Але близькі мені люди, які побували в пеклі, а дехто багато разів, розповідали, що в критичні хвилини навіть під адреналіном, лізучи на рожен, усе одно панічно боялися, долаючи свій страх зусиллям волі. Йшлося про різні диспозиції: траншеї під Сарнами в 1916-му, плацдарм під Вишгородом у 1943-му, «зеленка» під Кандагаром 1982-го, ну й барикада на Інститутській два місяці тому. Для людини смерть неприродна й неприйнятна.
Коли кажуть, що смерть – частина життя, це погляд крізь призму підручника біології. У сенсі еволюції, звісно, без розчищення майданчика під нові форми життя розвиток видів негайно зупинився б. Самого особня, який має поступитися місцем досконалішим нащадкам, ніхто не питає. Він витратний матеріал у гігантському реакторі зі створення нових адаптивних якостей білкової матерії. Так воно й має бути, такий задум Творця.
Якщо ж ідеться не про безсловесні створіння, а про людину зі свідомістю й свободою волі, вступають у дію інші закони. Індивідуальна еволюція, себто розвиток душі, не менш важлива, ніж суспільний прогрес. Будь-яка особистість – ніякий не гумус для подальших поколінь. Задумано інакше. Смерть – це не синонім нежиття. Смерть – то припинення життя, яке вже мало місце. Відтак це не частина життя, а його заперечення. Тому від самого початку людської історії мрія про безсмертя – стрижнева, центральна ідея культури.
А як же самогубство? Адже воно існує, наскільки можна дослідити, воно практикувалося завжди. Доведеться домовитися, що це індивідуальний вибір, збій програми, хвороба. Знову-таки свідчення тих, кому пощастило (не пощастило) не реалізувати свій гріховний намір: у Сан-Франциско є знаменитий міст «Золоті ворота», який уподобали самогубці, щороку кількадесят відчайдухів наважуються на останній стрибок із 75-метрової висоти, виживають одиниці, й кожен із тих, хто вцілів, стверджує, що в останні чотири секунди польоту волів би «відкрутити» події назад і відмовитися від наміру, але вже пізно. Бо людська смерть, хай там як, неприродна.
Великоднє свято – символ подолання смерті. Саме тому його відзначають як вірні християни, так і закоренілі атеїсти. Історія Христа сама по собі захоплива. Колись один журналіст запитав мене в інтерв’ю, хто мій улюблений літературний герой. Я без підготовки, спонтанно й несподівано для самого себе видав: «Ісус Христос». Нічого собі! Відверто кажучи, сам був шокований не менше, ніж мій співрозмовник. Але це правда: Євангеліє, навіть якщо не сприймати його як священний текст, навіть якщо вважати його творчою вигадкою, – разючої сили людський документ. Достовірність найменших психологічних деталей, побутові дрібнички, які просто так не вигадаєш, позірні нестиковки й нелогічності, які приймаєш беззастережно, бо тільки так і відбувається справжнє життя, часом дивовижний нетутешній гумор і, нарешті, фантастична драматургія, яка закінчується, як годиться, переможним катарсисом… І навіть не хочеться з’ясовувати, що це насправді: автентична хроніка подій чи плід колективної творчості впродовж перших чотирьох століть християнства. За великим рахунком, це не має значення: хто вірить, для того докази зайві, хто не вірить – хай перебуває під магією художнього твору. І першим, і другим байдуже, що в історії релігій уже були боги, які помирали й воскресали. Бо для сучасної людини мають значення подробиці. Яким був шлях головного героя від нікому не цікавого єврейського хлопчика з провінційного містечка в Галілеї до пророка й месії – аж до останнього фатального шляху на пагорб за стіною Єрусалима? Як він поводився, що відчував, чи усвідомлював свою долю, як пояснював її ближнім, чи не вагався, чи не впадав у відчай?.. Не кажучи вже про саму основу Христового вчення: молитва, заповіді, їх застосування до поточної ситуації, особисті приклади.
Не всім бути християнами, це питання уподобань кожного. Але магія переконливості Христового сюжету не може не чіпляти ані юдеїв (хоча їм це найважче, бо Ісус для них – лише дисидент), ані мусульман, ані буддистів, ані атеїстів разом із агностиками. Саме сьогодні, саме тут є потреба в цьому символі: коли все відіграно й програно, коли вже опустилася кінцева завіса й глядачі потроху розходяться, раптом виявляється, що є ще епілог – і в ньому найважливіше. Власне, справжній початок. Не хочу банальних аналогій. Кожен знайде свою. Просто: Христос воскрес!