Затяжне блокування президії парламенту депутатами УДАРу з вимогами запровадження процедури, здатної гарантувати виключно особисте голосування депутатів, спочатку багатьом видавалося дріб’язковим і потенційно нетривалим. Регіонали навіть жартували, що повернуться у Раду, як тільки блокувальники втомляться. Однак розвиток подій засвідчив, що зі скептично-жартівливого ставлення представників влади до дій опозиції поволі перетворюється на насторожено-занепокоєне. Вимога персонального голосування має ідеальне юридичне підґрунтя, яке випливає з відповідної норми Конституції. Зрештою, перехід до нього може змінити саму модель роботи парламенту і переформатувати відносини між владою та опозицією. Одразу після початку блокування на адресу її представників пролунало чимало критики, мовляв, хіба на житті пересічного українця якось позначиться, натискає кнопку кожен за себе чи один за вісьмох? Але критики мають розуміти, що завдяки персональному голосуванню опозиція дістане можливість хоч якось впливати на ситуацію в Раді. Партія регіонів за жодних обставин не зможе забезпечити постійну присутність усіх своїх депутатів у сесійному залі. В таких умовах ціна кожного голосу позафракційних мажоритарників зростає захмарно, як і досить дисциплінованих комуністів, але гарантій успішного голосування це все одно не дає.
Регіоналів такий підхід категорично не влаштовує. І вже з першого дня вони почали шукати виходи із ситуації, в яку їх загнала опозиція. Перший – дипломатичний, він полягає у створенні робочої групи з приводу «сенсорної кнопки» на основі запропонованого синьо-білими «меморандуму». Свою позицію регіонали обґрунтовують абсурдними аргументами щодо «зношеності системи «Рада», можливості обманути сенсорну кнопку, потребою розглянути всі пропозиції щодо цього питання тощо. Тому тривалі переговори керівників усіх фракцій не дали жодного результату, вочевидь, не дадуть і в майбутньому. Другий – силовий. «Нормалізовувати роботу парламенту» шляхом цілеспрямованого побиття опозиціонерів та відправки їх на лікування до «Феофанії» біло-сині звикли в минулому скликанні. Підрахунки свідчать: їхньої очевидної силової переваги над опозицією, що мала місце минулого скликання, зараз уже немає. Проти приблизно сотні бійців-регіоналів опозиційні сили у разі спільних дій можуть виставити не менше.
Читайте більше в статті Війна за «кнопку»: регіонали готують асиметричний удар
Третій спосіб – дострокові парламентські вибори. Однак спроби регіоналів лякати представників опозиції можливістю проведення їх за повністю мажоритарною системою так само видаються невдалими. Насамперед, як зазначив один із учасників блокування ударівець Павло Розенко, щоб змінити виборчий закон, потрібно спочатку відновити роботу ВР. Навіть попри це, не так просто буде знайти в парламенті голоси за мажоритарну систему, адже для комуністів торік одномандатні округи обернулися суцільними втратами їхньої ваги в парламенті. З огляду на це порушення питання про чергове оновлення виборчого закону, навпаки, може завершитися ситуативною більшістю за повністю пропорційну систему, і тоді вже поразки зазнають регіонали. Але не тільки цілком пропорційні вибори, а й навіть мажоритарні, не виключено, завершаться перемогою опозиційних сил за умови, що, навчені попереднім досвідом, усі троє таки узгодять своїх кандидатів на округах (як було між «Свободою» та «Батьківщиною» на минулих). Для чого досить перемоги в усіх округах у регіонах, де опозиціонери на торішніх перегонах сукупно здобули абсолютну першість. А шанси на це зростають з огляду на те, що влада втягнулася в протистояння з низкою непідконтрольних самовисуванців-мажоритарників (групи Порошенка, Балоги). Врешті-решт, парламент, сформований цілковито з депутатів, обраних за мажоритарними округами, таїть чимало ризиків й із погляду можливої бунтівної поведінки депутатів і від окремих груп впливу в самій ПР.
Натомість у разі втрати контролю над парламентом наступним питанням одразу ж постануть дострокові вибори президента, адже країна опиниться в ситуації політичної кризи через протистояння між нинішнім гарантом (якого вперше в історії України підтримало менш ніж 50% учасників голосування) та Верховною Радою (яка репрезентуватиме поточні суспільні настрої, тож результати можливих дострокових парламентських виборів будуть своєрідним вотумом недовіри суспільства до влади). Такий сценарій дестабілізації ситуації для влади неприйнятний, особливо в умовах, коли очевидною буде втрата режимом ініціативи. Цей аспект надзвичайно важливий, оскільки значною мірою саме втрата опозицією ініціативи 2010 року призвела до швидкої концентрації влади в руках Януковича.
Таким чином, у партії влади залишаються два потужних механізми контрольованого виходу з незручного становища. По-перше, застосування силовиків та судової системи для тиску на широке коло депутатів, щоб вони були поступливішими. Однак ситуація зі спробою позбавити мандатів Балогу та Домбровського (див. стор. 10) свідчить про те, що такі дії можуть дати цілком протилежний очікуваному результат. По-друге, проведення засідання парламенту в іншому місці, як це уже було в 2000 році в Українському домі. Однак такий крок загрожує подальшою делегітимізацією «зборів кнопкодавів», адже єдиним поясненням регіоналів неможливості потрапити до парламенту буде лише очевидне небажання дотримуватися конституційної норми про персональне голосування. А відтак протистояння з Верховної Ради може перекинутися на вулицю.
Зайнявши позицію принципової непоступливості «якійсь там опозиції», регіонали вкотре, як і в ситуації з ув’язненням із Тимошенко та Луценком, загнали себе в пастку. Що далі заходить політичний конфлікт, то складніше ПР буде вирішувати проблему й при цьому «зберігати обличчя». Водночас подальша ескалація протистояння лише ілюструватиме її безпомічність режиму, поглиблення політичної кризи, а відтак потребуватиме перезавантаження усієї системи влади за зразком 1994 року. Але за нинішнього рівня недовіри до влади такий сценарій так само не віщує нічого доброго ані Януковичу, ані Партії регіонів.