Я була з дитиною, а в приміщенні доволі спекотно. Набравшись сміливості, звернулася до всіх (лише уявіть, майже як на сцені): «Будь ласка, пропустіть мене без черги, я з дитиною». Навіть покликала свою дитину, щоб стала поруч зі мною, аби всі впевнилися, що дитина справді мала й справді є. Усі вдали, ніби я звернулася не до них. Уявіть собі, у якому дурному становищі ми були. Я і моя чотирирічна дитина посеред авансцени банку, а глядачі вдають, ніби нас немає, наполегливо дивлячись у вікно та собі під ноги. Ніхто з присутніх не сказав: ідіть переді мною. Так, люди втомлені, розумію. Я почекала хвилин десять, підійшла до охоронця й звернулася до нього вже пошепки. Може, від самого початку так і треба було вчинити? Він провів мене без черги. Я взагалі помітила, що останнім часом люди перестали поступатися місцем у транспорті. Моїй дитині чотири, але на вигляд два з половиною: дуже мала. І я не знаю, яка причина людської байдужості. Чи всі справді втомлені, чи егоїстично розмірковують про те, що коли тобі так уже потрібно мандрувати з дитиною, то викликай таксі або купуй автівку. Я розумію людей: забагато стресів, обмежень. Коли ми їхали назад, маршрутка не була надто повна, нам поступилися місцем, але через хвилину почалася страшенна сварка. Чоловікові напідпитку здалося, що водій підбирає всіх на зупинках і вільного місця вже немає.
Читайте також: Любов до «армії»
Спочатку пияка просто скаржився вголос, що йому незручно, потім почав згадувати родичів водія по матері, і я вже мусила затуляти вуха своїй дитині, яка не розуміла, чому всі навколо сьогодні такі злі. Далі більше: чоловік вирішив переписати дані про перевізника або власника транспортного засобу, для чого став пробиратися через повний салон, почалася бійка. Бився він і літній пасажир, який уже не міг терпіти це. Закінчилося все банально: старому порвали куртку, а молодого пияка забрала «поліція», яка випадково опинилася поруч. Але страшно не те, що зіпсовано чиюсь куртку й настрій, а те, що з пасажирів тільки літня людина вступилася за всіх. Решта вдавали, що все це не про них: бійка, лайка, прокльони. І бійка не десь, а саме тут, у салоні метр на метр, коли всі падали одне на одного, але мовчали, аби їх не зачепило ще більше. Це страшно, коли ти лишаєшся наодинці в натовпі й усі вдають, ніби ти примара. А ще в цих матюках пияки звучали дивні аргументи: «Я кореспондент республіканської преси, все про вас напишу або передам куди слід», а старий апелював: «Знаємо вас! Коли влітку 2014-го почали стріляти, такі, як ви, першими втікали з міста аж п’яти блищали — «захисники». Хоча про політику в тій сварці мови ніби не було, почалося з того, що ніде стояти… Страшний день, емоційно виснажливий. Хотілося якнайшвидше зачинити за собою двері власної домівки й нічого вже не помічати, не чути, не брати участі. Люди навчилися не помічати того, що не стосується саме їх. Вони швидше перейдуть на інший бік дороги, аби тільки їх не помітили, аби тільки не витрачати час на допомогу комусь. Правда ж це страшно? А може, то проблема не лише Луганська чи «республіки», а загалом проблема часу, цієї війни, розчарування. Ніхто вже не чекає від когось добрих новин чи покращення. Вірить собі та найближчим людям.
Читайте також: Міфи про Москву і Станицю
Ще одне з моїх неприємних відкриттів — написи на стінах луганської філії Київського інституту бізнесу та технологій на вулиці Поштовій. Улітку там жили «військові», сушили взуття на підвіконні, камуфлювали вікна. Зараз там порожньо. Єдиний слід, що лишився, — малюнки на стінах колишніх спалень: російський прапор, чоловік із відрубаною головою та українським прапором у руці — символ перемоги «наших» або уявлення про перемогу цього художника. За стилем таке враження, що малювала дитина. Палички, кола просто на шпалерах колишнього вишу на всю стіну. І назва підрозділу «Талисман» великими літерами над усім. Меблями цього вже не приховати — лише переклеювати шпалери. Вікна закладені книжками та дипломними роботами, нікому вже не потрібними. Данина часу та війні — аби не влізли, аби не вкрали чогось. Приміщення занепадає: труби відливу відвалилися, скло розбите. Цей виш був одним із найпривабливіших завдяки розташуванню в старому центрі міста та особливостям будівлі. І не в тому річ, що мені чогось дуже шкода. Таке враження, що всі дії вирвані з контексту. Поселили людину, вона лишила по собі слід: попсувала стіни. Хто це був? Чи «служить» він і досі? Якими були його розумові здібності? Забагато запитань, як для такої незначної події. А життя зараз складається саме з таких подій, ніби незначних, але їх чомусь не можна забути, після них чомусь не можна заснути.