Бути підлітком складно. А коли дитинство і дорослішання тривають на тлі повномасштабної війни у прифронтовому місті — і поготів. Діти і підлітки Харкова мають досвід, який і не снився їхнім одноліткам у Європі. Вони вміють розрізняти природу вибухів, швидко знаходити укриття, навчатися дистанційно та опанували ще багато інших лайфхаків, принесених війною. Деякі з них в принципі не застали мирного життя. Чимало мають досвід втрат — дому або ж рідних.
Попри це, вони проживають усі радощі і печалі, притаманні їхньому віку: вибір життєвого шляху, дружба, закоханість, розчарування, сумніви у собі. А ще вони досліджують світ. У цьому їм допомагає Валерій Лейко — засновник і директор Музею дитинства, історик, колекціонер, мрійник і лектор, якого знає чи не все юне населення Харкова і не тільки. Тиждень поспілкувався з паном Валерієм та дізнався, чим особливі діти війни та як за цих умов повернути їм дитинство.
Звуки Харкова — це постійні звуки тривог і вибухів. Вони стали фоном, як шум дороги. На вході до Музею дитинства — виставка робіт Вероніки Кожушко, 18-річної мисткині та поетки, яка загинула під час одного з обстрілів міста. В самому ж музеї чого тільки немає. Фрагменти кераміки Трипільської культури; один із перших комп’ютерів; трансформери; старі купюри, зуб мамонта, репліки середньовічного меча та обладунків; ковбойський револьвер тощо.
У цьому просторі Музей нещодавно. Попередній було зруйновано трьома шахедами. Частину експонатів, здебільшого паперових, урятувати не вдалося — їх було залито водою під час гасіння пожежі.
«Діти дуже хотіли допомогти, — згадує Лейко. — Я прийшов у школу і привіз речі мокрі, вони їх витирали, все просушували. Деякі плакали, деякі казали: “Давайте ми вам щось допоможемо”».
Історія на дотик
Господар розповідає — і в процесі буквально жонглює речами, прив’язуючи їх до своїх історій.
«Завдяки “Індіані Джонсу” діти починають хотіти мандрувати, досліджувати, — говорить він, показуючи книгу. — І після цього або знаходять, скажімо, палеонтологію, чи мінерали, або…»
Він показує майже допотопну телекамеру і припускає, що, можливо, хтось із присутніх медійників у дитинстві потримав щось подібне в руках — і це зрештою визначило їхню долю.
«Головна фішка нашого музею — це те, що все можна потримати в руках — раз, — розповідає Валерій Лейко. — І друге: люди — дорослі, студенти, діти — починають розуміти, що таке Україна. Оцій кераміці приблизно п’ять-шість тисяч років».
Валерій — вчитель історії. В його випадку це більше ніж університетська освіта: це справжнє покликання. Свої лекції він читає в Музеї дитинства, в метро, в школах. Багато екскурсій і занять проводить просто неба. Їздить і по інших містах. Утім, лекціями у класичному розумінні це назвати складно — це радше інтерактив, калейдоскоп тем і речей із історією, що захоплюють уяву. Діти слухають його затамувавши подих, а після занять обіймають.
Він демонструє фото зі свого дня народження — в бомбосховищі Палацу дитячої творчості, за відсутності світла і тепла, на святкування зібралося близько 60 гостей.
«Учора у нас була екскурсія по місту — показує фото на телефоні. — А коли я приходжу в школу, то беру тему. Наприклад, була у нас нещодавно тема про Сікорського, і після цієї лекції у дитини виникло бажання поїхати в Київ і доторкнутися до пам’ятника Сікорському. А ще такий випадок: я був два тижні в Ужгороді і працював з дітьми. Прийшли діти з Харкова, одна з них — із мамою, дитині шість років. І мама каже: “Старший прийде ввечері на телескоп”. А старший був у мене до повномасштабної війни».
«Вони нас ненавидять, бо у них такого не було»
Оскільки свою діяльність Лейко розпочав іще до війни, то виросло вже декілька поколінь дітей, яких він надихнув. Деякі з них зараз у війську, деякі — за кордоном, але більшість навідує вчителя за першої ж нагоди, опинившись у Харкові. А також передають у його колекцію різні цікавинки.
Вчитель переконаний: ворог стежить за діяльністю Музею. Він бачить це за статистикою переглядів у своїх соцмержах:
«Коли в тіктоці виставляєш, наприклад, відео про якусь комаху, це переглядають 500 людей. А про Трипілля — 25 000. Тобто вони (росіяни) це все бачать. І це їх бентежить. Коли у нас був дуже сильний обстріл, я навіть у тіктоці виклав відео із запитанням: чому вони нас так ненавидять? Тому що у них такого не було (трипільської культури, — Ред.). І тікток мене одразу заблокував».
Саме з цією просвітницькою діяльністю Валерій Лейко пов’язує «прильоти» у попереднє приміщення музею. А також усі інші удари по закладах освіти — ворог не хоче допустити розвитку освіти і культури, йому потрібні неосвічені маргінали.
Музей дитинства Лейко задумав іще в 2007 році:
«Завданням було зберегти гарне дитинство — своє, сучасне — і показати дітям. Тобто все найкраще, що було тоді та що є зараз».
Іноді на зустрічі з дітьми приходять гості. Наприклад, письменник, музикант, а віднедавна і військовослужбовець Сергій Жадан. Або ж Марко Родарі — італійський артист-клоун, онук письменника Джанні Родарі, котрий присвятив своє життя поїздкам по гарячих точках із веселими виставами для дітей.
Валерій вірить: такі заняття у непрості часи слугують дітям розрадою і допомагають впоратися зі стресом. Також він переконаний, що під дією стресу діти краще засвоюють інформацію і більше любитимуть предмет свого зацікавлення.
Говорячи про вплив війни на дітей, Валерій Лейко розмірковує — війна почалась іще в 2014-му, і, хоч вона й була далеко, діти відчували її наближення: «А коли вже все пішло, перші десь пів року — був страх, дуже сильний страх. А потім вони звикли. От ми йдемо по місту, десь летить — а, типу, нормально».
Звісно ж, повномасштабне вторгнення змусило дітей переосмислити своє ставлення і до матеріального спадку. Вчитель ділиться спостереженнями: сучасні діти відкидають усе, що стосується СРСР:
«І навіть я раніше збирав якісь речі з Радянського Союзу. А зараз не хочу. От просто Путін так зробив, що відбило бажання. І ще одна цікавинка: я раніше дарував людям монети США, й усі раділи — ооо, США! Як тільки прийшов Трамп — ні, США не треба».
Загартовані, але не мстиві
За спостереженнями Лейка, діти покоління війни стали більш загартованими. В них відчувається сильне прагнення творити, відновлювати, відбудовувати. І водночас немає бажання мститися.
Війна поглибила ще одну проблему — залежність від гаджетів. Адже у випадку дітей Харкова йдеться не лише про розваги і спілкування, а й про освіту, яка спершу під час пандемії, а потім із початком повномасштабної війни перемістилась у формат онлайн. Місто робить усе можливе, аби забезпечити живе спілкування у поєднанні із заходами безпеки. Все більше і більше відкривається підземних шкіл: одна така може вміщати декілька «наземних» закладів. Відповідно, діти відвідують заняття у дві зміни, два-три рази на тиждень. Решту днів заняття і далі тривають онлайн. Однак цей формат значно кращий за постійне дистанційне навчання.
«Це велика проблема, ну, що… вони всі отут, — Лейко показує на телефон. — Тому ми і робимо екскурсії якісь, розкопки, щоб вони походили…»
Він висловлює сподівання, що більше підземних шкіл будувати не доведеться, економіка країни-агресора нарешті посиплеться, і війна скінчиться.
Дитинство в прифронтовому місті ставить перед педагогами ще одну дилему. Мобільні телефони сильно заважають навчальному процесу, проте також дітям важливо тримати зв’язок із рідними, аби у разі обстрілу батьки могли пересвідчитись, що з дітьми все гаразд. Однак, за словами Валерія, харківські школи таки роблять вибір на користь навчання. Перед початком занять діти здають гаджети у спеціальні бокси, які забирають наприкінці навчального дня. На другому поверсі попереднього приміщення, де базувався Музей дитинства, був дитячий садок. Коли по будівлі прилетіло, батьки пережили чимало жахливих моментів, коли не могли зв’язатися з малюками.
Валерій не заперечує цінності сучасних технологій, навпаки:
«Ця штука зараз допомагає, і вона потрібна. Але чим я займаюся? Через дотик дитина усвідомлює: це моє або не моє. Тобто от їй це подобається чи ні? Можна, наприклад, побачити, як дістають із моря перлини. І потім до дитини підходиш, перевертаєш, а тут перлина!» — на цих словах він дістає велику ефектну мушлю із перлиною на ній.
Освітній десерт
Говорячи про академічну освіту, Валерій Лейко зауважує, що зазнав змін і навчальний процес. Нові підземні школи надзвичайно модернові та стильні.
«На сьогоднішній день, по-перше, класи дуже світлі. По-друге, у всіх класах сучасні столи, стільці, дуже багато інтерактивних дошок. Вся інформація дуже класно подається. І що приємно, я бачив багатьох вчителів — і вони от класні. Головне, що вони люблять дітей. Я думаю, що все буде нормально».
Він сміється, зіставляючи свої заняття з програмними:
«От людина їсть кожен день суп, котлету і компот, а тут я приніс, наприклад, торт!»
Ще з позитивних змін сучасних шкіл Валерій Лейко виділяє те, що серед педагогів з’явилися чоловіки — на його думку, саме чоловічої моделі поведінки раніше бракувало в навчальному процесі. А також багато молодих учителів. Хоча він додає — «радянщина в голові», на жаль, часто не залежить від віку. Трапляються і молоді люди, котрі не застали життя за Союзу, однак на ринку досі запитують ціну в рублях.
На питання про те, як йому самому, попри старший вік, вдається уникати такого світосприйняття, Валерій зізнається:
«Дивіться, ще років 15 тому я теж був радянською людиною. Просто я трансформувався. Тому що в мене оточення було інше. Я, як огірок у банці, просолів Радянським Союзом, а потім сказав: “Ні-ні, дякую”».
І додає: значною мірою на процес цієї трансформації вплинули Помаранчева Революція та Революція Гідності.
Валерій написав і видав власним коштом документальну книгу «Ціна усмішки. Хроніки Музею дитинства» — про дітей Харкова та гостей Музею. Завдяки благодійникам книгу переклали англійською.
Автор тішиться: «Вона вже є в бібліотеці Конгресу США, і в країнах Європи, і в Ізраїлі…»
З кожним новим роком війни Валерій Лейко пише доповнення, аби картина була якомога вичерпнішою, і друкує наступні тиражі в оновленому вигляді. Він показує макет майбутнього видання.
Валерій переконаний, що війна не завадить дітям розвиватися і досягати успіхів:
«Я думаю, що і в вашому, і в моєму дитинстві були діти, які хотіли щось зробити в цьому житті, і були ті, які не хотіли. Війна, не війна — все одно будуть діти, які виростуть науковцями, спортсменами, а інші будуть звичайними людьми. У мене є одна дитина, вона, зранку йде на теніс, потім на плавання, потім на мою екскурсію… А є дитина, яка просто ходить по двору, нічого не робить».
Історія, археологія, біологія, космос, музика — перелік тем, гідних захоплення і дослідження, невичерпний. Своє головне прагнення директор Музею дитинства формулює містко і без вагань:
«Щоб діти любили життя. В усіх проявах».
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
