«Культура – це тяглість», – каже Марі-Деніз Перес, колишня працівниця Лувру, яка не раз і не десять організовувала виставки архівів Французької академії наук. «Деякі протоколи наукових зборів, зокрема ті, що збереглися із XVII сторіччя, мають спеціальний захист та обмежений допуск, – пояснює дипломований архіваріус н а пенсії. – На щастя, навіть під час Великої французької революції варварство не підштовхнуло повсталі верстви до знищення наукових архівів, як це не раз було в країнах, що зазнали комуністичної деспотії. Палили палаци, винищували спадкових аристократів, але науковців лиха година більш-менш оминула. Попри спроби у 1793 році ідеологічно почистити Королівську академію наук, себто викинути з неї «ворогів революції», інституції пощастило пройти через горнило народного гніву майже неушкодженою. Обидві світові війни, за винятком кількох пожеж, практично не зруйнували архівів наукової установи. Сьогодні кожен, хто навчається або пише наукову працю, може без перешкод оформити відповідні перепустки й працювати з будь-якими документами».
Французьку академію наук було засновано в 1666 році. Ініціатором скликання своєрідної дослідницької асамблеї був славетний міністр Людовіка XIV Жан-Луї Кольбер. Вправний політик і далекоглядний стратег зумів переконати егоцентричного монарха, автора вислову «Держава – це Я!», у необхідності заснування системи постійних консультацій, які надавали політичній владі найкращі науковці країни. Сірий кардинал Короля-Сонця від перших днів існування поставив Академію наук під королівський протекторат. Тяглість французької історії сьогодні виявляє себе, зокрема, й у тому, що офіційно Академія і нині перебуває під символічним захистом керівника держави.
Читайте також: Страсті по Академії
Деспотичний характер короля Людовіка XIV не завадив Академії ухвалити у 1699 році свій перший статут. «Нехай цей регламент не раз переглядався та зазнавав змін, сам факт існування чітких правил функціонування структури став добрим фундаментом для розвитку науки в державі, – вважає Марі-Деніз Перес. – Аналогічно розвивалися події в Римі та Лондоні, де приблизно в той самий час також з’явилися славетні в майбутньому академії наук». Аж до Французької революції всі 70 членів АН призначав король. До складу структури входили також 85 член-кореспондентів АН.
Нині наукова інституція налічує 266 дійсних членів. Половина з них віком до 55 років, усі дістають членство на виборній основі. Із середини ХХ століття структура практикує залучення іноземних асоційованих членів.
Історично так склалося, що успішні наукові дослідження у Франції здійснюються переважно тоді, коли вченим пощастить об’єднатися довкола або популярного ерудита, або мецената. «Роль особистості у французькій історії, а також науці та культурі традиційно дуже велика, – каже колишня працівниця Лувру. – Французи – великі індивідуалісти, але зі схильністю знімати капелюха перед непересічними особистостями. Вага таланту, сила духу, яскравість і зухвалість тут гарантовано рано чи пізно зривають оплески. Можна сказати, що меценатство в нас – це не лише іміджева інвестиція, як прийнято в анлосаксонському світі, а й самореалізація за посередництвом митця або науковця».
Приватна підтримка науки не тільки практикується у Франції з королівських часів, а й захищена законодавчо, принаймні із середини ХІХ століття. Фінансувати дослідження почесно й вигідно. Стипендії, премії, гранти різноманітних фундацій – поширена практика, хоча тутешні науковці й скаржаться на гірші умови, ніж у Штатах та Японії, а інтелектуали б’ють на сполох через «втечу мізків».
«У Японії працювати перспективніше, – вважає Жан-Франсуа, фахівець у галузі сонячної енергії, який поїхав на роботу на два роки до Токіо. – Це зовсім інший менеджмент досліджень, краще фінансове забезпечення, цікавіше сузір’я фахівців…» Науковець наголошує, що й публікації у французьких щотижневих звітах Академії наук не мають тієї ваги в дослідницьких колах, як, скажімо, в американському Proceedings of the National Academy of Sciences, що є визнаною референцією у світі. «Франція помалу відстає від США, Британії, Японії та навіть Німеччини, – підсумовує Жан-Франсуа. – Наші реформи запізнюються». Експертні оцінки збігаються в прогнозі, що Франція зберігатиме позиції в десятці найсильніших не довше як 10 років.
Читайте також: Гуманітарні виклики для освіти й міністерства