Вістки з фронтів не завжди тішать. Часто-густо вони не те щоб не вельми оптимістичні, а відверто суперечливі. Повідомлення про перемоги сусідять з убивчою статистикою, радісні рапорти нерідко передчасні, а сарафанне радіо взагалі робить свинячу послугу, вносячи свою деструктивну лепту. Що і як є насправді, важко зрозуміти, але обов’язково треба.
Поганих новин зі Сходу і критики в бік АТО нині не тільки не бракує, вони вже стали одним з елементів війни, найпотужнішою новітньою зброєю, яку свідомо використовують із ворожого боку й несвідомо з нашого. Звісно, та критика не завжди безпідставна, а новини не всі брехливі, тільки іноді й жорстокої правди буває забагато.
«Перш ніж критикувати й занурюватись у безкраї глибини самопоїдання, – каже миротворець зі стажем, у якого за плечима не одна місія, але він не дуже любить світити своє ім’я, – треба зважити на деталі, які безпосередньо впливають на нинішні події та на реалії, з якими доводиться мати справу. Ні для кого не секрет, якою була загальна ситуація в Україні напередодні протистояння. Всі ці 23 роки країну пресували і з’їдали як ззовні, так і зсередини. Йдеться не лише про зовнішнє втручання, спрямоване на розкол українського суспільства, бізнес-інтервенцію та взяття під контроль верхівки, а й про методичну роботу зі знищення цілої державної системи та системи безпеки зокрема, її маргіналізацію, вилучення найбільш патріотичного і професійного елементу, знищення бодай якоїсь моделі співпраці та взаємодії. Всі ті причини, які вигнали людей на вулицю і штовхнули на повстання: соціальні, економічні, політичні, безумовно, залишили свій руйнівний слід і на армії, і на решті силових структур, що мають гпрантувати цілісність і безпеку країни. Попросту кажучи, Україна, зіткнувшись із проблемою, абсолютно не була готова її вирішувати. І ситуація зі здачею Криму чітко продемонструвала всю безнадійність становища».
Читайте також: In the army now. Суспільство змінює ставлення до військових
Армія виявилась прогнилою настільки, що не змогла зреагувати на виклик. Фактично її майже не було. Більшості й на голову не налазило, як могла взагалі трапитись така ситуація, і в цьому, мабуть, основна проблема. Україна весь період своєї незалежності ані не готувалася до війни на Сході, ані навіть гіпотетично не припускала такої катавасії. Ні прикордонники, ні військові, ні цивільні здебільшого не наважувались розглядати братній російський народ як агресора. Тепер справи інакші. Засліплених «дружбою між народами» стає дедалі менше. Терористична вакханалія на Донбасі обдала холодним душем усіх, хто марив хоч якимись ілюзіями, і навіть відверті зомбі-сепаратисти тепер куди адекватніше починають сприймати дійсність, лоб у лоб зіткнувшись зі справжнім обличчям «Русского міра». І хоч небезпідставно звучить критика на пригальмовану реакцію, тут також не все однозначно. «Суспільству не все кажуть, щоб не впав бойовий дух, – припустив співрозмовник Тижня. – Військо було в набагато гіршому стані, ніж люди собі уявляли. І в цьому основна проблема. Через низку об’єктивних причин, незважаючи на раптове зростання патріотизму, воно все-таки виявилось нездатним на адекватну відповідь агресору. Погане технічне забезпечення, брак сучасного озброєння, відсутність елементарного, починаючи від одежі й закінчуючи медичними засобами, та й моральна неготовність керівництва віддавати накази та самих солдатів стріляти на ураження призвели до певного зволікання. Потрібен був час, щоб навести в усьому механізмі хоч якийсь лад або, що навіть реальніше, заново збудувати хоч якийсь механізм. Ну й не забудьмо про вибори, що, мов привид, маячили над головою. Цей виклик дуже болюча тема, але Україна не була готова до нього».
Однак за ті кілька місяців багато що змінилося. І учасники бойових дій, і експерти стверджують, що ситуація стала кардинально інакшою. Бойовий дух війська зріс, відбулась переоцінка і в головах самих солдатів, і в головах керівництва, і в самому суспільстві. Вояки вже не лише готові по-справжньому воювати, застосовуючи всі свої вміння і таланти а й роблять це доволі успішно. Звісно, щоб настав перелом, треба було отримати кілька кривавих повчальних уроків від ворога, побачити й відчути на собі всю його підлість і жорстокість, пережити смерть своїх друзів – і це неймовірно все змінило. Якщо ще місяців зо два тому в багатьох солдатів було бажання відсидітися за блокпостами, ні в що не влазячи, то зараз сталася надзвичайна переоцінка: вони морально готові до активних дій і рвуться в бій, як кажуть очевидці.
Читайте також: Диверсійна потреба
Із Києва чи інших регіонів, безпосередньо не залучених у протистояння, все, що діється на Сході, бачиться дещо не таким, як є насправді. Той, хто переконаний, що зачистка території відбувається надто повільно чи що дії вояків і командування не надто професійні, не зовсім правий. Для того щоб зрозуміти суть справи, треба як мінімум побачити все на власні очі, кажуть експерти, бо зробити адекватні висновки лише з повідомлень у пресі, часто-густо суперечливих, неможливо. Як стверджують безпосередні учасники боїв під Слов’янськом, дії Української армії, підрозділів МВС та добровольчих загонів – це нехай і не максимум можливого, та аж ніяк не бездіяльність. Ситуація дуже ускладнена, адже мова йде не про звичайну АТО, а радше про повноцінну українську-російську війну, в якій одна зі сторін абсолютно ігнорує будь-які правила.
Водночас коли поглянути на дії протилежної сторони, то те, що відбувається нині на Сході України, важко вписується у визначення антитерористичної операції, зазначає дехто з експертів, це більше нагадує умиротворення. Та не придираймося до слів, бо важливим є результат, а він, незважаючи на всі помилки, прорахунки та недопрацювання, таки вражаючий. Спочатку ситуація була вкрай важка, але сьогодні українці можуть собою пишатися, розуміючи, як достойно вони з неї виходять. Це не може не надихати…
Насправді є три безсумнівно позитивні моменти, про які слід говорити. Незважаючи на фактично зруйновану систему безпеки, знищену армію і деморалізовані правоохоронні структури, країна швидко оговталась і взяла себе в руки. Закиди щодо зволікання цілком виправдані, але, за великим рахунком, момент утрачено не було, і після перегрупування сил настала достойна реакція. Не забуваймо, кажуть експерти, що проти нас воює не армія, а ГРУ ГШ РФ. Це добре вишколені розвідувально-диверсійні групи, яким адекватно можуть протистояти лише аналогічні підрозділи, що знають їхню тактику, розуміють їхні цілі, порядок виконання завдань і вміють їм протидіяти.
Можемо констатувати, що, попри всі «але», ситуація на Сході справді щодня поліпшується. Дії вояків щораз результативніші, операції досконаліші, краще налагоджується співпраця. Ситуація вчить взаємодіяти й показує важливість чіткої скоординованості не лише на тактичному рівні, а й на моральному. Звісно, й надалі гинуть люди, є помилки й недопрацювання, але обрана тактика загалом себе виправдовує. На помилках учаться. Без них ніяк. Різниця лиш у тому, як і хто робить висновки й виправляє ситуацію. Зрозуміло, що давно можна було б зачистити і Слов’янськ, і решту гарячих точок, вдаючись до методів армії РФ, які вона застосовувала в Чечні. Тільки хто від цього виграв би? На відміну від путінських головорізів, які, оточивши місто, піддавали його нищівному обстрілу та бомбардуванням і знищували все живе, наші війська намагаються завдати якнайменше шкоди цивільному населенню. Основне завдання – зберегти життя людей.
Читайте також: Донбас: реванш пролетаріїв
Звісно, дається взнаки брак досвіду. Ведення війни в місті складне, є багато нюансів, мусить бути спеціальна підготовка, стовідсоткова співпраця, координація, взаємодопомога. Багато хто з експертів наголошує на застарілих методах ведення війни, до яких звикли в Українській армії, на брак спеціалістів, що мають відповідний досвід, але все це долається.
Віддана і всеохопна підтримка українського суспільства – це ще один момент, який дуже позитивно впливає на солдатів. Допомога людей своїй армії та всенародна воля до спротиву – це дуже важливо. Із тих чи тих причин влада не може достатньо забезпечити військо всім необхідним, досі є проблеми з корупцією, але, що приємно, прості люди не залишаються осторонь і ми бачимо як за підтримки всього народу армія успішно веде боротьбу на Сході країни. Як влучно зазначив один зі співрозмовників Тижня, «Солдати насправді воюють не за командирів. Вони воюють за своїх рідних, за дітей, один за одного. Це дуже чутливий момент. І саме тут дуже важлива підтримка суспільства, близьких, друзів чи навіть чужих людей. Відчуваючи її, солдат може перевернути гори».
Усе починалося дуже погано. Ситуація була вкрай важка, але Україна з неї на даний момент виходить дуже мудро й інтелігентно. Ми обов’язково переможемо, тільки треба для цього ще трохи працювати. Є проблеми з узгодженістю дій, необхідно вдосконалювати співпрацю між структурами АТО, слід швидше й оперативніше діяти. Є потреба вдосконалення тактики, бо не використовуються всі можливості військ спецпризначення. Існує потреба заміни старих недієздатних кадрів, що гальмують процеси на молодих, зі свіжим баченням і потенціалом. Існують проблеми з логістикою. Але найголовніше – це не зупинятися. Гасити пожежу треба до кінця.
