На Західному фронті зміни

Перша топова п’ятірка американських друкованих ЗМІ, до якої належать такі видання, як The New York Times, Washington Post, New York Post, Los Angeles Times, USA Today,Wall Street Journal, за винятком загальнонаціонального таблоїда Daily News, принаймні на своїх ін­тернет-сторінках мають окремі рубрики, присвячені Україні та українській кризі. Питання нинішнього росій­сько-ук­раїн­сь­кого збройного конфлікту посідає чільне місце не лише у стрічках новин, а й як найгарячіша тема для аналітики та обговорення поряд із нинішньою ситуацією у секторі Газа, Сирії та Іраку. І, безперечно, не можливо уникнути того факту, що фахове експертне середовище, яке пише і коментує ситуацію в Україні, не є однорідним і не має консенсусу чи певного загального status quo щодо реакції на перебіг подій на Сході України.

Експерти – це один із вагомих фронтів інформаційного протистояння з тієї простої причини, що вони є виразниками думок і суджень, які мають цінність як для політиків, що приймають рішення і опікуються зовнішньою політикою США або Великобританії, так і для активного прошарку громадян. Явного протистояння проукраїнських і проросійських експертів у Північній Америці та Сполученому Королівстві немає. Радше йдеться про ситуацію ведення судів у Давньому Римі: чий адвокат красномовніший, відоміший, авторитетніший, той і виграє у судових слуханнях.

Англомовне фахове експертне середовище, яке пише і коментує ситуацію в Україні, не є однорідним і не має консенсусу щодо реакції на перебіг подій

З нашого боку барикад

Серед фахівців з української проблеми дійсно є політичні аналітики, які спеціалізуються на питаннях Росії або Євразії, але називати геть усіх «знавцями Росії», і зокрема тих, що знають цю країну здалека, мабуть, буде не зовсім коректно. Тут варто зауважити, що ро­сій­сько-український збройний кон­флікт не розглядається сам по собі, а як частина складніших і ширших геополітичних та геоекономічних процесів у світі.

Потужними і авторитетними коментаторами, які намагаються це робити неупереджено, є експерти з Атлантичної ради і суміжних із нею аналітичних інституцій, зокрема посол США в Україні у 2003–2005 роках Джон Гербст, який нині є директором Євразійського центру Діну Патріча, а також виконавчий віце-президент Атлантичної ради Дей­мон Вілсон, до яких по коментарі звертаються як згадані вище топові видання Північної Америки, так і авторитетні телеканали та інформагенції на кшталт CNBC, MSNBC, Bloom­berg, Fox, Reuters тощо.

Читайте також: Фортеця зі скляними стінами

Рідше посилаються на експерта Центру з нерозповсюдження ядерної зброї Монтерейського інституту міжнародних відносин у Вашингтоні, члена Міжнародного інституту стратегічних досліджень і фахівця з військових та оборонних питань Роберта Нуріка. Ще одним потужним аналітичним центром, до якого американські медіа звертаються по коментарі, є Інститут Кеннана Центру Вудро Вільсона у Вашингтоні.

Найактивнішими тамтешніми коментаторами є власне його чинний директор Метью Рожанський та його заступник Вільям Померанц. Ці експерти мають багаторічний досвід роботи і особистої присутності в Україні. Також у згаданому контексті експертів, які є політичними аналітиками, треба зазначити директора російських і євразійських програм, старшого наукового співробітника Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS) Семюеля Чарапа, який активно пише аналітичні статті для The Washington Post, The National Interest, The New York Times. Серію аналітичних статей, присвячених важливим нюансам сучасних соціоекономічних реалій в Україні для журналу The American Interest, опублікував директор Freedom House Девід Кремер. Окремо від політичних аналітиків, так чи інакше задіяних у формуванні і реалізації зовнішньої політики США, ситуацію в Україні коментує всесвітньовідомий історик Тімоті Снайдер, знавець не так Росії, як історії Радянського Союзу і України, та Ен Еплбаум, яка майже щотижня пише для The Washington Post колонки на теми, дотичні до української кризи.

Читайте також: Атака панікою

Серед британців фахівців з українського питання значно менше, очевидно, в силу історичних причин краще знатися на Росії, а не країнах довкола неї. Хоча і Times, і The Economist так само, як інші солідні британські видання, слідкують за перебігом подій на Сході України, бо це топова тема сучасності. У експертному полі спостерігаємо ту саму картину, що і в США: експерти, які об’єктивно висловлюються щодо української кризи, принаймні чітко знають, де Україна знаходиться на мапі світу, та її історію. Серед британських політологів, до яких медіа звертаються по коментарі, варто згадати Ендрю Вілсона з Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) та старшого наукового співробітника Центру європейських політичних досліджень (CEPS) Майкла Емерсона. Окрему когорту коментаторів складають британські історики, зокрема Тімоті Гартон Еш. Усі вони так чи інакше бували в нашій країні. А загалом тут, як у будь-якій галузі, справжніх фахівців небагато.

Скажи мені, кого ти піариш…

Тих, натомість, хто просуває імідж Росії на англомовному Заході, можна умовно поділити на дві категорії: проплачені професійні PR-агенції та експерти, які, втім, не надто афішують цю свою діяльність, і експерти, журналісти чи редактори, які з причини власних політичних чи історичних переконань або через поверхневе бачення ситуації в Україні та Росії стають на бік останньої. Якщо раніше, на початку українського Майдану, такі прихильні до Росії думки доволі часто з’я­влялися в американських і британських ЗМІ, то подальша відверта брехня російських медіа, репресії проти преси й інакодумства всередині країни та агресія зовні, а особливо збиття малайзійського пасажирського літака, звели це все до мінімуму. «Після збитого літака громадські настрої, звісно, дуже серйозно змінилися, – коментує британський публіцист Пітер Померанцев. – Але геніальність російської пропаганди ось у чому: ті, хто підтримує російську позицію, не обов’язково проросійські, їм не потрібно говорити, що Росія хороша… А пропаганда не намагається пояснити Росію – вона просто ловить якісь речі і підживлює їх».

 «2006 рік став знаменним в історії посткомуністичної Росії і в кампанії президента Путіна, метою якої було домогтися, аби країну знову визнали достойним гравцем на світовій арені», – напише британський журналіст Анґус Роксборо у своїй книзі The Strongman («Залізний Путін») після трьох років роботи консультантом Кремля в питаннях зв’язків із громадськістю і роботи західних ЗМІ в команді американської PR-агенції Ketchum.     

Сьогодні на сайті Ketchum Inc. згадок про якісь послуги Кремлю, чи будь-яким іншим, не лише російським урядовим структурам, не знайти. У її портфоліо – опитування споживачів про те, якої професії має бути нова лялька Барбі, реклама їжі і носових хусточок. Хіба що у нудних реєстраційних документах, поданих агенцією у 2007 році до американського Департаменту юстиції, видно, що Ketchum Inc. надає російському уряду «консультації з питань PR, послуги з лобіювання і підтримку у зв’яз­ках зі ЗМІ», таку підтримку має і «Газпром експорт». Посилаючись на ProPub­lica, неприбутковий незалежний ньюзрум, що проводить журналістські розслідування, автор статті «Американські директори, що працюють від імені Путіна» (Here Are The American Execu­tives Who Are Working On Behalf of Putin) у Business Insider стверджує, що з середини 2006-го до середини 2012-го року Ketchum отримала близько $23 млн у вигляді винагороди за послуги і коштів на покриття витрат на свій російський рахунок, і ще $17 млн за роботу з «Газпром экспорт».

Читайте також: Інформаційне безсилля

У одному зі своїх інтерв’ю Роксборо сказав, що «робота Ketchum полягає в підготовці аналітики преси, написанні тез для інтерв’ю і прес-релізів, влаштуванні закордонних візитів для міністрів і, дуже нечасто,  розміщенні колонок» у ЗМІ. Так, у вересні 2013-го року в The New York Times вийшла колонка Владіміра Путіна, що викликала величезний резонанс у політичних і медійних колах. У «Заклику до обережності з Росії» російський президент намагався донести свою думку щодо конфлікту в Сирії «безпосередньо до американського народу та політичних лідерів». «Потенційний удар проти Сирії з боку США […] призведе до ще більшої кількості невинних жертв і ескалації, – писав він. – […] Удар може спровокувати насилля і нову хвилю тероризму. […] Він здатен порушити рівновагу цілої системи міжнародного права і порядку». Тоді старша віце-президент із зовнішніх зв’язків агенції Ketchum Джекі Бертон прокоментувала журналістам іншого американського видання, The Daily Beast, що «колонку справді написав президент Путін, а від його імені на розгляд до The New York Times подала Ketchum». Речниця видання підтвердила участь PR-агенції у розміщенні матеріалу. Трохи більше, ніж півроку по тому, війська Путіна опинилися в Криму. І коли у березні журналісти видання The Daily Beast запитали Ketchum про реакцію її партнерів на вторгнення військ її клієнта на територію іншої держави, старша віце-президент із зовнішніх зв’язків Дана Стамбауґ відповіла, що на цей час агенція не консультує Путіна щодо України чи будь-яких інших зовнішньополітичних питань. «Це їхня стандартна відповідь, і завжди такою була, – коментує Роксборо у розмові з кореспондентом The Daily Beast. – Їхній контракт же, очевидно, спрямований на те, щоб робити Росію більш привабливою для інвесторів, а це, звісно, передбачає маскування проблем, що роб­лять її непривабливою: порушень прав людини, вторгнення в сусідні країни тощо».

Це не єдиний приклад відбілювання іміджу Кремля і Росії на Заході. Власне, коли Майдан в Україні тільки набирав обертів, у західних ЗМІ доволі часто з’являлися матеріали – здебільшого авторські колонки, де посилено акцентувалася присутність озброєних радикалів на Майдані, причини конфлікту пояснювалися внутрішніми проблемами України і підкреслювалась непричетність до нього Росії, а також лунали закиди, що Захід намагається втягнути Україну у свою сферу впливу всупереч інтересам Росії, натомість Україні необхідно зберігати нейтралітет. «Роль Вашингтона в Україні та його підтримка неонацистів режиму має вагомі наслідки для решти світу, – писав у травневій колонці в британському Guardian журналіст і документаліст Джон Пілджер. – Нині, коли Східна Європа і Балкани є військовими форпостами НАТО, останню «буферну державу» на кордоні з Росією – Україну – розривають фашистські сили, випущені США і ЄС. Ми на Заході зараз підтримуємо неонацистів у країні, де українські нацисти підтримували Гітлера».

Читайте також: Ярослав Тинченко: «Нам усім необхідна самоцензура в умовах війни»

Інший британський журналіст Сюмас Мілне у блозі на тому самому ресурсі говорив: «На поріг війни Україну підштовхнула не Росія: спроба затягнути Київ до західного табору шляхом вигнання обраного лідера зробила конфлікт неминучим». «Тут доволі велика група євроскептиків, які ненавидять ЄС, його постійне розширення, – пояснює Пітер Померанцев. – А це теж підживлює проросійську лінію, зокрема розмови про вину ЄС в українській кризі, бо той вирішив затягнути Україну до свого табору. Є ще ліві, які у всьому звинувачують Америку. А редакторам потрібен плюралізм думок, тож вони і шукають різні голоси». Тим часом Daily Telegraph, яке входить до п’ятірки британських видань з найбільшим накладом, навесні на своєму сайті розмістило рекламу сторінки Russia Beyond the Headlines – онлайн-ресурсу, що публікується «Российской газетой». Це подавалося як реклама, але пересічному читачеві з першого погляду важко було відрізнити її від Daily Telegraph, бо рекламна сторінка зливалася з форматом видання. Топовий матеріал на тій рекламній сторінці вийшов під заголовком «Телемарафон Путіна: вистава одного актора чи новий підхід до діалогу?», а заголовки і ліди до інших матеріалів спокійно та грамотно інтерпретували позицію Росії і події навколо неї у позитивному світлі. Сьогодні на добре оформленому і написаному грамотною англійською мовою сайті Russia Beyond the Headlines новини стосовно подій в Україні подаються дозовано і без істерик, властивих, зокрема, російським каналам, спрямованим на внутрішнього споживача. Однак виходять вони під заголовками на кшталт: «Атака на хімічний завод може призвести до екологічної катастро­­фи», «400 українських військових перетнули російський кордон у пошуку притулку», «Рух «Матері Росії» закличуть очільника ООН допомогти припинити війну в Україні», «Використання Україною фосфорних бомб проти мирних громадян – факт».

Сказати свою правду

Зрозуміло, що основна зброя Росії у інформаційній війні проти опонентів і за виправдання власної політики – організованість і гроші. Але будь-яка пропаганда має свої межі. «Якщо здасться, що я уїдливий, це частково тому, що годину переглядав новини на російському телебаченні, – каже Роксборо у розмові з журналістом The Daily Beast. – Уявляю собі, як мої колишні колеги по Ketchum хапаються за голову – ну, може, й ні, бо не розуміють російської. Але вони відверто безсилі вплинути на те, як працює новинна машина Кремля». «А Україна – далеко не всі розуміють, що це і як це, – коментує Пітер Померанцев. – Їй обов’язково потрібно боротися за громадську думку на Заході. З одного боку, активніше залучати проукраїнських лідерів громадської думки, академіків тут. З іншого – надихати, показувати, що «країна вдалася».