Закінчення. Початок у Тиждень, № 40/2021
У травні 1801 року начальник приазовських ногайців Баязет приїхав у Санкт-Петербург, щоб виклопотати в Алєксандра І «милості» своєму народу. Не знаючи російської мови й законів Російської імперії, цей степовий мурза мав у своєму арсеналі лише гроші, стягнуті з підвладних ногайців для давання хабарів імперським урядовцям, а також аргументи, які надавали цим хабарям високого державницького змісту. Аргументував свої прохання Баязет тим, що ногайці понад десять років перебувають на Молочних Водах у страху й непевності, а свавілля Павла І їх геть перелякало, і що вони хочуть жити так, як їхні сусіди — донські козаки. Імперські чиновники переклали цю змащену хабарями думку на мову діловодства та склали проєкт створення «двох ногайських п’ятисотенних полків» за зразком Війська Донського. Надання ногайцям статусу козацького війська, як пояснили імператору вельможі, розв’язує застарілу проблему визначення їхнього юридичного статусу. Ногайців неможливо змусити до осілості без великих державних витрат; неможливо за ними встежити й стягувати з них податки, бо вони кочують і не вміють поводитися з грішми. А відтак, ногайці не вдаються до того, щоб стати ані державними селянами, ані міщанами, ані колоністами, ані ще кимось. Вони хочуть стати лише козаками.
Читайте також: Пролетарі проти сонетів
Звісно, одних лише хабарів та екзотичного шарму степового мурзи для запуску складного механізму ухвалення рішень в імперії було замало. Усе, що говорив про себе та пропонував Баязет, у Петербурзі ретельно зважували. З його слів виходило, що сумної осені 1783 року він був єдиним із ногайських мурз, хто лишився вірним Росії, а потім надавав важливі послуги імперії. В архівах міністерств тоді не знайшли того, що могло підтвердити чи спростувати його слова. Вирішальною стала рекомендація, яку Баязетові дав колишній начальник Кавказької військової лінії Іван Гудович 30 травня 1801 року. «Він людина чесної поведінки й під час нашої війни з турками (1787–1791 років. — Ред.) виявив цілковиту Росії відданість», — писав Гудович про Баязета. Важило й те, що ця рекомендація була адресована Дмитру Трощинському, учасникові змови проти Павла І, чий вплив на Алєксандра І тоді був надзвичайним. Обидва українці, Гудович і Трощинський, вихідці з гетьманської старшини, і розв’язали справу ногайського козацтва.
Караногаєць, малюнок Макса Тільке, 1910 рік. Етнографічна група ногайців, котрі відмовилися від зверхності мурз та оселилися на Північному Кавказі, стали називатися «чорними ногаями»
16 липня 1801 року імператор підписав указ про надання козачого статусу ногайцям, які кочували на Молочних Водах. За прикладом Війська Донського вони мусили спорядити й власним коштом утримувати два кінні полки, у кожному по 500 козаків. Було передбачено, що в мирний час ногайські козаки житимуть своїм трибом, а з оголошенням війни збиратимуться в підрозділи, до яких записані. Полк складатимуть п’ять сотень, ним керуватиме полковий командир штаб-офіцерського рангу. Усі козацькі чини (п’ятдесятник, урядник, хорунжий, сотник, єсаул) були такими, що й у Війську Донському. Очільником ногайських полків став мурза Баязет, чий статус доти не був визначений. Проте його нова посада зберегла стару назву «начальник ногайських орд», про отамана ж не йшлося. Молочні Води передали у відомство Військової колегії.
Читайте також: Левіафан і Ейзенштейн
З осені 1801 року межиріччя Молочної, Берди й Токмака опинилося в повній владі Баязета, нагородженого цивільним чином колезького радника, що дорівнював військовому чину полковника та передбачав звернення «ваше високоблагородіє». Французькі біженці не схотіли селитися на берегах річок Обитічна й Келтеча, тому ці землі віддали під ногайське кочовище; граф Дєнісов і його нащадки зберегли у своєму володінні Обитічну косу. Ногайцям заборонили переходити межі визначеної їм «резервації», однак і чиновники суміжних із нею Катеринославської й Таврійської губерній без крайньої потреби не могли з’являтися на їхній території.
Серце темряви
Імперські урядовці даремно вимагали, щоб унтер- і штаб-офіцерські чини в ногайських полках надавали тим, хто мав заслуги перед імперією. Справу роздавання чинів Баязет привласнив собі й ревно стежив, щоб ніхто з підвладних йому ногайців не насмілився заявити про готовність надавати власні послуги російській монархії. У Баязетовій системі координат «білий цар» став єдиним джерелом влади, черпати з якого міг тільки він сам, і ніхто інший. Командна структура козачих полків допомогла йому розбудувати власну ієрархію в ногайських кочовищах. Своїх родичів він висував на штабофіцерські чини, які передбачали спадкове дворянство, а в сотники (ногайською «юз-баша»), єсаули (ногайською «ясовул») і на інші унтерофіцерські посади призначав лояльних мурз, а також тих, хто своєю владою та власністю завдячував особисто йому. Дехто отримав чин колезького реєстратора з правом титульного звернення «ваше благородіє». Так під оболонкою козачого війська на Молочних Водах визрівало самовладне «князівство», де прадавні степові звичаї чудернацьки переплелися із сучасними імперськими порядками.
Караногайські жінка та дівчинка в народному вбранні. Малюнок Макса Тільке, 1910 рік
Ногайська Орда ще в середині ХVІ століття роздробилася на Єдисанську, Єдичкульську, Джембуйлуцьку та інші орди, чиї мурзи походили від спільного першопредка — бія Едіґе, хоча й по-різному вели свій родовід. На єдисанця Баязета зневажливо позирали єдичкульці, говорячи, що в них є кращі роди, ніж той, із якого походив «начальник ногайських орд». Подейкували, що змолоду він пас «мирський кінський табун», а тепер, завдяки росіянам, вистрибнув у начальство. Попри це, їдучи до Петербурга просити «царських милостей», Баязет мав складену російською мовою посвідку, дану йому від ногайської громади. У ній зазначалося, що ногайці називали Баязета «ваше сіятєльство», як належало звертатися до графа чи князя, а себе визнавали за його «споконвічних підданих». Бо, мовляв, їхні предки жили під «заступництвом і захистом» Баязетових прабатьків і славили його за щастя жити під російським скіпетром. Цей фальсифікат виготовив писар Татарінов, який супроводжував Баязета в усіх офіційних випадках, перекладав йому з російської та писав його листи. За особливі послуги своєму патрону він отримав чин титулярного радника й особисте дворянство.
Ногайці прикавказьких степів. Світлина з Національного музею природничої історії в Парижі, початок XX століття
Перо Баязетового писаря приміряло до свого володаря різні російські титули, адже власних, ногайських, бракувало. До 1783 року Баязет нічим не відрізнявся від решти ногайських мурз, тепер же він заявив про належність свого роду до «бійського покоління», тобто прямої лінії від бія Едіґе. Писар Татарінов писав його ім’я в російськомовних документах так: «Баязет-бий Султан Мурат-беев», а його родич, полковий єсаул, фігурував як «Давлет-мурза Мамбетов сын Мурат-беев». Сина Баязета називали Кокша-бієм ще 1791 року, і вже тоді він мав чин капітана. Байдуже, що прямі нащадки бія Едіґе зникли за півтора століття до народження Баязета. До речі, питомо ногайський титул «бій» (пов’язаний із ногайським словом «бийик» — високий, владний) поновили ще у вересні 1770 року, коли більша частина ногайців відступилася від Кримського ханства й уклала «союз і дружбу» з Російською імперією. Саме тоді єдисанського мурзу Джан-Мамбета проголосили бієм. Завдяки такому штучному «винайденню традиції» Джан-Мамбет-бій прагнув подати себе в ролі «батька» свого народу. Після переселення ногайців на Кубань 1771 року він говорив: «Як цуценят у зубах, я переніс народ свій через Дон у землі, якими й тепер користуюся з милості Росії». Після смерті Джан-Мамбета 1776 року Єкатєріна ІІ вирішила не передавати цей титул комусь із ногайців, бо вже не прагнула розколу Кримського ханства, а хотіла його об’єднати під владою свого ставленика Шагін Ґірея. Отож Баязет привласнив титул бія, увівши його до складу свого імені, що не викликало заперечень імперських урядовців. Як і Джан-Мамбет-бій, Баязет-бій удавав із себе «батька народу». Маючи цивільний чин колезького радника, відповідний полковнику, він поводився як східний деспот: виїжджав із великим почтом, вимагав принизливої покори підвладних, судив і карав.
Ногайці з кобизом, Мансурівський аул Кубанської області. За легендою, творцем цього двострунного смичкового інструмента є тюркський поет Х століття Горкут-ата. Світлина кінця ХІХ століття
Під крилом двоголового орла «батьківська» влада Баязета міцніла, зростаючи з давніх степових звичаїв. На косовицю, жнива, спорудження хат (ногайською «уьй») у ногайців було заведено скликати толоку (ногайською «талака») й частувати охочих помічників. Якщо толоку оголошував мурза, то ця добровільна поміч отримувала присмак моральної спонуки, як син мусить допомагати батькові. Чуйний «батько» виручав «сина-невдаху», коли той втрачав худобу, давав її в кількості, потрібній для кочування, рятуючи його від перетворення на злидаря-байгуша, приреченого на голод, принизливі найми чи зневажену серед ногайців землеробську працю. Звичай такої допомоги, відомий у тюркських народів під назвою «саун», полягав у тому, що з худоби, отриманої як благодіяння, беруть молоко, вовну й частину приплоду й по закінченні домовленого строку повертають із прибутком. Але на цьому угоду не вважали закінченою, бо той, хто брав, лишався морально зобов’язаним тому, хто давав. Лагідний «батько» перетворювався на лютого деспота щодо «сина», який скористався його «добротою» і тепер мусив за це служити безстроково, віддаючи більше, ніж колись узяв.
Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»
Позірна добровільність таких стосунків облудно приховувала речі, протилежні своїм назвам. Тенетами зобов’язань Баязет обплутав понад тисячу ногайських чоловіків і жінок, яких у 1795 році записав у кріпаки. Користаючись своєю посадою та посилаючись на власні «благодіяння», він щороку брав з одноплемінників десяту частину врожаю хліба, одну вівцю з сорока, від однієї до трьох голів зі стада великої рогатої худоби, сорокову частину зі всякого продажу. На свято Курбан-байрам ногайці, за традицією, різали овець і віддавали овчини муллам, однак овчину привласнив собі Баязет. З нагоди гостин його доньки ногайська громада зібрала їй у подарунок різної худоби на 1250 рублів (ціна корови тоді становила близько 4 рублів, коня — 10 рублів). Тоді ж він наказав зігнати кобилиць із ногайських табунів, щоб із їхнього молока приготували кумис для великого бенкету, і довго не повертав їх. Баязет безконтрольно розпоряджався громадськими прибутками з риболовецьких угідь, оренди землі тощо.
Намаз у степу. Традиційною релігією ногайців є сунітський іслам Ханафійського мазгабу. Казахстан, світлина кінця ХІХ століття
Привласнення Баязетом майна підвладних не зустрічало перешкод ні в ногайських звичаях, ні в російських законах. У своїй основі степовий досвід Баязета походив із того ж джерела, що й російське імперство. Це була статусна гра, мета котрої — привласнення. Її правила однакові що в степовій глушині, що в нетрях столичної бюрократії: хто приймає дар, той служить дарувальникові. Різниця між даром і віддаруванням створює заборгованість, а неспроможність до її віддачі закріпачує боржника. Але й віддача боргу не звільняє від обов’язку вдячності: той, кому не пощастило стати жертвою цієї гри, зависав над прірвою соціального небуття й повсякчас ризикував зірватися вниз, утративши опіку благодійника. Той, хто зривався, перетворювався з того, хто грає, нехай і слабкими картами, на того, ким грають. У Російській імперії це мало буквальний сенс, адже «слуги царя» грали в азартні ігри з кріпацькими душами на кону. Дарунок завжди зобов’язує, хоча й удає безкорисливу дружбу. Так і азартні ігри починають із малих ставок, удаючи невинну розвагу, але зрештою доводять до застави життя.
Звісно, справжня дружба існує лише між рівними та має приватну, а не суспільну властивість, тому гра масштабом, видавання суспільного за приватне й навпаки, є найбільш небезпечною, і ведеться вона з максимальними ставками на кону. Її ногайці програли 1770 року, уклавши з Росією угоду про «союз і дружбу», котра спершу перетворила їх на ломаку, встромлену в Кримське ханство, а згодом на російських підданців. Російська ідеологія «часів очаківських і впокорення Криму» рясніла гаслами благодіяння, захисту скривджених, безкорисливої дружби й справедливої кари. Це був той самий набір інструментів моральної маніпуляції, як і той, що його застосовував у своєму повсякденні Баязет. Звісно, імперія грала більшими обсягами, до того ж на інституційному, а не особистісному рівні, тому імперська бюрократія відрізнялася здатністю громадити незрівнянно більші багатства та владу.
Ногайська жінка за приготуванням кумису. Цей традиційний ногайський напій виготовляється шляхом бродіння кобилячого молока. Казахстан, світлина 1929 року
Межу могутності степового володаря визначало саме кочування, адже майно кочовика — поголів’я худоби — можна збільшувати відповідно до кількості пасовищних площ і людей, зайнятих випасом. Вправний чабан міг упоратися із 600 вівцями, утім отара з 300 овець була вигіднішою. Власник великих стад мусив дробити їх на менші й роздавати надлишок як «саун» не лише бідним кочовикам, але й середнякам. Що більше було таких роздач, то менше їх цінували як благодіяння. Отож статусну гру в степу зупиняла економічна доцільність, але в бюрократичних нетрях експансивної імперії вона тривала нескінченно. Мало який мурза мав у розпорядженні такі засоби примусу, які отримав Баязет-бій від монархії Романових. У 1797 році єдичкульські ногайці подали скаргу катеринославському губернатору Ніколаю Бєрдяєву про стягнення з них 45 тисяч рублів, а Баязет звинуватив єдичкульців у бунті. Бєрдяєв — до речі, прадід відомого філософа, свого тезки Ніколая Бєрдяєва — відрядив три полки донських козаків на придушення «бунту», Баязета ж виправдав, бо той, мовляв, управління своє чинив «за мусульманським законом», не знаючи російського. Губернатор зобов’язав Баязета повернути єдичкульцям лише 6 тисяч рублів, але й ці гроші той віддавати не схотів: ті, хто замірився знову скаржитися, були видані маріупольському справнику як небезпечні злочинці.
Ставши начальником козацького війська, Баязет-бій поводився ще більш нахабно. На закупівлю зброї й одностроїв він зібрав 16 тисяч рублів, а також 800 коней і гроші на фураж. З тульським майстром Андрєєм Вєшніковим Баязет уклав контракт на виготовлення 1000 рушниць і шабель, 800 пік, 500 пар пістолів «найкращої роботи» на 2925 рублів. Пізніше з’ясувалося, що придбана зброя не коштувала й третини заявленої ціни та була давно зіпсованою. Жалюгідними були й однострої, які ніхто не збирався носити. Спершу Баязет набрав у козаки заможних ногайців і відпустив їх за викуп. Замість них записав тих, хто на момент інспектування міг так-сяк напнути на себе однострій і взяти зброю, з якої ніколи не стріляв. Зате мурзи, що отримали офіцерські чини, не пропускали нагоди похизуватися новими мундирами. Та все ж дві сотні козаків таки були озброєні й забезпечені належним чином — це була особиста гвардія Баязета, складена з колишніх його кріпаків.
Європейське кочовище
У столиці Баязетового «князівства», аулі Єдинохта, з’явилося кілька будинків, що нагадували садиби російських поміщиків. Найкращий, звісно, належав Баязету. Перебуваючи в Москві 1803 року, він узяв до себе Марфу Францеву, доньку померлого статського радника Алфера Франца. Як пояснив Баязет, сталося так «з її згоди й дозволу начальства… лише для устрою та заведення в домі моєму європейського порядку». Вона стала жінкою Баязета, залишила православ’я й прийняла іслам. Для послуг дружині він купив чотирьох кріпосних «дівок» — росіянок, які теж перейшли в мусульманство та взяли ногайські імена. Були на Молочних Водах і такі, хто під новими іменами ховалися від російського закону.
Ногаєць у інтер'єрі юрти. Казахстан, світлина кінця ХІХ століття
Отож і Баязет, і Російська імперія вдавали європейськість мірою своїх можливостей. Саратовський губернатор Андрєй Фадєєв (раніше управитель Катеринославської контори іноземних поселенців) наводив схожі приклади з інших закутків кочового світу. Так, калмицький нойон Серебджаб-Тюмень, учасник війн проти Наполеона, полковник і кавалер російських і пруських орденів, був зображений ним як «зіпсований калмик». Серебджаб «побудував у своєму улусі дім на європейський лад, завів сад і тримав російського кухаря, мав у надлишку запаси шампанського, але все це тільки для зовнішнього виду, для показу, а в усьому проступали дикість і бруд» — писав Фадєєв. Перебуваючи в Парижі, Серебджаб накупив музичних скриньок, носив їх у кишенях і тішився їхньою грою. Потрапивши якось до оперного театру, він увімкнув свої скриньки під час антракту, впевнений, що його музика краща, і гордо чекав визнання присутніх. Публіка оцінила музичний смак цього переможця Наполеона сміхом і свистом, коли поліція виводила його з опери. Фадєєв згадав і Жангіра, хана казахської Букеївської орди, якому також було властиве прагнення «бути європейським паном», який «хоче просвітити своїх киргизів, увести цивілізацію в орду, завести городок, запровадити школи й багато іншого». Але, як писав Фадєєв, «це була лише фантасмагорія, все являло тільки зовнішній лиск, що чудернацьки суперечив справжньому побуту. У хана були і російські кухарі, і багато шампанського, і музиканти, і розкішні покої, але все це було брудним, диким і без жодних зручностей». Російський чиновник, якось гостюючи в хана, замість нічного горщика знайшов під ліжком велику срібну вазу, у якій наступного дня подали суп.
Можливо, зі схожих причин губернські чиновники не любили заїжджати до Баязета, проте залюбки брали від нього хабарі. Їх він давав так щедро й вишукано, що навіть затятий цинік не знаходив підстав сумніватися в безкорисливій щирості його дарів. Херсонський військовий губернатор Андрій Розенберґ оберігав його від несподіваних інспекцій, але в серпні 1803 року сталася прикра несподіванка. Ногайський начальник мусив тоді підготувати змінних коней для проїзду миколаївського військового губернатора Сєргєя Бєклєшова. Баязет відрядив юз-башів до ногайських аулів із наказом зібрати коней і поїхав зустрічати губернатора. Тимчасом єдичкулець Кара-мурза організував побиття юз-башів, заявив, що зневажає Баязета й хоче зустрічі з губернатором. Бєклєшов наказав ввести на Молочні Води донських козаків і, не маючи повноважень розв’язувати справи ногайців, розпорядився, щоб обидві сторони конфлікту дали розписку про примирення. 3 жовтня того року Бєклєшов помер, не встигши дати хід скаргам, поданим йому ногайцями.
Влада Баязета захиталася, і його нишпорки не встигали встежити за скаржниками. Дошкульний донос написали Бейтулла-кадій і перекладач Ногайської експедиції (канцелярії. — Ред.) Кабул, звинувативши його не лише в здирництві, але й у таємних зв’язках із турками. Обох їх Баязет ув’язнив і щоразу брав із собою, коли виїздив із Єдинохти. Їхній донос на початку 1804 року потрапив до таврійського цивільного губернатора Дмітрія Мєртваго, а той, перевищуючи свої повноваження, провів слідство й доповів Алєксандру І про результат: ногайські кінні полки не сформовані, гроші на їхнє формування зібрані й розкрадені, а ногайці ось-ось забунтують.
Отримавши догану від імператора, херсонський військовий губернатор Розенберґ спробував перехопити ініціативу. Він викликав Баязета до Херсона, ізолювавши від сторонніх допитів, і повів інспектування так, щоб себе не скомпрометувати. Однак і Мєртваго не барився. Обидві інспекції наввипередки роз’їжджали по Молочних Водах, вибиваючи з ногайців покази й розпалюючи бюрократичну війну між Херсоном і Сімферополем. Скориставшись перебуванням Баязета в Херсоні, Мєртваго відправив його дружину, Марфу Францеву, до катеринославського архієпископа на покаяння. Баязет подав скаргу на Мєртваго, а той звинуватив Розенберґа в отриманні хабарів від Баязета. Розенберґ приїхав у Сімферополь і, як згадував Мєртваго, «зустріч наша була справжньою баталією словесною». Розенберґ її програв. Остзейський німець, учасник італійського й швейцарського походів Суворова, цей генерал із бездоганною репутацією втрапив у залежність від ногайця Баязета, отож мусив рятувати і його, і себе. Засобом для порятунку став проєкт запровадження російського приставства на Молочних Водах, розроблений Розенберґом. Наступного року Алєксандр І схвалив цей проєкт і дозволив Розенберґові піти у відставку. Знамена, надані ногайським козачим полкам, а також зброю, куплену за гроші ногайців, передали до херсонського арсеналу.
Як виявилося, Баязета не було за що карати, бо він не привласнив жодної казенної копійки, а що брав із ногайців, те має їм повернути. Але ногайці того не вимагали. Залякані своїм начальником і російським владарюванням, вони почали виїжджати до Туреччини, поки губернська влада не поклала цьому край. 7 жовтня 1804 року Баязет-бій подав у відставку, звинувативши своїх підвладних у невдячності, і хотів оселитися в родичів у Черкаську, столиці Війська Донського. Півтора року згодом йому це дозволили, і слідом за ним подалися колишні його кріпаки, заселивши станицю Татарську з Баязетом на чолі. У 1812 році він мобілізував своїх «татар» на війну з Францією. Запровадження приставства змусило багатьох мурз залишити Молочні Води, але Кара-мурза, головний супротивник Баязета, нагороджений чином титулярного радника, жив довго та заможно в аулі Айтамгали на річці Келтеча, де так і не з’явилися французькі колоністи. Він завів велике землеробське господарство й побудував два водяні млини, єдині в ногайській окрузі. Ногайці стали «вільними хліборобами». Про колишню волю згадували тільки ногайські юнаки, влаштовуючи за межами своїх аулів хмільні бенкети із запальними танцями й співом про степових батирів.
Та все ж останню статусну гру з Алєксандром І зіграли ногайські підлітки в жовтні 1825 року, за кілька тижнів до його смерті. Їдучи в Таганрог через Молочні Води, він із подивом стрів двох учнів місцевої мусульманської школи. Вони подали монархові вітального листа, писаного арабицею, і запитально дивилися йому у вічі. Алєксандру пояснили, що «за давнім звичаєм, коли султан чи інший достойник проїжджав, це робилося». І він, знітившись, мусив подарувати їм по 25 рублів.