У. Т.: Як трансформувалася історична пам’ять кубанських українців? Оцініть роль Росії в цьому процесі в різні часи, зокрема зараз, за Владіміра Путіна.
– Одна з найбільших проблем кубанських українців – те, що вони живуть у Росії. Нинішнього року Україна дізналася, що таке РФ, і це може дати нам уявлення про те, під яким тиском понад 200 років жили й утверджували себе українці на кубанській землі. Протягом століть вони поступово втрачали свою ідентичність. Нині вона зруйнована, знищена, люди зомбовані. Моє враження від того, чим нині є Кубань, жахливе. І лише традиційна культура хоч якось рятує тамтешніх українців. Уже майже ніхто там не визнає, що вони українці, навіть прізвища позмінювали на російський манір. Моя мама була Сеник, а стала Сєннікова. На Кубані триває тотальна, агресивна, жорстока русифікація, якій, у принципі, не чинять опору.
Сучасні кубанці усвідомлюють себе і не українцями, і не росіянами, а козаками, самостійним етносом. Цю вкрай ненаукову позицію підтримують навіть тамтешні вчені. Зокрема, історик професор Ніколай Бондар із Кубанського державного університету вважає, що українців на Кубані немає, бо тамтешні жителі є субетносом російського етносу. Криза самоідентифікації, яка там спостерігається, – страшний процес, що лише поглиблюється й триває загалом більше ніж 100 років.
У наш час вона вилилася в дуже серйозну проблему. Кубанська влада й більшість кубанців вважають, що Україна має бути разом із Росією, і чекають, коли ж перша втратить свою незалежність. Ще на початку 1990-х у мене була хоч якась надія, що чорноморсько-кубанське козацтво згадає про свою причетність до української нації. Зараз сумніваюся, що ситуацію може виправити навіть масштабна просвітницька кампанія.
Згадаймо, що Єкатєріна ІІ дала своєю грамотою, до створення якої доклався Антін Головатий, кошовий Січі, у вічне володіння переселеним запорожцям степову частину Краснодарського краю. Таким чином, наша держава досі має на неї історичні права. За Малоросію нині ведуть справжню війну, а на історичні землі України на Кубані ніхто ніколи не висував своїх претензій.
У. Т.: Ви автор двох монографій, присвячених українцям Кубані та їхнім пісням, які безпосередньо зібрали під час фольклорних експедицій 1990–1996 років. У чому полягає специфіка тамтешнього українського пісенного фольклору? Які з найвідоміших пісень кубанських українців можна почути і зараз?
– Коли я почала досліджувати, а що ж то за українські народні пісні співають на Кубані й донині, дійшла висновку, що вони єдині охоронці тамтешніх українців. Так само як інші питомо українські культурні явища: архітектура, одяг, храмобудування. Хоч як знищували українців і саму їхню культуру на Кубані, хоч скільки використовували їх для прославлення російської зброї, на сторожі завжди стояла українська пісня. Усі покоління українців Кубані співали ці пісні й таким чином усно передавали їх своїм нащадкам.
Є дуже багато жанрів пісенної лірики кубанських українців. Під час експедицій вдалося записати, а потім перекласти на ноти близько тисячі різних пісень. На першому місці стоять ліричні: про кохання, про сімейне життя, балади, аграрно-трудові, а також пісні на слова Марусі Чурай, Семена Климовського, Григорія Сковороди, Євгена Гребінки, Леоніда Глібова, Степана Руданського, Марка Кропивницького, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, на мелодії Артема Гулака-Артемовського. Окремі підгрупи – козацькі ліричні та жартівливі пісні. Трохи менше збереглося весільних. Під час експедиції на Кубань їх вдалося записати близько 270, але тільки від літніх жінок. Уже років 60 тамтешні весілля не святкують за старокозацькими традиціями. А вони, за моєю реконструкцією, передбачали 29 ритуальних дій! Це унікальні пам’ятки, які вдалося зафіксувати.
Читайте також: Що нам Кубань?
Є ще цілий пласт історичних пісень. Уявіть, що вдалося записати вісім варіантів твору «Ще не вмерла Україна», бо в різних станицях співають по-різному. Слова ті самі, як у нашому гімні, а мелодії суттєво різняться. «Зажурились чорноморці», «Ой ти, Морозе, Морозенку», «А вже років більш 200» – їх переселенці з України принесли із собою на Кубань ще у XVIII столітті. «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле» на слова Шевченка про Берестецьку битву на Кубані співають у семи варіантах. «А у 1791 році…» – унікальний зразок суто кубанської пісні, що присвячена переселенню з України. Після смерті Шевченка на Кубані створили пісню «Спи, Тарасе, батьку рідний». Вдалося записати й кілька зразків народних пісень про Голодомор 1932–1933 років в Україні. Ще там співають про те, як розкозачували, розкуркулювали козаків після приходу більшовиків. Збереглися і станові пісні: чумацькі, наймитські, сирітські, бурлацькі, рекрутські, солдатські. А також пісні зимово-новорічного циклу, тобто колядки і щедрівки, яких експедиція, у котрій я брала участь, зібрала близько 120 одиниць. Вдалося встановити, що були на Кубані й свої кобзарі.
Із 30 тис. пісень, які в різних поселеннях Кубані зібрав Віктор Захарченко, чимало суто українських. Жахлива суперечність полягає в тому, що українців там не визнають, мовляв, їх немає, бо вже років 100 тому асимілювалися. Але ж українська народна культура там жива! І мова їхня жива, бо й досі в станицях послуговуються українською говіркою, хоча це й переслідують.
У. Т.: Ви згадали, що на Кубані були свої кобзарі – представники суто української народної культури. Як складалася історія кобзарства після переселення?
– Справді, серед переселенців були й народні музиканти, які привозили із собою бандури та кобзи, традиційну бандурну культуру, репертуар. Але головним завданням кобзаря було оспівувати військові походи, свій народ, а на Кубані треба було оспівувати досягнення Росії. Тож поступово кобзарство на цих теренах завмирає. Потім відроджується в зовсім іншому вигляді завдяки тому, що на початку XIX століття до Єкатеринодара забрідали сліпі кобзарі з України. Вони ходили станицями, співали свій репертуар. Бував на Кубані й Гнат Хоткевич, який 1903 року давав великі концерти. Відтоді музиканти Кубанського симфонічного оркестру зацікавилися бандурою й почали відроджувати бандурну традицію в себе. Щоправда, створили власний репертуар, майже нічого не взявши зі старовинного кобзарського, українського. Попри це, на Кубані бандура стала дуже популярною. Були навіть такі ентузіасти, які йшли із симфонічного оркестру, присвячували їй своє життя. Але грали вони переважно танцювальну музику та ліричні пісні. Зачепили кобзарів Кубані й радянські гоніння 1930-х. Нині бандурне мистецтво відроджується там потугами Кубанського козачого хору. Цей інструмент в оркестрі нібито вже грає поряд із російськими балалайками. Бандурні твори також виконують, але в обробках, які не відповідають музичній фактурі автентичних українських пісень, бо зникає наша підголоскова поліфонія.
Читайте також: Чому Харків український?
У. Т.: Чи збереглися в кубанських станицях зразки української народної архітектури, принесеної переселенцями-запорожцями?
– У поселенні, яке потім назвали станиця Тамань, куди прибули перші переселенці з України, звели Покровський храм, який досі там стоїть. Пізніше, вже у XIX столітті, церкви будували в Краснодарі. Всюди за зразком українських. Хоча сотні з них було знищено у 20–30-х роках минулого століття.
Хати в станицях спочатку теж будували за українськими зразками. Збереглися такі, що нагадують точнісінько центрально- та східноукраїнські, – мазанки під соломою. Згодом до цього додався північнокавказький елемент: вікна стали робити з віконницями, які зачиняються. Це своєрідний додатковий захист від набігів.
У. Т.: Яка ситуація з мовною асиміляцією українців Кубані? Чи розмовляють кубанці українською, принаймні місцевим діалектом?
– У станицях степової частини Краснодарського краю говорять і досі. Це колишнє історичне Чорномор’я, де було поставлено всі 38 куренів запорожців-переселенців. Мовна асиміляція почалася пізніше, була пов’язана з політикою Російської імперії в умовах мирного облаштування кубанського козацтва. Саме тоді давніше українське самоусвідомлення населення починає руйнуватися. Це призвело до національної дезорієнтації тамтешніх українців.
Біографічна нота
Надія Супрун-Яремко – доктор мистецтвознавства, професор кафедри музичної фольклористики Львівської національної музичної академії ім. Миколи Лисенка. Дослідниця української народної культури та пісенно-музичних традицій Кубані. Авторка монографій «Народні пісні українців Кубані» (2004) і «Українці Кубані та їхні пісні» (2005), фонографічної збірки «Колядки та щедрівки Кубані» та понад 50 статей, присвячених кубанознавчій тематиці