Якщо розглядати перебіг березневого українсько-російського газового конфлікту «свіжими слідами» і при цьому брати до уваги лише сухий фактаж, рано чи пізно в голові починає зринати запитання з відомого анекдоту: «Гм, а що це було?» На перший погляд розв’язана Росією газова війна більше нагадує російський бунт – безглуздий і безжалісний. Який резон був у тому, щоб у п’ятницю ставити Україні ультиматум «плати, або перекриємо газ», в понеділок реалізувати погрозу, а в середу несподівано погодитися відкрити газовий кран, не витиснувши з України жодних поступок? Схоже, що за цією спробою «газового бліцкригу» прихована інша мета – не економічна, а політична.
Газова атака? Ні, психічна
Насправді навіть часткове зменшення обсягів постачання газу магістральними газогонами породжує найсерйозніші проблеми в самій Росії. Від суто технічних – куди подіти «перекриті» мільйони кубометрів, до дуже серйозних репутаційних збитків «Газпрому», адже головний покупець російського газу Європа дуже несхвально сприймає подібні методи вирішення комерційних суперечок.
Більше того, виглядає так, що російська сторона навмисне висувала Україні такі умови, на які та не могла погодитися апріорі. Від вимоги заплатити «взяту зі стелі» ціну $314 замість обумовлених на 2008 рік $179,5 до пропозиції віддати новоствореному з «Газпромом» спільному підприємству право продавати в Україні не тільки імпортний газ, але й власного видобутку. Якби Україна на це погодилася, «Нафтогаз» можна було ліквідувати за непотрібністю. Тому «вибити» з України подібні поступки Росія не могла. Що, зрештою, і відбулося. Газовий шантаж Росії не зумовив жодних видимих економічних наслідків, які були б вигідні «Газпрому». І в цьому сенсі його результативність – нульова. Однак є й інші наслідки: «газова війна» стала причиною чи не найгострішого протистояння між Президентом Ющенком та прем’єркоюТимошенко з часу їхнього спільного розкаяння у гріху розколу. Ситуація балансувала на межі прямого обміну звинуваченнями поміж прем’єркою і Президентом, які за логікою мають бути союзниками.
В умовах перманентної парламентської кризи відкритий конфлікт між Президентом та прем’єр-міністром мав би фатальні наслідки для політичних перспектив «помаранчевих» сил. І схоже, що саме такий розвиток подій хотіли бачити в Москві.
Недруги з переписки
На жаль, в нинішньому газовому конфлікті українську сторону представляли а актори на чужій сцені. Вистава, яку розігрували кремлівсько-газпромівські режисери на тлі «газової війни», в загальних рисах виглядала так. У очах «пропрезидентських» сил Юлія Тимошенко мала виглядати інтриганкою, яка свідомо саботує домовленості Ющенка і Путіна, переслідуючи як політичні (дискредитація майбутнього конкурента на президентських виборах) так і фінансові (замикання грошових потоків від продажу газу на новому «проБЮТівському» посереднику).
Натомість для «пропрем’єрської» сторони Президент мав виглядати захисником непрозорих посередницьких схем, які намагається зруйнувати Юлія Тимошенко. Більше того, заклики Ющенка про пошук компромісів та термінову сплату боргів сприймалися в суспільстві як капітуляція перед вимогами «Газпрому».
На практиці вбивання клину між Президентом та прем’єркою здійснювалося за допомогою сформованих для кожної зі сторін та розтиражованих у ЗМІ конфліктних месиджів. «Нафтогаз» не збирається сплачувати за газ завищену ціну? Цей факт тут же інтерпретується як небажання Юлії Тимошенко виконувати домовленості двох президентів про врегулювання газового конфлікту. І він же подається «під соусом» того, що Президент заважає прем’єрці вести перемовини щодо газу, які, до речі, належать саме до компетенції виконавчої влади.
Найприкрішим у цій ситуації виглядав абсолютно недоречний обмін епістоляріями між Секретаріатом Президента та урядом. Цілком зрозуміло, що публічне листування – не той метод, за допомогою якого варто виробляти тактику і стратегію двох вищих посадовців України щодо ведення газових перемовин з Росією. І більша частина вини за цю ганьбу лежить на Президентові. Називати дії власного коаліційного уряду «недостатніми та неадекватними» саме тоді, коли Росія намагається «переламати через коліно» інтереси України, було не припустимо. І такий підхід одразу ж виліз боком, коли попри всю нібито «неадекватність» української сторони, «Газпром» пішов на поступки і відновив постачання газу без будь-яких умов. І вже зовсім кумедно виглядала спроба видати «газову перемогу України» (яка насправді є не перемогою, а лише тимчасовою перервою у війні) як виключну заслугу Президента Ющенка, його директив уряду та телефонних розмов зі своїм російським візаві.
«Свої» в «Газпромі»
Виникає резонне запитання: якщо справа роздмухування конфлікту між Ющенком і Тимошенко йшла за розробленим в Росії сценарієм, чому ж «Газпром» відступив і тим самим поставив хрест на власних зусиллях з дискредитації «помаранчевої» влади? Однією із найцікавіших версій, які пояснюють такий несподіваний поворот ситуації, є втручання третьої сили.
Справа в тім, що позиція російської сторони, яка видається начебто монолітною і абсолютно консолідованою, насправді такою не є. І особливу роль в цьому відіграє неминуче переформатування сил у вищих ешелонах російської влади, яким супроводжуватиметься прихід Дмітрія Мєдвєдєва на президентський пост. І ті групи впливу, які донедавна трималися на другому плані, отримують чудову нагоду посилити свої позиції, увійшовши в альянс із силами, які мають найбільше шансів на перемогу в наступних президентських виборах в Україні.
За свідченням добре поінформованих джерел, лютневий візит Юлії Тимошенко до Москви мав наразитися на дуже холодний прийом з боку російської сторони. Це мало стати черговим актом роздмухування протистояння між Президентом та прем’єркою: мовляв, Ющенко про все домовився з Путіним, а Тимошенко в Росії і на поріг не пустили. Проте вийшло інакше: всупереч очікуванням, Юлія Тимошенко мала зустріч не лише з прем’єром Росії Зубковим, але й і з президентом Путіним, і з головою «Газпрому» Міллєром. Подейкують, що вирішальну роль у тому, щоб ці зустрічі таки відбулися, зіграв впливовий російський бізнесмен, мультимільярдер і співвласник «Газпрому» Алішер Усманов. Саме він нібито переконав Путіна в тому, що він має зустрітися з Тимошенко. Несподіваний відступ «Газпрому» у березневій «газовій війні» обізнані особи також пов’язують із впливом Усманова, який вбачає у Тимошенко не ворога, а потенційно вельми перспективного партнера. Ще одним непрямим підтвердженням його ролі була єдина публікація в російських ЗМІ, де відновлення поставок газу було визначено як першу нищівну поразку «Газпрому» за всю історію відносин зі своїми контрагентами. За дивним збігом обставин, публікація з’явилася в російському «Комерсанті», яким зараз володіє Усманов. Та й цей російський металургійний магнат веде перемовини з українською корпорацією Індустріальний союз Донбасу щодо злиття, а один із співвласників ІСД Віталій Гайдук офіційно внесений до Парламенту, як кандидат на посаду віцепрем’єра за квотою БЮТу і разом з Тимошенко відвідував «Газпром».
Отже, схеми постачання імпортного газу до України через «РосУкрЕнерго» та «УкрГазЕнерго» доживають якщо не останні дні, то останні місяці. Чим їх замінять, і хто буде допущений до українських транзитних ресурсів та внутрішнього ринку – вирішиться найближчим часом. Тому далеко не всі в Росії готові вести «війну на знищення» з Україною: для певних кіл набагато цікавіше домовитися про взаємовигідну співпрацю. І це дає українській стороні сильний козир, якого в неї до цього часу не було. І як вона цим козирем скористається – залежить тільки від неї.