Максим Віхров Головний редактор «Тижня»

Наближення постнеоліберального світу, або Ідеї Липинського на шпальтах Foreign Affairs

Статті
31 Жовтня 2022, 16:23

«Більшу частину останніх сорока років американські політики діяли так, ніби світ плаский. Заглиблені в домінуючу тенденцію неоліберального економічного мислення, вони припускали, що капітал, товари та люди підуть туди, де вони будуть найбільш продуктивними для всіх. Якби компанії створювали робочі місця за кордоном, де це було найдешевше, втрати внутрішньої зайнятості були б переважені вигодами для споживачів. І якби уряди знизили торговельні бар’єри та дерегулювали ринки капіталу, гроші йшли б туди, де вони найбільше потрібні. Політикам не потрібно було брати до уваги географію, оскільки невидима рука працювала всюди. Іншими словами, місце не мало значення», – пише на шпальтах Foreign Affairs Рана Форугар, помічниця редактора The Financial Times, у розлогій статті під заголовком «Після неолібералізму. Уся економіка локальна».

Форугар твердить, що адміністрації США з обох партій донедавна проводили політику, засновану саме на таких «широких припущеннях». Глобалізм вільного ринку значною мірою просували потужні транснаціональні компанії, котрі могли найкраще скористатись його плодами, а тому «жертвували політикам з обох основних партій США, щоб переконатися, що вони побачать переваги неолібералізму».

За деякими показниками результати цієї політики були надзвичайно корисними: американські споживачі, зокрема, насолоджувалися плодами дешевого іноземного виробництва, тоді як мільярди людей вирвалися з бідності, особливо в країнах, що розвиваються. Коли ринки, що розвиваються, приєдналися до системи вільного ринку, глобальна нерівність зменшилася, і народився новий глобальний середній клас.

Але поряд з цим, підкреслює Форугар, неоліберальна політика також створила величезну нерівність усередині Сполучених Штатів і часом дестабілізувала світову економіку. «Кількість фінансових криз суттєво зросла з 1980-х років. – пише Форугар. – Понад те, неоліберальна політика призвела до того, що світова економіка стала небезпечно від’єднаною від національної політики. Протягом більшої частини 1990-х ці тектонічні зрушення були частково приховані в Сполучених Штатах за падінням цін, збільшенням споживацьких боргів і низькими відсотковими ставками. Однак до 2000 року регіональну нерівність, спричинену неолібералізмом, стало неможливо ігнорувати. Тоді як прибережні міста США процвітали, багато регіонів Середнього Заходу, Північного Сходу та Півдня зазнавали катастрофічної втрати робочих місць».

«Виявилося, що невидима рука (вільного ринку – Ред.) працює не ідеально, і її дотик відчувається по-різному в різних частинах країни та світу», – констатує авторка, згадуючи про невелику групу економістів, котрі протягом усієї «неоліберальної ери» застерігали перед утопічною вірою у абсолютно вільні ринки. Сьогодні, згідно спостережень Форугар, їхні застереження поволі здобувають аудиторію: «Думка про те, що місце розташування відіграє важливу роль у визначенні економічних результатів, лише починає поширюватися в політичних колах, але все більше досліджень підтверджують її».

Читайте також: Чи справді окупований Донбас — це втрачене вугільне Ельдорадо?

Форугар зауважує, що неолібералізм спричинив негативний вплив і на систему міжнародних відносин. «Думка про те, що торгівля має бути служницею інтересів внутрішньої політики, втратила прихильність під час адміністрації Клінтона, коли Сполучені Штати уклали низку торгових угод і наполягали на вступі Китаю до СОТ. Ця остання подія була сейсмічним зрушенням, яке зняло огорожі з глобальної економіки. Адам Сміт, батько сучасного капіталізму, вважав, що для належного функціонування вільного ринку учасники повинні мати спільну моральну основу. Але Сполучені Штати та багато інших ліберальних демократій раптово були втягнуті у великі торговельні відносини з країнами — від Росії та нафтодержав Близького Сходу до численних латиноамериканських диктатур до найбільшого та найпроблемнішого торговельного партнера з усіх, Китаю, — чиї моральні засновки були принципово відмінними, не кажучи вже про їхні економічні моделі».

На думку авторки, сьогодні світ входить в період трансформації: «Глобалізація досягла вершини та почала відступати. На її місці формується більш регіоналізований і навіть локалізований світ. Зіткнувшись зі зростанням політичного невдоволення всередині країни та геополітичною напруженістю за кордоном, уряди та компанії все більше зосереджуються на стійкості, а не на ефективності. У прийдешньому постнеоліберальному світі виробництво та споживання будуть більш тісно пов’язані всередині країн і регіонів, праця отримає вплив на капітал, а політика матиме більший вплив на економічні результати, ніж це було протягом півстоліття. Якщо вся політика локальна, те саме незабаром може статися і з економікою… Політика відбувається на рівні національної держави. А в постнеоліберальному світі політики будуть набагато більше думати про локальну економіку, намагаючись відновити баланс потреб внутрішнього та глобального ринків».

В тому, що стосується національних економік, Форугар прогнозує повернення держав до активної промислової політики. «Деякі економісти стверджують, що країни повинні відмовитися від фабричної роботи, коли вони просуваються вгору по харчовому ланцюгу до послуг, обмінюючи низькокваліфіковану робочу силу на висококваліфіковану. – пише авторка. – Але виробництво та послуги завжди перепліталися більше, ніж показують дані про робочі місця, і вони стають дедалі більше переплетеними. Дослідження показують, що наукомісткі підприємства всіх видів, як правило, найчастіше виникають у виробничих центрах, стимулюючи загальне зростання. Не дивно, що такі потужні промислові центри, як Китай, Німеччина, Японія, Південна Корея та Тайвань, вирішили захистити свої промислові бази так, як цього не роблять Сполучені Штати. Вони зробили це не за допомогою марнотратних субсидій чи невдалої політики, як-от заміщення імпорту, а шляхом стимулювання швидкозростаючих галузей і навчання робочої сили для їх підтримки. Сполучені Штати та інші розвинені країни прагнуть зробити це зараз, особливо в ключових частинах ланцюжка поставок, таких як напівпровідники, і в стратегічно важливих галузях, таких як електромобілі».

«Оскільки політики та бізнес-лідери США намагаються відповісти на ці виклики, вони повинні відштовхуватися від традиційного економічного мислення. Замість того, щоб припускати, що дерегуляція, фінансіалізація та гіперглобалізація є неминучими, вони повинні прийняти прийдешню еру регіоналізації та локалізації та працювати над створенням продуктивних економічних можливостей для всіх сегментів робочої сили. Вони повинні робити акцент на виробництві та інвестиціях, а не на борговому фінансуванні. Вони повинні думати про людей як про активи, а не про пасиви на балансі. І вони повинні вчитися на успіхах і невдачах інших країн і регіонів, витягуючи уроки з конкретного місця з досвіду конкретного місця. Занадто довго американці використовували застарілі економічні моделі, щоб спробувати зрозуміти свій світ, що швидко змінюється. Це не спрацювало на піку неоліберальної манії в 1990-х, і точно не спрацює сьогодні. Місце завжди мало значення, коли справа доходить до ринків, і ось-ось воно матиме більше значення, ніж будь-коли».

Читайте також: Яких змін потребує податкова система України?

Висновки Рани Форугар годі вважати сенсанційними. Ідея про те, що економічна діяльність не повинна «відриватися від землі», присутня вже у творах британського політика і філософа Едмунда Бьорка (1729-1797), а в українському контексті його ідеї розвивав В’ячеслав Липинський (1882-1931). У «Листах до братів-хліборобів» останній пише про боротьбу, що точиться між «законом землі» і «законом капіталу». «Це боротьба двох непримиримих світоглядів, двох соціальних укладів. – писав Липинський. – Продуцента необхідних для життя матеріальних цінностей, що бореться безпосередньо з природою — й обрізувача купонів, що вигадує біржові комбінації… Психологія хліборобська: відповідальність за кожний крок, зроблений у власному господарстві й у господарстві національному — і психологія біржових ґешефтсмахерів, котрі настільки багаті, що можуть купувати не тільки акції, але й державних мужів і провідників нації». Звісно, Липинському йшлося не лише про аграріїв, але й про промисловців, котрим він протиставляв типаж «обрізуючого спокійно купони і спекулюючого на біржі багатого банкіра».

В основі міркувань Липинського лежала цілком очевидна ідея: спосіб багатіння, який прив’язує економічного дієвця до певної території, змушує його нести відповідальність перед певною спільнотою і принаймні враховувати її інтереси. Без цього безпосереднього і буквального зв’язку із «землею» ці зобов’язання стають ефемерними. Власне, це те, про що критики неолібералізму говорять впродовж останніх двох десятиліть. «Неоліберальна революція» 1980-90-х створила умови для виникнення прошарку транснаціональної фінансової олігархії, котра насолоджується принадами «казино-капіталізму» (термін британської економістки Сьюзен Стрендж), привласнюючи виграші і перекладаючи видатки на національні уряди. Нестабільність міжнародної фінансової системи, зростання нерівності до загрозливих меж, занепад окремих регіонів та цілих країн – все це заледве можна списати на наслідки «глобалізації» чи «видатки зростання». Насамперед, це наслідки неоліберальної безвідповідальності, котра, своєю чергою, є наслідком відриву економічної діяльності від інтересів та потреб конкретних національних та регіональних спільнот.

Так, сьогодні термінологія та стиль В’ячеслава Липинського видаються дещо архаїчними. Проте здоровий глузд, що лежить в основі консервативної філософії, не застаріває. І коли вже на шпальтах таких авторитетних видань, як Foreign Affairs, міркують про прийдешній постнеоліберальний світ, це виглядає обнадійливо. Тому що місце завжди мало значення – просто в певний час ми дали переконати себе у зворотному.

2