– За незалежність Києва, Дмітрій Анатолієвіч?
– Кієв? Так ето ж мать городов русскіх!
Впливовий англійський тижневик The Economist, аналізуючи нинішню ситуацію на Сході Європи, покепкував із Польщі карикатурою: біле орля (символом країни є білий орел) береться водити хороводи з російським ведмедем та німецьким чорним орлом. Це досить ризикована й непевна гра, проте для польського уряду і президента цілком позірно результативна: на початку грудня Варшаву вперше за вісім років відвідав російський президент, і польські ЗМІ цілком серйозно почали обговорювати, «що ж ми можемо Росії запропонувати». Натомість, щоб витримати дистанцію, глава Польщі Броніслав Коморовський заявив, що про «перезавантаження» польсько-російських відносин говорити зарано. І сказав він це вже у Вашингтоні, домовляючись про розміщення в Польщі з 2013 року елементів європейської системи ПРО, що так особливо дратувало Кремль. Дружба дружбою, а служба службою. Хоч як парадоксально, на заручників цієї гри поступово перетворюється шістка держав Східного партнерства – ініціативи спеціальних відносин ЄС із Україною, Молдовою, Білоруссю та країнами Південного Кавказу. На жаль, як це характерно для справжнього буфера, чи то пак болота, за винятком Грузії та, можливо, Молдови, лідерів названих держав не цікавить, яку політику вершать над їхніми головами очільники Кремля зі своїми друзями з Берліна та Парижа.
«Рація стану»
Цей польський вислів можна перекласти як «державний інтерес», проте переклад буде вельми неточним. Окрім вічних інтересів у поведінці країни мала би знайтися рація, яка не шкодила б образу за кордоном та допомагала підтримувати внутрішню стабільність. Чи має Україна властиве місце в системі координат Польщі? Наша країна не реформується, не демократизується, за власною ініціативою відмовилася від НАТО й віддалила перспективу вступу до Євросоюзу, тобто поводиться як справжнісінька буферна держава – велика і нестабільна. У слові «буфер» не було б нічого поганого, якби він був передбачуваним, у нашому випадку прозахідним і проєвропейським. Тому деякі польські аналітики, попри сентимент до своїх українських та білоруських сусідів, починають ставитися до України як до буфера в його негативному значенні. Приміром, колишній заступник послів Польщі в Москві та Києві, а нині фактично призначений послом у Мінську Лешек Шерепка сприймає країни між Росією та Європою як невизначений буфер із «великою російською діаспорою». Попри те що ця позиція вигідна насамперед Москві, пояснює її просто: польська східна політика – це передусім «комплекс відносин із Росією», натомість відносини з Україною чи Білоруссю «всього лиш» міжсусідські.
Звісно, в Польщі не всі так думають, але альтернативою є не набагато втішніший для України підхід «незалежність цих держав [пострадянських] важливіша, ніж демократія в них», озвучений на щорічній вроцлавській конференції «Польська східна політика» євродепутатом Конрадом Шиманським. Що це означає? Що в такому разі Варшава готова буде підтримати будь-який режим у Києві на кшталт лукашенківського лише тому, що він справлятиме видимість кордону на Хуторі-Михайлівському. Не дивно, що на сьогодні найбільш імовірною для залучення в європейську орбіту цінностей називають… Молдову.
Російське мірило
Ставлення Польщі та ЄС загалом до східних сусідів змінюється не на їхню користь під впливом російського чинника. Нині чинник «порозуміння з Росією» нерідко в Польщі почав заступати напрям підтримки України. Утім, поляки, які ухвалили закон про заснування Центру польсько-російського діалогу та порозуміння, мають пам’ятати, що одноразовий дозвіл на показ у Росії фільму «Катинь» чи позиція свідомої російської інтелігенції ще не означає кардинальних змін у польсько-російських відносинах на суспільному рівні. Кремль фінансує зйомки відверто антипольських фільмів «1612» чи «Тарас Бульба» й наказує писати в підручниках про Міхаіла Горбачова як про невдаху, який «усе втратив» (читай – і в Східній Європі). У реальності російська Генпрокуратура відмовляється реабілітувати розстріляних у Катині та інших місцях СРСР польських офіцерів, а передаючи із помпою «нові томи катинських справ», росіяни ні словом не обмовляться про те, де лежать решта розстріляних 4 тис. офіцерів із «катинського» списку.
Польща, намагаючись поліпшити відносини з Росією, вочевидь, сама не знає, як це робити. Колишній її посол у Москві Станіслав Цьосек у коментарі для журналу Polityka навіть визнає, що для багатьох росіян термін «поєднання» незрозумілий, вони не бачать у ньому сенсу. Натомість екс-посол наївно сподівається, що Росії може бути корисним польське «ноу-хау» – досвід виходу з посткомуністичної ситуації. Напевно, риторика Мєдвєдєва щодо так званої модернізації багатьом ще видається щирою. Тверезі ж голоси в Польщі переконують, що всі потуги РФ замилити їй очі через видимість історичного діалогу, відкритість ринку для польських товарів зводиться до одного: мінімізувати намагання Польщі щось змінити у свідомості своїх східних сусідів, передусім українців, а також прибрати бар’єр для економічної експансії та газового диктату Росії на теренах Європи.
Тепер же, коли навіть НАТО не боїться вивозити через Росію війська з Афганістану, міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, якому пророкували посаду генсека Альянсу, має виправдовуватися. WikiLeaks оприлюднив його заяву з часу Грузинської війни, у якій він обізвав НАТО «беззубим політичним клубом» і сказав, що «Польща не терпітиме, якщо грузинський сценарій повторюватиметься в Україні». Сікорський тепер заявляє, що його, мовляв, «американці погано зрозуміли» і якщо він це й казав, то тому, що Путін у Бухаресті пригрозив: у разі вступу України до НАТО «ця держава перестане існувати». Утім, поміж мислячих поляків ще є подібні до Пшемислава Журавського-Ґраєвського, колишнього експерта зі східної політики фракції Європейської народної партії Європарламенту, котрий у своїй книзі «Геополітика – сила – бажання» пише: «Політичний союз Польщі з Україною – це вимога нашого державного інтересу. Незалежність Києва можна порівнювати з належністю Польщі до НАТО, [а навіть] має й більшу цінність».
Бідні, бо дурні…
Водночас за допомогою хитрощів дипломатії, грантових програм обміну досвідом, стипендіальних фондів витягувати за вуха Україну, Молдову, Білорусь як східних партнерів самій Польщі не під силу. Це те саме, що рятувати китів, вважає аналітик Бартоломей Сінкевич із Польського інституту міжнародних справ. «Жолібозький» романтизм відступає [Жолібож – інтелігентський район у Варшаві, де росли брати Качинські та жив приятель України Яцек Куронь], а на його місце приходить привезений з еміграції Радославом Сікорським прагматизм. Якщо комусь може видатися, що «Україну розлюбили» допіру після смерті Леха Качинського, то це буде як спрощенням, так і самооманою. Польща – республіка, де президент виконує представницькі функції. Коли Лех Качинський брав під свій патронат Фестиваль культури української меншини в Сопоті чи їздив разом із Віктором Ющенком відкривати черговий пам’ятник жертвам польсько-українського конфлікту 1943–1947 років, представники його партії звинувачували главу держави у зраді.
Тож справа в самій Україні. Заступник міністра закордонних справ Польщі Кшиштоф Становський зазначає, що, приїжджаючи ще до помаранчевого Києва, він і його співпрацівники нерідко наражалися на несприйняття та нерозуміння значення багатьох речей, приміром, широкого обміну університетською молоддю. Євроінтеграція України та її пострадянських сусідів зводиться до обговорення тематики наступних самітів і того, хто за них заплатить.
Німецький експерт зі східноєвропейських справ Корнеліус Охманн констатує: «Якщо я кілька років і був великим прихильником ініціативи Східного партнерства, підтримував його на всіх форумах, то тепер можна стверджувати, що робити його ні для кого і ні з ким».
Опитування польського Інституту публічних справ:
82% українців вважають Польщу дружньою країною,
7% більш дружньою, ніж недружньою,
9% – недружньою