Минуло півроку, як триває повномасштабна війна в Україні, і журналісти, які завжди люблять круглі дати, видають один за одним підсумкові матеріали. Певні висновки, дійсно, вже можна робити. Найгучніше в Україні пролунали The Washington Post, які спочатку опублікували розвідку про переддень та перший етап війни аж у трьох частинах. У сам День Незалежності України, 24 серпня, вони опублікували колонку за підписом редколегії видання «Україна вижила півроку, але ймовірно, це навіть не половина війни». Коротку колонку в цілому присвячено важливій проблемі: неправильному розподілу «тягаря війни» між західними союзниками, коли Німеччина і Франція вкладаються у допомогу Україні значно менше за США, Велику Британію, Польщу і навіть Норвегію.
Однак на початку, описуючи обставини, в яких ми всі перебуваємо, автори пишуть таке: «Цього дня також минає шість місяців відтоді, як Росія вторглася до свого сусіда, кинувши весь світ у сум’яття заради мрій російського президента Владіміра Путіна загасити українську демократію та відновити російську владу – у грубе порушення міжнародного права». Речення, яке загалом можна було б назвати прохідним і необхідним тільки для зв’язки, свідчить: за півроку війни редактори видання так і не зрозуміли її природу.
Читайте також: Коли закінчиться Друга світова війна?
Гаслом The Washington Post є «Демократія гине у темряві» і намагання вкласти російсько-українську війну в цей контекст відповідає їхньому світогляду. Можна додати, що світ і дійсно опинився на порозі великого зіткнення демократій з автократіями. Ознаки складно не помітити, вони майже скрізь: провал проекту перебудови Афганістану; заблоковані перемовини про ядерну програму Ірану, який мчиться у клуб ядерних держав; навіть майже світські новини про «дилему Байдена», який нещодавно мав зустрітися з наслідним принцем Саудівської Аравії, але так, щоб не потиснути при цьому руки людині, яка аргументовано підозрюється у жорстокому вбивстві журналіста (вихід знайшли у привітанні «кулачками»). Зрештою, за візитом Ненсі Пелосі на Тайвань стежили мільйони. У найближчі десятиліття протистояння демократій з автократіями стане головним сюжетом для людства.
Однак російське вторгнення в Україну – це не боротьба авторитаризму проти демократії. Це війна на знищення народу, якому верхівка Кремля і значна частина російського населення, відмовляють в існуванні. Так само це війна на знищення культури, якій верхівка Кремля і значна частина російського населення, теж відмовляють в існуванні. Справа не у словоформах, і це не спроба критики заради критики.
Про це прямо заявляє сам Путін і в своїй статті «про історичну єдність народів» за півроку до вторгнення, де він прямо пише, що українців вигадали в Європі; і у відеозверненні напередодні війни, де каже, що «Україну створив Лєнін». Російська «спецоперація» ставить за мету знищення в Україні «нацистів». Але в російському офіційному дискурсі слова «нацист» і «українець» – це просто синоніми. Ми маємо справу зі спробою геноциду.
Читайте також: «Жереб кинуто»
Від оцінки і розуміння засад нинішньої війни прямо залежить її тривалість, а отже, кількість жертв з українського боку. Адже спосіб мислення справляє прямий ефект на рішення.
Протиріччя, яке тут ховається, можна пояснити на простому прикладі. Окупація Херсонщини для світу – це дрібничка у порівнянні з новою Холодною (за позитивного сценарію) війною між США та компанією і Китаєм та компанією. Спокуса підтримувати Київ до певної межі та вести на наших теренах війну нижчої інтенсивності, в якій за улюбленим висловом канцлера Німеччини Олафа Шольца «Україна не програє», висока. Зрештою, після неодмінної перемоги демократій, Україна також отримає все їй належне. Проблема у тому, що це може тривати кілька десятиліть. В якому стані на той момент буде Україна?
Якщо прийняти тезу, що Росія веде нинішню війну на знищення цілого народу, то відповідь доволі проста: окуповані території стануть історичними місцями, де життя припинилося. Приклади вже є. Нещодавно окупаційна адміністрація на Луганщині визнала, що відновлювати понівечене російською артилерією місто Попасна навіть не планують. До війни у містечку, за офіційними даними, мешкали близько 20 тисяч людей.
Чи була Попасна символом демократії? Аж ніяк. Як і в цілому Луганщина, Донеччина, Херсонщина. До великого вторгнення Херсонщина була яскравим прикладом явища, яке називали «новітнім феодалізмом». Ідеться про ситуацію, коли місцевий клан отримує необмежений вплив на правоохоронців, суди та більшість ЗМІ. На явище активно звернули увагу тільки після жорстокого вбивства у регіоні активістки Катерини Гандзюк і спроби місцевих поліцейських повісити його на випадкову людину. У Маріуполі – символі стійкості української армії – практично уся преса, телеканали і великий бізнес належали Рінату Ахметову, а мер, якого обирали без видимої конкуренції, був прямим виразником інтересів найбільшого власника. На Луганщині останні місцеві вибори у низці громад просто вибірково скасували без надання якихось особливих пояснень.
Незважаючи на все це, і Херсонщина, і Луганщина, і Донеччина мають право на життя, яке вже зараз відбирає Росія. По суті у Кремлі пропонують місцевим мешканцям три варіанти майбутнього: загинути від обстрілів, загинути від воєнних злочинів чи покинути свій дім. Іншими словами, йдеться про вибір між загибеллю та примусовим переселенням.
Читайте також: Німецький «комплекс Росії»
І саме цей контекст, навіть після злочинів росіян у Бучі та знищення міст у прямому ефірі, не вдається до кінця розтлумачити на Заході. У вже згаданій колонці The Washington Post перераховують факти про війну в Україні, а далі згадують затримання російського опозиціонера Євгєнія Ройзмана у Єкатєрінбурзі. Знову ж, для журналістів видання це явища одного порядку: от путінський авторитаризм в Україні, а от його прояв у самій Росії. Якщо висловлюватися метафорично, то Захід бажає мати справу з умовним «Брєжнєвим», хоча насправді це протистояння з умовним «Сталіним». Брєжнєв – це зручно, це зіткнення ідеологій з обмеженими репресіями всередині Радянського Союзу (найщасливіші навіть отримували квиток на Захід) і так, з обмеженими війнами, які ніколи не перетинали певної межі через існування правил у взаєминах двох систем. Сталін – це дуже незручно, адже тоді слід закривати очі на Голодомор і примусові депортації народів, які відбуваються вже тепер.
Наприкінці липня Тиждень опублікував переклад матеріалу на ту ж тему, що і нинішній. Його написав японський політолог і міжнародник Мічіто Цуруока для британського аналітичного центру RUSI. Симптоматично, що японець, представник країни, яка точно є демократією, але з суттєвими відмінностями від західних, зміг чітко вловити контекст. «Теза «демократія vs авторитаризм» притлумлює фундаментальну причину, чому ця війна є неприйнятною. Вона неприйнятна не тому, що Україна – демократія, а Росія – авторитарна держава. Навіть якби Україна не була демократією, а Росія була б ідеальною демократією, ця війна була б неприйнятна. Це кричуще порушення міжнародного права, зокрема Статуту ООН, і вважається, що Росія вчинила численні військові злочини. Це війна, затіяна «сильним» проти сусідньої «слабкої» країни. Тому принципово важливо, як міжнародна спільна має реагувати на цю спробу змінити статус-кво силою, незалежно від стану демократії у обох країнах», – пише Цуруока.
Читайте також: Синдром розпаду. Коротко про психопатологію рашизму
В його словах обриси трьох інших ризиків, окрім затягування війни, з якими зіштовхується Україна у випадку прийняття тези про опір демократії авторитаризму. Для початку, хто і за якими критеріями визначає демократичність України? Громадяни неодноразово продемонстрували прихильність фундаментальним цінностям свободи – і в 2004-му, і в 2014-му. Однак українські інституції далекі від ідеалу, про що вже йшлося на прикладі трьох регіонів, які зараз найсильніше страждають. У нас ще довго не буде виборів, а радикальний успіх реформ під час війни – примарна надія. Якщо завтра у The Washington Post хтось напише, що Україна більше не демократична, то це означатиме втрату підтримки?
Про іншу проблему Цуруока пише прямо. Україна має проблеми із залученням підтримки держав Азії, Африки та Латинської Америки. Там мало демократій і багато автократій. Тому звуження війни до цієї теми віддаляє імовірність ширшого союзу для підтримки України.
Нарешті ще один ризик – всередині Сполучених Штатів. Полем зіткнення «демократії з автократією» може стати саме ця країна на найближчих президентських виборах. Дональд Трамп, незважаючи на розпочаті проти нього розслідування, і далі є одним із ключових претендентів на посаду президента від республіканців. Він майже відкрито висловлює зневагу до цінностей, зокрема, і поширення демократії у світі. Вже зараз пропонує домовленість з Путіним ціною територіальної цілісності України. Якщо ми не зможемо донести справжній мотив нинішньої війни на Заході, то можлива перемога Трампа, або подібного до нього політика, стане нашою великою проблемою. Адже президент США насправді може порівняно легко домовитися з людиною, яка «гасить демократію в Україні». Набагато складніше йому буде домовлятися з людиною, яка нищить народи у прямому ефірі і відроджує тоталітарну практику примусових переселень. Ми мусимо пояснити цю правду.