На синьо-жовтій байдарці

 

Мою байдарку ми з чоловіком вигадали самі й замовили виробникові у Словаччині. Змалювали весь альбом і коробку олівців. Човник весь у шашечках, із українською символікою – всім дуже сподобався.

 

Човни в інших країнах змінюють щосезону, а в нас тримають по кілька, мінімум років зо два. За наше фінансування відповідає Федерація водних видів спорту, але порівняно з закордонними спортсменами, з якими спілкувалася на змаганнях, у нас немає нічого.

 

І байдарки, й екіпірування, й виїзди – це досить дорого. Україна не виробляє веслувального устаткування: в Миколаєві роблять човники, але вони підходять лише для дитячих тренувань, а не для великого спорту.

 

Наші головні суперники від олімпіади до олімпіади – угорці й німці. Так-от, в Угорщині веслування – національний вид спорту. Як у нас футбол. І фінансує їх держава, стільки, скільки потрібно, в повному обсязі. Якщо ми постійно все вибиваємо – щось нам дають, у чомусь відмовляють – то вони просто не знають подібних проблем.

 

На Іграх я читала Біблію, просила Бога, щоб він був поруч. Дівчина зі мною разом жила, Леся Калитовська, так їй мама передала пляшечку святої води. Вона свою машину полила й здобула перемогу в бронзовому заїзді гонки-переслідування на велотреку. Й мені вона трохи цієї води залишила, я теж окропила човник перед стартом і попросила Бога не про перемогу, а про те, щоб не почуватися самотньою. Якщо відверто, розраховувала на бронзу, максимум, – на срібло: перше місце було недосяжним – дуже велика конкуренція. Але, як бачите, Бог мене почув.

 

Розклад у мене такий: день починається з зарядки, це з 7-ї до 8:30, далі сніданок, вихід на воду з 10-ї до 12-ї години, обід, відпочинок. Потім із 5-ї до 7-ї вечора тренування, якщо темніє рано, то з 4-ї і до темряви – й так увесь рік. Відпочинок – місяць у вересні або жовтні. Гоночний сезон триває з квітня по вересень, решта часу – підготовка до сезону. Такий режим у мене відтоді, як перейшла вчитися до столичного спортивного інтернату, тобто з 13-ти років: рівно половина життя. Невеличка перерва таки була два роки тому: пішла в декрет, народила доньку Уляну й… через десять днів після пологів уже сиділа в човні.

 

Звичайно, годувала малу не в байдарці, але її мені приносили на берег. Повернулася до спорту, аби показати результат. Навантаження колосальні – і в сніг, і в дощ, і в холод виходимо на воду. Бігаємо кроси, плаваємо, тягаємо штангу – за дві з половиною години тренування піднімаємо тонни. Взимку – лижні збори: бігаємо десятки кілометрів.

 

Знаєте, своєї долі я бажати доньці не хочу. Професійний спорт і здоров’я – речі непоєднувані. Пройшовши через це, я не хочу бажати найдорожчій для мене людині того, що пережила я. Програла б ті самі 0,04 секунди – про мене вже ніхто б і не згадав…

 

З дитинства я знала, що таке байдарки. Недалеко від мого будинку в селі Ольгівка Бериславського району Херсонської області була олімпійська база підготовки з веслування на байдарках, туди приїжджала збірна Радянського Союзу. І спортивна школа там була – чи не всі діти з нашого села тренувалися. Мені вісім років виповнилося, коли якось брат мій двоюрідний ішов на тренування, а я за ним ув’язалася та так і залишилася.

 

Ми родина спортивна. Чоловік Дмитро – теж професійний спортсмен, колись займався весловим слаломом, майстер спорту з туризму: разом виступаємо на катамаранах, їздимо на змагання з туризму, коли є час.

 

Традиція туристів ходити на байдарках, а це було масове захоплення в 1970–1980-ті роки, повертається! Південний Буг, Рось, інші маршрути відроджуються. В нас у Херсонській області багато озер, єриків, напрочуд красивих місць. Вода, природа – це моя стихія.

 

У нас є велобайки, ми на вихідні катаємося лісом, є вже план відпочинку: поїхати в Крим, поганяти по горах, піднятися на Ай-Петрі.

 

Сприйняття навколишнього світу залежить від самої людини – будь-де тобі буде комфортно, якщо ти налаштований відповідним чином. Поки молоді, завзяті, енергійні, хочеться спробувати все, побачити й відчути, провести життя в русі, в спорті.