І хоч, за офіційними даними, у Південній Осетії (далі — ПО) має нараховуватися близько 70 тис. жителів; за даними південноосетинських опозиціонерів, реально там живуть від 15 до 20 тис. людей. За даними грузинської сторони, і того менше — 12 тис. У радянські часи до всіх воєн там проживало близько 100 тис. людей. Таким чином, близько 15 тис. людей або й того менше могли обирати нового президента.
Про зруйноване житло замовте слово
Цікаво, що влада Північної Осетії(суб’єкт Російської Федерації) заборонила відкрити на своїй території дільниці для голосування для вихідців із ПО, порадивши опозиційним кандидатам, які й вимагали це зробити, не втручатися у їхні внутрішні справи зі своїми вимогами дати право голосу всім південним осетинам. За неофіційними даними, у Північній Осетії проживає сьогодні 25-30 тис. вихідців із півдня, тобто більше людей, ніж у самій ПО. Чомусь у цій справі осетинам забракло солідарності: як сепаратизм підтримати, то всі разом, а як вибори провести чесно й відкрито, то кожен сам по собі. З одного боку, сьогоднішні мешканці Південної Осетії вважають, що ті, хто переїхав до РФ, не можуть збагнути їхніх проблем, що лише ті, хто пережив усі війни на території ПО і там лишився, мають право вирішувати її долю. З іншого, можна припустити, що південні осетинці, які мешкають у Північній Осетії, радше підтримали б опозиційних кандидатів, ніж провладних. Вони матеріально незалежні від режиму Кокойти. Сьогодні ПО фінансово повністю прив'язана до Росії, а контролює всі даровані Білокам'яною потоки, зрозуміло, нинішній президент.
Читайте також: Кремлю доведеться примушувати Південну Осетію до миру
Взагалі ж, розбиратися зі справжніми цифрами, справжніми результатами й справжнім рівнем підтримки того чи іншого кандидата в ПО — справа мало не безнадійна. Як можуть відбуватися вибори на території без правопорядку, без нормального функціонування базових політичних й економічних інститутів, де зяє дедалі більша чорна діра для будь-яких російських фінансових вливань, – це питання відкрите, дивне й туманне водночас.
За попередніми результатами тамтешнього ЦВК, ніхто з кандидатів у першому турі не набрав 50 % плюс один голос, тому 27 листопада має відбутися другий тур, до якого вийшли голова південноосетинського МНС Анатолій Бібілов і екс-міністр освіти Алла Джиоєва. Анатолій Бібілов — це такий собі “південноосетинський Дмітрій Мєдвєдєв”. Донедавна фігура не надто відома, свіже політичне обличчя, на яке зробив ставку Кремль. Його роль – “наступник Едуарда Кокойти”.
Алла Джиоєва — це, взагалі, “південноосетинська Юлія Тимошенко”. За президентства Кокойти її звинуватили в перевищенні службових повноважень і незаконній підприємницькій діяльності. Пані Джиоєву засудили на два роки умовно й змусили виплачувати штраф. Колишня вчитель середньої школи не змогла з кимось десь домовитись — і ось у самопроголошеній республіці, в якій усе замикається на президенті та його оточенні, яка до 2003 року жила з контрабанди, здійснюваної з її території на територію решти Грузії, а після її перекриття остаточно сіла на голку повної грошової залежності від Кремля, її звинуватили в “незаконній підприємницькій діяльності”. Алла Джиоєва твердила, що це було політично вмотивованим. І ось у 2011-му вона повернулась до активної діяльності.
І Джиоєва, і Бібілов набрали в першому турі приблизно по 25 %. Згідно з дослідженням електоральних настроїв південноосетинців, проведеним московським Інститутом соціального маркетингу Інсомар у вересні 2011 року, тобто за два місяці до виборів, екс-міністр освіти набирала лише 4 % голосів, це була четверта позиція з-поміж усіх кандидатів. Бібілов отримував тоді 10 %, що було найкращим результатом.
Якщо спиратися на дані цього опитування, за два місяці Алла Джиоєва зробила неабиякий прорив у електоральних симпатіях. У своїй президентській програмі вона пообіцяла скласти буквально впродовж місяця план відбудови пошкоджених муніципальних будівель, визначити почерговість робіт, а також у стислі строки розібратися з тим, як же все таки й на що витрачаються російські гроші. Взагалі, на тлі передвиборчих програм інших кандидатів її вирізняється конкретикою і прагматизмом: для всього політик встановлює чіткі строки й говорить про цілком осяжні, наболілі речі. Інші ж кандидати писали про не менш як “державну ідеологію” Південної Осетії.
У той же час попри мільярди рублів, які Москва шле в ПО, після Серпневої війни 2008 року в Цхінвалі відбудували приміщення обладміністрації, адміністрацію Цхінвалі, селище “Сонячне”. Крім того, російська компанія побудувала “Московське селище” (“Лужковське селище”). Ще поставили склопакети на частині будинків у Цхінвалі, включно з тими, що підлягають знесенню. Треба було, певно, освоїти швидко якусь суму грошей. Одне слово, темпи робіт не вражають. Одного разу Едуард Кокойти перед журналістами демонстративно розшукував виконроб, що відповідав за ремонти в “Сонячному”, бо випадково всі побачили, що для відбудови помешкань використовують старі будматеріали. А прораб на очах в урядової делегації і преси так і не знайшов потрібних ключів, щоб щось там відімкнути. Отака історія без хеппі енду.
І навіть присланий на посаду прем’єр-міністра Південної Осетії з Челябинська Вадим Бровцев, осетинець не за походженням, а за призначенням, навіть за покликанням, не зумів переламати ситуацію з нецільовим використанням бюджетних коштів. За різними даними, від 50 до 70 % муніципальних та приватних будинків у Цхінвалі не відбудовано, люди живуть з простреленими, дірявими стінами, через які можна розгледіти обриси грузинських селищ по той бік умовної демаркаційної лінії між Південною Осетією і рештою грузинської території. І осетинці закономірно незадоволені, але існує одне велике “Але”.
Так як режим Кокойти повністю залежить від російських грошей, левова частка яких призначена саме на повоєнну відбудову, то у разі ефективної і швидкої відбудови “російська золота жила” мала б потоншати. А кому таке потрібно? Тоді ж треба буде вилазити з власної шкіри, щоб запустити механізм хоч якогось реального економічного розвитку, дати “зелене світло” малому й середньому бізнесу. Абхазії це якоюсь мірою вдалося. У просякнутій хіонізмом, визнаній лише РФ, Венесуелою і Нікарагуа республіці досягти цього, м'яко кажучи, вкрай складно. Хіонізм — це осетинський аналог свояцтва, кумовства, клановості.
Ось і виходить, що порочне, замкнуте коло наразі влаштовує всіх головних гравців, навіть Кремль. Йому доводиться закривати очі на корупцію, розкрадання своїх ресурсів, бо, як уже згадувалось, з дір у стінах цхінвальських будинків видно добре облаштовані, багатші грузинські села. Осетинцям вдається законно-незаконно перетинати демаркаційну лінію з Грузією: вони туди їздять до родичів, на базари, бачать, які там дороги, яка там якість життя. Грузія, спираючись на міжнародну підтримку, значно краще справилася з облаштуванням біженців із зони конфлікту, ніж ПО з облаштуванням своїх же громадян на власній території. Одного дня південноосетинський флюгер може повернутися в інший бік. І щоб цього не трапилося, біг по замкнутому колу буде підтримуватися далі, хто б не виграв на виборах.
Нічого не чую, нічого не знаю
З іншого боку реальності, тобто в Грузії, якоїсь великої різниці між Аллою Джиоєвою та Анатолієм Бібіковим як кандидатами на президентське крісло не бачать. “Кожен із них має власне лобі в Кремлі. Яке саме лобі переможе, для Грузії великого значення немає. Відбудеться просто зміна караулу маріонеткового режиму”, – пояснює Тижню грузинський політичний експерт Заал Анджапарідзе. “Південноосетинському населенню показали, що, якщо воно хоче отримувати далі фінансову підтримку від РФ, то мусить підтримати кандидата від влади. Однак у Грузії щоразу дехто все ж таки з надією дивиться на вибори в Південній Осетії. А раптом прийде хтось такий, з ким можна буде хоч про щось домовитись, досягти якогось компромісу? Але й такі запитання ставляться все рідше й рідше, надії тьмяніють”, – розповідає Тижню директор Центру європейських досліджень Грузинської фундації стратегічних та міжнародних студій Каха Гоголашвілі.
Президентські вибори в ПС визнали нелегітимними й НАТО, і ЕС. На боці Грузії міжнародне право й підтримка. На боці Бібілова — Кокойти й Кремль. А на боці Алли Джиоєвої, до речі, – Джамболат Тедеєв, головний тренер чоловічої збірної РФ з вільної боротьби. Він, представник колись впливової в ПО династії Тедеєвих, теж хотів брати учать у виборах, але ЦВК його не зареєстрував. Напередодні виборів там змінили законодавство, ввівши нову вимогу до кандидатів — 10-річний ценз осідлості. Все це закінчилося барикадами, зіткненнями між прихильниками Тедеєва та силами режиму Кокойти, барикадами й “живим ланцюгом” навколо будинку Тадеєва в Цхінвалі. У підсумку він, заявивши “далі так жити не можна”, мусив їхати назад до Росії. Єдиний плюс для нього в цій ситуації: ретирувавшись із поля бою, на якому супротивники застосовують заборонені прийоми й де всі ролі були розписані до його з’яви, він зберіг посаду головного тренера збірної РФ.
13 листопада у ПО також голосували на референдумі щодо надання російській мові статусу державної. Белла Плієва, голова ЦВК, вже наступного дня заявила, що більшість громадян підтримала цю ідею. По суті, це є лише юридичне оформлення де-факто наявного стану справ. Російська мова домінувала в Південній Осетії і без того: вивіски крамниць, реклами, оголошення, документація складаються там цією мовою. Русифікація розглядається як логічний етап у процесі інтеграції Південної Осетії в Росію і спосіб віддалити ще більше ПО від решти Грузії.
Сьогодні Південна Осетія нагадує чимось Північний Кіпр десять років тому назад, коли ще не було відкрито кордон між ним та Республікою Кіпр. Тоді греки-кіпріоти могли тільки домислювати й припускати, що відбувається з їхніми будинками, покинутими на території Північного Кіпру. Грузини й осетини, які вимушені були залишити свої оселі в Південній Осетії, так само можуть поки що лише подумки повертатися додому. Тим часом їхні будинки розтягують на будматеріали. Але багато хто не полишає надії, що колись зможе це зробити в реальності. Про ці гуманітарні, суто людські аспекти конфлікту кандидати в президенти ПС узагалі сьогодні не говорять. Усі вдають, що цього не існує, що біженців немає, що ніхто нікому не винний компенсації за втрачену нерухомість, землю. Життя в царстві табу — так можна було б охарактеризувати цей стан справ.
Водночас з ПО люди їдуть і їдуть геть. Кожен другий молодий осетин хоче залишити свою батьківщину, а той перший, що не хоче, просто належить до родин, наближених до влади. Інших альтернатив практично не існує.