І тоді стає зовсім непросто знову повернутися до виконання властивих належному трибові життя дій і справ. У перші миті оторопіння від того, що коїться в Україні, хаотично гортаючи стрічку новин і дописів у соціальних мережах, я раптом наштовхнувся на висловлювання Сковороди, що виявилися для мене направду мотиваційними. Вони підвели мене до думки, що навіть у скажені дні важливо повертатися до значимих повсякденних речей, адже здатність вистояти під час натиску ворожої агресії вимірюється і самовідданістю військових, і виконанням тих завдань, які забезпечують повноцінне функціонування суспільства. Власне, формули життєвої мобілізації чітко відчитуються у Сковородиновому циклі «Байок Харківських».
Головний пафос філософської байки полягає в дотриманні моральної настанови жити згідно зі своєю природою. А це означає, що ні внутрішні забаганки, ні неабиякі зовнішні перешкоди не повинні нікого вибити з вірно обраного шляху, до якого скеровує досвід і потреби практики. Тоді будь-хто виконуватиме свою роботу не як повинність, а творчий акт. Недарма після кожної байки замість слова «мораль» Сковорода вживає термін «сила». Тобто це те, до чого скеровує розумне начало, постійно наснажуючи, а не поневолюючи. Отже, подібна праця пов’язана з чеснотою.
Читайте також: Ірпінська дуга
Сковорода обирає прості сюжети, героями яких найчастіше виступають тварини, хоча трапляються й люди чи предмети і явища. Та якщо буття звіра зумовлене природою, а відтак він слідує їй несамохіть, то людина не мусить братися за діло бездумно. Як старанно ти не імітуватимеш справу, до якої не надаєшся чи яка тобі не до вподоби, врешті-решт усе неодмінно викриється та розпадеться. А найгірше, коли вдавані звичаї гамузом укорінюватимуться в культурі. Цілі народи можуть вигадувати казна-що про свою велич і підтримувати пустопорожні уявлення хоч би силою. Втім без щирого наміру діла не буде. Зовнішня подоба, хай як завгодно вона пашітиме та виблискуватиме, без керівного начала нінащо не годна. Така ситуація нагадує самоув’язнення. Що від більшої кількості умовностей абихто починає залежати, то в тяжчій скруті опиняється. Скільки людину не схиляй на хибну дорогу чи як би вона сама не норовила з примхи знайти собі щось не до снаги, а невідповідності ніяк не уникнути.
Той, кому не вдається адекватно себе оцінити, пнеться зі шкіри, щоби стати кимось, але не собою, тільки би вигідніше та зручніше. Тому, хто знати не хоче себе, довіку доведеться борсатися в розпорошеному стані й не зібратися докупи. Єдність власних сил і спроможностей складається з подекуди нерівнозначних, але доволі важливих сполучників, і тілесних, і духовних. Але часом достатньо здобріти чимось малим. І виявляється, цього цілком достатньо. Дещиця може виявитися найціннішим скарбом попри сутяжне накопичування. Лінощі та заздрість породжують неабиякий скепсис не лише стосовно себе, а й щодо інших. Але якщо тобі щось не вдається й у тебе з розпачу опускаються руки, не думай, ніби потрібно змиритися з власним безсиллям. Не визначай анічого короткими мірками. Не вважай природні задатки чимось завершеним і геть не годящим для вдосконалення. Не варто думати, що знання, дії та природа – взаємозамінні. Обираючи щось одне з цього переліку, не уникнути ремствування, що нічого не вдалося досягнути.
Читайте також: Едипова кара
У байці «Вітер і філософ» Сковорода змальовує роздосадуваного мудрагеля. Він нарікає на вітер, оскільки той є буцімто непотрібною порожньою примхою, що привносить у світ суцільний безлад. Але ця нескорена тінь радше нагадує непередбачуваність, іншими словами втілює віхоть можливостей, які варто навчитися схоплювати й реалізувати. В цій метафорі ховається чинник винахідливості та свободи, а не тотальної визначеності, як іноді видається всім тим, хто хоче сліпо наслідувати природу. Важливо зрозуміти: твоя поява на світ не обмежується нехитрим, нехай і майстерним, виконанням визначеного набору дій. Брусок здатний нагострити безліч різаків, які потім застосовують у різних обставинах і для несхожих цілей. Головне не намислити собі зайвих характеристик і вмінь, аж до таких, що виключатимуть одне одного.
Та зрозуміти своє призначення ще не означає порозумітися з усіма, знайти будь-чию підтримку. Достатньо мати обмежену кількість однодумців, аніж силкуватися догодити метушливій юрбі й пошитися в дурні. Робити щось добре на своєму місці найкраще з усією вправністю та заповзяттям, а не нашвидкуруч і на догоду марнославству. Не боючись усе втратити, не будеш мріяти всього здобути. Та й своїми істинами, до яких доходиш самотужки, не будеш хизуватися. Бо вони опора твоєї мудрості, а не розмінна монета спекуляцій. Знання і розум взаємозалежні: взяті окремо, вони нерідко залишають людину в безпорадності. Володіючи лише знанням без уявлення про те, як воно виникає, невдовзі отримаєш догму, яку намагатимешся застосувати до всіх випадків. Позаяк іноді, аби щось знайти, доведеться дещо втратити чи пожертвувати чимось. Без розуміння подібних тонкощів нема радісного відчуття власної реалізованості. Стократ більше її відчуватимеш, якщо зумієш знайти споріднену собі душу, бо любов і дружба ведуть до справжньої єдності та спільності. Нещасними виглядають ті, кому довкола привиджується підступ. Задихаючись від своєї слабкості, вони вимагають від інших безумовного визнання себе. Власне безсилля заводить їх у лихі безодні, вийти з яких неможливо. Не приборкання світу, а примноження його багатоманітності, ось що дає змогу не переставати зачудовуватися ним.