Алла Лазарева власна кореспондентка «Тижня» у Парижі

Надія як технологія

Світ
23 Червня 2021, 14:04

Марґо іронічно посміхається й не погоджується зняти значок з портретом Сталіна. «Це все пропаганда!», — відмахується вона від аргументів про ГУЛАГ, репресії, Голодомор, концтабори та інші ознаки «щасливого життя» за Сталіна. 16 років — вік викличної категоричності. Звичайна ліцеїстка з небагатого паризького передмістя, учасниця всіх доступних упродовж пандемії «антикапіталістичних» протестів.

Технічний ліцей, у якому навчається Марґо, розташований на проспекті Леніна. «Видатний російський політичний діяч ХХ століття», — повідомляє інформаційна табличка на одному з сусідніх з навчальним закладом будинків. Таких проспектів і вулиць в історичних «червоних» околицях Парижа не бракує. Попри численні перевидання «Чорної книги комунізму» Cтефана Куртуа, червоний терор не було належно засуджено. Відтак схильна до епатажу недосвідчена молодь радо користується комуністичною символікою, щоб видаватися ефектнішою.

«Моду на російське активно просувають у соцмережах, — каже в розмові з Тижнем викладач одного з паризьких коледжів Мішель Бернар. — Під час протестів «жовтих жилетів» франкомовна RT зуміла розширити свою аудиторію завдяки умовному бунтарському сегменту переважно віком від 15 до 25 років. Вони сприйняли гасло «У нас ви дізнаєтеся про те, що замовчують інші медіа» за чисту монету. Російське для цієї категорії дорівнює «альтернативному». Французькі активісти руху Black bloc також нерідко потрапляють під російські впливи. Коли поряд з відвертою кремлівською пропагандою провідні французькі політики й собі пропонують «вимогливий діалог з Росією», пояснювати учням небезпеку з Москви стає непросто».

Читайте також: Ліберальний штам «русского мира»

Одним з прикладів такого політика є Франсуа Фійон — колишній кандидат у президенти, який міг би, якби не корупційний скандал, сьогодні керувати країною замість Макрона. Нещодавно колишнього прем’єр-міністра запросили до Ради директорів російської АТ «Зарубежнефть». Російські медіа називають відомого політика-республіканця президентом компанії Apters Stal. Він уже погодився представляти інтереси російського уряду. Свого часу в першому турі президентських виборів 2017 року Фійон набрав 20% голосів. Пізніше його засудили до п’ятирічного терміну за корупцію, але політик перебуває на свободі, бо оскаржив вирок в апеляційному суді. Слідчі інкримінують колишньому прем’єру хабарі, зокрема за організацію зустрічей заможних західних бізнесменів зі своїм «другом» Владіміром Путіним.

Французькі медіа неодноразово повідомляли про «дружбу» російського лідера з Фійоном. «Вони спілкуються на «ти» та справді поважають один одного, — повідомляє тижневик L’Express. — Уже після відставки з посади прем’єр-міністра Путін запрошував Фійона до себе на дачу в Підмосков’ї». Фійон — регулярний учасник Валдайського форуму та інших заходів, зорганізованих Кремлем. Отже, цілком логічно, що кілька днів тому під час виступу на Петербурзькому міжнародному економічному форумі Фійон назвав західні санкції проти РФ через анексію Криму «дурними й незаконними».

Читайте також: Шагренева шкіра російського лібералізму

Франсуа Фійон — зовсім не перший та, мабуть, не останній помітний політик Заходу, що спокусився на кремлівські гроші. Також у червні членкинею Ради директорів «Роснефти» стала колишня міністерка закордонних справ Австрії Карін Кнайсль. Понад п’ять років Раду директорів цього концерну очолює колишній німецький канцлер Ґергард Шредер. Колишній прем’єр-міністр і спікер парламенту Фінляндії Пааво Липпонен з 2008 року «консультує» Газпром, зокрема щодо будівництва контроверсійного газогону «Північний потік-2». Окрім політиків, Кремль успішно залучає до своїх лобістських структур західних промисловців і дослідників, журналістів і популярних блогерів, які свідомо або ні виправдовують російську політику для своєї аудиторії. Вплив прокремлівських лобі в західних суспільствах хоч і не вирішальний, але відчутний.

«Будемо відвертими: ніхто сьогодні не вірить у швидку й успішну лібералізацію Росії в найближчому майбутньому, — каже в розмові з Тижнем французький дипломат, який не побажав бути названим. — Чому ця тема регулярно виникає в офіційному дискурсі? Бо західні санкції б’ють також по західному бізнесу — не тільки по російському. Бо РФ — великий, потужний ринок з добрим ресурсом. Можна, звісно, чекати, коли Російська імперія розпадеться на кілька нових незалежних держав. Проте легше та швидше вгледіти демократичний потенціал, скажімо, в Навальному або в «доброму російському народі», якому треба лише позбутися лихого Путіна, щоб збудувати демократичний лад».

Окрім політиків, Кремль успішно залучає до своїх лобістських структур західних промисловців і дослідників, журналістів і популярних блогерів, які свідомо чи ні виправдовують для своєї аудиторії російську політику. Вплив прокремлівських лобі в західних суспільствах хоч і не вирішальний, але відчутний

Але чи справді мешканці Росії готові на колективному рівні зректися самодержавства й переорієнтуватися на західні цінності? Сьогодні немає об’єктивних причин на це сподіватися. Посилення репресій, як підказує світовий та власне російський історичний досвід, зовсім не завжди призводить до переможних революцій і позитивних суспільних змін. Цілком можливо, що після Путіна в РФ настане коротка відлига та супутня лібералізація. Але як довго вона триватиме? Як наголошував в одному з інтерв’ю французький філософ Андре Ґлюксманн, «Росія не любить власної свободи: після того, як на зміну жандарму Європи Ніколаю І прийшов відносно ліберальний цар Алєксандр ІІ, його наступник Алєксандр ІІІ запровадив жорстко реакційний режим, що перекреслив усі паростки свободи». Схожий алгоритм спрацював після відставки Хрущова. Саме Єльцин, якого на Заході вважають демократичним лідером, розпочав Першу чеченську війну, а Горбачов так казав про вихід України зі складу СРСР: «Це те саме, що відрізати людині ногу». Навіть відносні російські ліберали при владі залишались імперіалістами. Не можна сказати, що дослідницькі кола Заходу про це не знають. Досі всі короткі ліберальні експерименти в історії Росії завершувалися насправді монархічним реваншем у такій чи такій інкарнації.

Читайте також: Вахтанґ Кебуладзе: «Російські ліберали захочуть зберегти Росію як реінкарнацію імперії»

То що відбувається? Загалом світ готовий до того, що після Путіна гіпотетична відлига довго не триватиме і що російське суспільство, можливо, ніколи не долучиться до системи європейських цінностей. Ба більше: саміти НАТО, ЄС та G7, що відбулися днями за присутності нового президента США, чітко демонструють, що західний світ усвідомлює Росію та КНР як джерела загрози для себе й намагається згуртуватися на захист від цієї небезпеки. Розмови про «перемоги демократії в усьому світі» в цьому контексті займають нішу милої наївної утопії, здатної шкодити лише тому, хто в неї серйозно повірить. Політкоректність практикує свою лексику. Головне — не переплутати, як в анекдоті, санаторій з крематорієм.
 
Французька письменниця Елен Блан у книжці «Родом з КҐБ. Система Путіна» (KGB Connexion: Le système Poutine, 2004) наочно доводить, що єльцинська демократизація багато в чому була не більш ніж технологією усування від влади старої компартійної гвардії. Так само свого часу команда президента України Леоніда Кравчука переймалася не національно-демократичним відродженням, а більше розпилюванням економічних активів. Але наша держава згодом пішла власним шляхом. Росія натомість досі не вийшла з парадигми свого імперського розвитку та відповідних закономірностей хоча б тому, що імперськість є потужним складником російської суспільної думки. У 2014 році анексію Криму підтримали 85% росіян, тому ще питання, хто на кого більше світоглядно впливає: Путін на свій народ чи навпаки.

Історія з санкціями проти «Північного потоку-2» добре ілюструє, що західний світ свідомий не лише своїх демократичних цінностей, а й економічних вигод. Це означає, що в переговорах з Росією слово й надалі не завжди збігатиметься з ділом, а матеріали прямих переговорів з господарем Кремля нерідко зберігатимуть під грифом «секретно». Не дарма ж Байден заздалегідь відмовився від спільної пресконференції з Путіним. На відміну від свого попередника, 46-й президент США має величезний досвід у політиці.