Пандемія коронавірусу поставила суспільства — та зрештою, людство в цілому — перед проблемою виживання. А крім того — перед необхідністю переосмислити те, від чого насправді залежить наша життєдіяльність, індивідуальна безпека й колективна здатність протистояти глобальним викликам. Як виявилося, наднаціональні структури показали себе як не надто помічні. «Якщо Європа не впорається із цим безпрецедентним завданням (із протистоянням пандемії. — Ред.), уся європейська структура втратить для людей сенс існування», — заявив днями прем’єр-міністр Італії Джузеппе Конте. Але подібні заяви є радше жестом відчаю. Відчаю тих країн, чиї національні інститути виявились надто слабкими, щоб пом’якшити удар пандемії. Список таких країн буде чималий, а тому постпандемічні роки стануть часом для засвоєння невивчених уроків. І держави, які впораються з цим найкраще, значно підвищать свою життєздатність у майбутньому.
Урок пандемії полягає в тому, що основою світового ладу все ще залишається національна держава — та сама, яку вже стільки разів «ховали» візіонери глобального майбутнього. Реальність глобалізації беззаперечна, але такий світ — це ймовірність, а не даність. Попри те, що коронавірус не знає кордонів, тягар боротьби з пандемією ліг саме на національні уряди, і саме національні системи охорони здоров’я беруть на себе основний удар. Тому Німеччина ще в перших числах березня заборонила експорт захисного медичного обладнання, включно із масками, костюмами та рукавичками. До аналогічних заходів вдалася і Франція. Це спричинило обурення Європейської комісії, але у Берліні та Парижі це проігнорували. Бо кількість жертв коронавірусу та масштаб кризи загалом напряму залежать від ефективності національних інститутів, а також від якості рішень, котрі приймаються на національному рівні. Інших способів ефективної самоорганізації перед обличчям загрози у людства просто не виявилося. Не стали рятівною альтернативою і приватні структури, на тему яких часто фантазують ультраліберальні теоретики. Компанія Ілона Маска може закупити тисячу апаратів штучної вентиляції легень, запустити корабель на Марс і, можливо, забезпечити увесь світ дешевим швидкісним інтернетом. Але жодна приватна компанія не здатна керувати протиепідемічними заходами кількамільйонної країни.
Читайте також: Як не блокуванням, то поправкою. Що роблять депутати для протидії небажаним законопроектам
Пандемія також унаочнила, що глобалізація та розвиток приватних ініціатив — це не аргумент проти існування національних держав, а навпаки — результат ефективності останніх. Щойно у якійсь частині світу державні інститути зазнають краху, звідти зникають усі принади глобалізації. Прикладів цього ніколи не бракувало. Якщо в час Євро-2012 у Донецьк прилетіли тисячі іноземних туристів, то в 2014-му навіть пролітати над Донбасом стало небезпечно: доведено пасажирами рейсу МН17. Ось так і зараз: держави, не здатні впоратись із пандемією, найдовше залишатимуться закритими, а до того ж — ще й небезпечними для власних сусідів. Це стосується не лише коронавірусу. Так, постійним джерелом загрози для східного узбережжя Південної Африки є Мадагаскар, де регулярно відбуваються спалахи чуми, — не в останню чергу через антисанітарію та скупчення людей у портових містах. За таких умов міжнародна мобільність перетворюється із переваги на загрозу. Так само й розвиток підприємництва можливий лише там, де держава забезпечує належний рівень безпеки. Приміром, уже зараз завод Tesla у штаті Невада планує через загрозу коронавірусу скоротити кількість персоналу на 75%.
Які саме держави чинитимуть найбільш ефективний спротив пандемії, покаже час. Однак уже зараз очевидно, що замилування «китайською ефективністю» є небезпечною ілюзією, котру Піднебесна неодмінно спробує використати для поліпшення свого іміджу в настрашеній коронавірусом Європі. Фабула легенди загальновідома: увесь світ бачив кадри, як Китай будує з нуля лікарні для інфікованих, як рішуче блокує міста і т. д. Недемократичні режими справді мають більше засобів для радикальних заходів. Проте не менших зусиль вони докладають і для замовчування проблем. Колись СРСР намагався приховати аварію на ЧАЕС. Так само й Китай протягом двох місяців робив усе можливе, аби приховати появу нового коронавірусу та початок епідемії. Проти лікаря Лі Веньяна, який одним з перших, ще наприкінці грудня 2019-го, почав поширювати інформацію про коронавірус, відкрили карну справу і змусили його спростувати свої слова. Оперативність карантинних заходів також сумнівна: 18 cічня влада не заборонила проведення щорічного масового бенкету в Ухані, на який зібралися близько 40 тис. родин, хоча на той час кількість загиблих від коронавірусу наблизилась до 600, а інфікованих — перевищила 28 тис. осіб. Сама собою напрошується аналогія з київським Першотравнем 1986-го. Транспортне сполучення з Уханем обмежили лише 22 січня, коли тисячі й тисячі китайців уже роз’їхалися з міста на святкування Китайського нового року.
Тож недемократичний режим, а тим більше диктатура зовсім не є панацеєю. Міркуючи про характеристики сильної держави, здатної протистояти таким викликам, як пандемія, експерти дедалі частіше повторюють те, про що консерватори твердять більш як століття. «Поряд із сильним верховенством закону сильні держави мають сильні інститути — від профспілок та незалежних аналітичних центрів до авторитетних університетів та міцної екосистеми громадянського суспільства», — розповідає Чандран Наїр, член Римського клубу, директор Всесвітнього інституту майбутнього (Гонконг). Наїр наголошує, що уряди сильних держав здатні вдаватись до рішучих заходів, хай навіть жорстких. Але ефективними ці заходи можуть бути лише тоді, коли громадяни впевнені, що такі рішення приймаються заради спільного блага. «Довіра до державних установ має вирішальне значення не лише для того, щоб запобігти кризі, але й для того, щоб зупинити її, щойно вона виникне», — наголошує Наїр. Здорові громадянські інститути забезпечують підзвітність влади, а також самоорганізацію суспільства для протистояння загрозі. Наводячи приклад бунтівного Гонконгу, Наїр доводить, що довіра до громадянських інститутів гарантує, що необхідні у критичній ситуації меседжі будуть почуті навіть тоді, коли довіра до уряду зруйнована.
Читайте також: Референдуми на горизонті. Як «слуги» бачать народовладдя
Таким чином, здатність сильної держави протистояти викликам походить не від її необмеженої здатності до примусу, а від того, що все суспільство здатне до координації, самодисципліни та солідарності. Цінність спільного блага, на якій наголошує Наїр, для консерваторів безпосередньо пов’язана з відповідальністю еліт. Просячи олігархів про фінансову допомогу в боротьбі із коронавірусом та намагаючись передати їм керування окремими областями, Володимир Зеленський фактично йде шляхом своїх попередників. Так, 2014-го очільником стратегічно важливої Дніпропетровської області був призначений Ігор Коломойський, а Донецької — Сергій Тарута. Але пандемія унаочнила, наскільки подібні управлінські експерименти не відповідають дійсним масштабам проблеми. Корумповані еліти десятиліттями використовували державу лише як засіб власного збагачення, виснажуючи ресурси країни та підриваючи її опірність будь-яким серйозним викликам. Але цього разу — чи не вперше в історії незалежності — наслідки цього загрожують не лише «простим людям», а й елітам.
Якщо від російської агресії можна було банально втекти, відбувшись матеріальними збитками, то пандемія створила цілком нову дійсність. Унаслідок закриття кордонів клініки Ізраїлю, Німеччини та США стали недоступними навіть платоспроможному прошарку українців. Якщо ліві зловтішаються «соціальним реваншем», то для консерваторів це чергове свідчення, що держава потрібна українським елітам набагато більше, ніж вони звикли думати. І справа навіть не в тому, наскільки добре укомплектована столична Олександрівська лікарня і чи вистачить на всіх апаратів штучної вентиляції легень. З консервативного погляду, головна місія національної еліти — дбати про спільне благо. Але в цьому полягає не лише її моральний обов’язок, але й життєвий інтерес. Бо без власної національної держави еліта залишається беззахисною і рано чи пізно буде «звіяна вітром бездержавності» (однойменна збірка нарисів життя української еліти у ХІХ ст. вийшла друком у видавництві «Темпора» 2019 року).
Читайте також: Час ситуативної більшості
Причому йдеться не обов’язково про зовнішні загрози — історія знає чимало прикладів, коли падіння еліт починалося з бунту мас. Про це майже 100 років тому писав В’ячеслав Липинський. «Даючи повну волю своїм людським інстинктам», еліта перестає виконувати свої «національно-організаційні завдання», втрачає моральний авторитет, а потім — і матеріальну владу, відкриваючи шлях тим, кого сьогодні називають популістами. Не виключено, що пандемія коронавірусу матиме не лише малопередбачувані економічні, але й політичні наслідки. Бо щойно вона піде на спад, суспільства постануть перед питанням, що зробили їхні еліти, щоб мінімізувати людські втрати та економічні збитки. Зважаючи на масштаби лиха, сховати відповіді у заспокійливих промовах буде непросто, а предметні відповіді знайдуться далеко не в усіх. Робити детальні політичні прогнози поки зарано. Однак уже зараз можна стверджувати, що пандемія коронавірусу не лише зробить людей більш уважними до санітарно-гігієнічних правил, але й змусить їх поставити низку ширших питань, що стосуються політичних пріоритетів. І, скоріш за все, відповіді, які вони захочуть почути, будуть досить консервативними. Питання лише в тому, з чиїх вуст вони звучатимуть: популістів-маніпуляторів чи тих, хто справді шукає для себе й для суспільства надійну точку опертя.