Те, що за Порошенка здавалося нездійсненною мрією, за Зеленського виявилося питанням одного натиску кнопки. Ну, гаразд, не одного, ми їх не рахували, може, там була ціла операція (злі язики стверджують, що це якоюсь мірою результат підкилимового заколоту всередині ОПЗЖ), але факт є факт. Зеленський продемонстрував те, чого від нього тривалий час вимагали, — яйця.
Патріотичний табір відразу заходився святкувати: ура, президент відчув, де його електорат, він тепер помудрішав, він тепер наш. Низка ляпасів останніх днів (вислів не мій, цитата), точніше, реакція на них мала би протверезіти ентузіастів бажаного дійсного. Європарламент боляче пройшовся по корупції в МОЗі, місія МВФ боляче згорнула візит, відомий Обком боляче став на захист в.о. Ситника, а нам по цимбалах. Знову-таки Вікторію Котеленець замість вибачитися відправили слідом за Юлією Кузьменко під арешт, слава Господу, що домашній, за таким само нісенітним звинуваченням і Андрій Антоненко сидить. Кожному скептику зрозуміло, що поворот оверштаґ не відбувся.
Ми не можемо заборонити ентузіастам сприймати політику влади саме як «політику», себто стратегію, усвідомлений рух у певному напрямку з певними пріоритетами. Хоча всі втаємничені бачать неозброєним оком, що рухи самого президента, його Офісу, його фракції в Раді, а також Кабміну є результатом взаємодії кількох ситуативних угруповань, об’єднаних за ознакою або тієї чи іншої ділянки на водопої, або залежності від того чи іншого крупного хижака, тобто не хай би вже якихось принципів, а так чи так інтересів. Водночас така аморфна структура не виключає наявності в окремих кабінетах людей, обтяжених ідеалізмом і відчуттям власної місії, тож можливість взаємодії з «верхами» не виключається, а навпаки, є бажаною, тільки щоразу треба розуміти локальний характер того чи іншого просування. Це загалом звичний modus operandi подекуди навіть для просунутих країн, просто нам так пощастило, що в нас війна, криза, бідність і небезпека втрати держави як такої, а так нічого унікального.
Читайте також: Контрудар
Проте є декілька ділянок, які є засадничими, тож жодного компромісу й самозаспокоєння не передбачають і не припускають. Доведеться повторити, перепрошую тисячу разів: армія, мова, віра. Можна сюди додати форсування реформи судів, правоохоронної системи, корекцію децентралізації тощо, але головні три пункти порядку денного ось такі, терпіть. Армії досі стріляти заборонено, а вояки гинуть щодня, в СБУ, якщо його розглядати як частину армії в широкому сенсі, пани гризуться до крові за місце на тому самому водопої, тож жодних приводів для оптимізму, якщо не спілкуватися з хлопцями (й дівчатами, аякже!) на фронті й не захоплюватися дивовижною здатністю принаймні окремої категорії українців зберігати тонус і відчуття обов’язку, але ж це не завдяки, а всупереч. Церкву багато хто вважає другорядною ділянкою, й у цьому є свій сенс, бо скільки там відсотків ходить щонеділі до літургії на схід від Збруча? Але ж розгалужена, добре відгодована мережа ворожої агентури й пропагандистського ресурсу — не те, що мала би вибачати будь-яка держава, навіть якщо забути про війну, тож вважаймо це теж пріоритетом. А от мова як стрижень ідентичності — перепрошую, тут має бути абсолютно нульова толерантність до кожного, навіть символічного кроку назад!
Спроба переглянути один із ключових пунктів закону про мову, яку зробили депутати правлячої фракції, зареєструвавши законопроєкти 4638 і 4638–2, є саме таким відступом і, навпаки, відчутним наступом сил реставрації. Хай це має мінімальні практичні наслідки, адже за повний місяць від дня набуття чинності норми щодо обслуговування державною мовою у сфері торгівлі та надання послуг я не знайшов інформації про жоден, підкреслюю, жоден випадок покарання за порушення. Можливо, погано шукав… Але в цій сфері багато важить символічне значення правил. Я не перевищую швидкість руху не тому, що боюся штрафу, ціна питання — дві пляшки горілки, не збіднію, мені всього лише життя дороге. Водночас наявність камер і відповідного пункту ПДР вводить мене в поле сенсів, де людська душа коштує дорожче за неуважність, одномоментну зручність або понти. Те саме з мовою. Є принцип як символ легітимності, тим більше, що годі сподіватися на емпатію, чемність або свідомість окремих представників агресивної меншості. Нагадаю про всяк випадок, що сувора реальність соціологічних вимірювань дає нам стабільне співвідношення 3 до 1, в гіршому разі 2 до 1 україномовних і російськомовних громадян (там, звісно, диявол у деталях, але то питання окремої розмови).
Читайте також: Московський акцент українських ЗМІ
Я неодноразово чув від діючих вояків, ветеранів і навіть російськомовних у побуті мешканців Сходу, що нормальна послідовна українізація, якби її було впроваджено років на 30 раніше, зробила б нинішню війну неможливою. Я їх за язик не смикав, це розуміння, яке дається в буквальному сенсі кров’ю, отже, це питання не смаку, а безпеки, точніше, виживання як народу, як країни, як держави. Про тонші психологічні механізми вже сказано безліч разів, навіть соромно згадувати про травму поколінь, яким відмовлялося в праві бути собою в себе вдома. Цю травму ніяк не можна порівняти з гіпотетичною травмою пенсіонера, який буцімто не здатен розібрати українською інструкцію до ліків.
Не знаю, як у Харкові та Одесі, а в Києві, нібито «тотально російськомовному місті», я регулярно, буквально щодня стикаюся з емоційним імпульсом німої подяки, коли я на вітання продавчині українською відповідаю так само українською. Гадаю, це не моя фантазія, швидше за все це своєрідний мікросеанс психотерапії від віковічної образи, яку носить глибоко всередині, а подекуди не так уже й глибоко, кожен українець.
Кажуть, усі аргументи вже висловлено, треба вжити силу закону — саме того, від якого нас мають намір убезпечити. Насправді геть не на всі питання звучать відповіді, хоча вони є. Незручно хвалитися, але впродовж останніх двох років я як колишній філолог разів двадцять читав лекцію стосовно сценаріїв взаємодії двох конкурентних мов (до речі, слідами серії своїх публікацій у Тижні) — з прикладами, паралелями, поясненням механізмів. І, перепрошую, щоразу доводилося чути: «як?», «невже?», «чому нам раніше про це не розповідали?». Тож питання просвіти не закрите, говорячи відверто, його навіть не відкривали. Але роз’яснювальна робота не може замінити ясного, гучного сигналу держави, що вона має волю до самозбереження й розвитку. А якщо треба — і силового захисту себе й своїх громадян. Тим більше, що, будьмо відверті, це ж не боляче!