Роман Володимира Даниленка «Газелі бідного Ремзі» написано в рідкісному для укрсучліту жанрі сатири. Головний об’єкт висміювання – рудий президент країни, за доби правління якого безвісти зникають журналісти, а сам він найбільше боїться відставки. Тому, звернувшись до ворожки, із потойбіччя викликає на допомогу кримського хана Хаджи Селіма Герая I – він володарював наприкінці ХVII століття й чотири рази був скинутий з престолу. Досвідчений політик і вправний поет, який творив під псевдонімом Ремзі, має стати особистим нишпоркою можновладця. Він мандрує країною, заглядаючи в такі закапелки, куди нога гаранта Конституції ніколи не ступить, – у діапазоні від Бугаївки до Нью-Орлеана. Хан по-дитячому щиро переймається незрозумілими йому реаліями, чесно доповідає про побачене й пише листи кожній із 40 жінок свого гарему. Сповнений східними арабесками й риторичними зворотами цей епістолярій, власне, і є «Газелями бідного Ремзі».
Загалом роман справляє двоїсте враження. До переваг можна зарахувати влучні спостереження автора щодо особливостей української ментальності й характеристик окремих осіб, що переважно вони групуються в розділах на початку тексту. Бо чим далі в ліс, тим більше бажання письменника осягнути неосяжне аж до продажу зброї за кордон і буквалізації метафори про ведмедів, які труться спинами об земну вісь. Пригоди Ремзі закінчуються з Помаранчевою революцією. Він їде до рідного Криму шашликами торгувати, а ми залишаємося під враженням: якби в книжці йшлося про події після 2005 року, вона звучала б гостріше.