закривала очі й на діяння брєжнєвського політбюро. Ціною стають санкції й не тільки. Коли радянська армада демонструвала танкові марші та висадку морської піхоти на узбережжі Балтики на початку 1980-х, НАТО не було пасивним спостерігачем. Невдовзі після пафосних радянських навчань «Запад-81» у 1983-му США почали розгортати програму СОІ — систему протиракетної оборони в космосі. Для підточеної економіки СРСР такий виток гонки озброєнь став фатальним.
Можливо, на Путіна чекатиме аналог СОІ — у високотехнологічній зброї Росія може вести перед хіба що у комп’ютерних презентаціях, про стратегічну ініціативу в цій галузі не йдеться. Наразі ж і президент США Джо Байден, і генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ відкрито висловлюють підтримку Україні та телефонують Володимиру Зеленському. Спільні навчання з країнами альянсу «Сі Бриз» заплановані на літо цього року, і немає сумнівів, що вони відбудуться. Попри напруження на фронті, підготовка української армії не сповільнюється: так, на кримському напрямку активно відпрацьовують відбиття ударів із моря й ліквідацію ворожих десантів. Наша розвідка постійно інформує про пересування російських військ біля наших кордонів.
Читайте також: Прямий шантаж
В інформаційному полі спостерігається чергове нагнітання: сепаратистські видання знову звинувачують ЗСУ у вбивствах дітей, на федеральних каналах РФ — нова хвиля антиукраїнської істерії і відкриті обговорення про майбутній поділ України. Ці явища нерозривно пов’язані з пересуванням військ. Інформаційно-психологічна «артпідготовка» посилюється. Але, на щастя, якоїсь паніки в Україні не бачимо. Ми вже лякані. Якщо колективний імунітет до пандемії нам іще належить здобути, то антитіла до російської пропаганди у нас виробляються якщо не в достатній, то у великій кількості. Мірою наближення російських танків до наших кордонів не спостерігається ажіотажу в магазинах і обмінниках валют.
Для влади теж настав момент істини. На Банковій уже говорять не про «ту сторону», а про російську агресію. Володимир Зеленський, який ішов на вибори із гаслами про те, що вступ до НАТО слід обговорювати на всенародному референдумі, тепер відкрито висловлюється про План дій щодо членства в Альянсі.
«Примус до миру» — улюблений путінський прийом. Відпрацьовано на Грузії й не тільки. Свого часу «котли» в Іловайську та Дебальцевому були спробами схилити офіційний Київ та особисто Петра Порошенка до поступок. Можливо, зараз у Кремлі планують створити критичну ситуацію для Зеленського і дотиснути його прийняти російський сценарій врегулювання на Донбасі. Але це, знову ж таки, імовірно за пасивної позиції Заходу, а вона тепер не така вже й безпорадно-споглядальна, якою була сім років тому. Особливо якщо говорити про такого потужного гравця, як Сполучені Штати. Можливо, нинішня гра на підвищення ставок у виконанні Путіна — це черговий блеф, але він уже означився загостренням на фронті та фактичним припиненням літнього перемир’я.