На снігах Ямалу

 Зима тут триває 9 місяців. Перехідний період від шаленого холоду до неймовірної спеки і навпаки – місяців зодва. Літо – 3–4 тижні – гаряче до неможливості, з нестерпно кусючою мошвою та з таким вологим повітрям, що, здається, його, як прозорий холодець, можна різати на шматки. Взимку ж температурою, що сягає –40ºС, тут нікого не налякаєш. Рекордна від’ємна температура – –65ºС. До полярного кола звідси – 60 км. Знайомтеся! Газова столиця Росії – місто Новий Уренгой Ямало-Ненецького автономного округу.

 

 

В Уренгої я народилася. Тато розповідав, що, коли чекав із друзями під пологовим будинком результату, мав із собою ящик шампанського. Після коронного «Арабєц, у вас дєвочка!» випити встигли лише пляшку – інші замерзли. Потім вдома, щоб таки відсвяткувати, довелося розморожувати ігристе вино біля батареї.

 

У мене, як і у всіх, хто на час розпаду СРСР перебував на Ямалі, паспорт громадянки Російської Федерації. Дві третини тутешнього населення – хто звідки, половина з них – за національністю українці, інші – молдавани, білоруси, узбеки, казахи, грузини, вірмени, азербайджанці. Третина – то власне етнічні росіяни.

 

Свою Батьківщину – ту, звідки родом – тут зазвичай називають «землею». Коли їдуть додому, кажуть, що «на землю». Повертаючись, кажуть, що «на сніги».

Та сніги, які більшість з місцевих приїхали підкорювати наприкінці 1970-х – на початку 1980-х, мало для кого стали рідними. Так, робота, просто можливість непоганого заробітку. Як-не-як у місті три газовидобувні підприємства. Тому уренгойці умовно поділяються на тих, хто видобуває блакитне паливо, і тих, хто обслуговує його видобувальників.

 

Мій тато приїхав сюди у 1985-му. Саме тоді помпезно святкували піввіковий ювілей Стаханівського руху, і бригади молодих перспективних робітників перекидали з одного кінця Союзу в інший. Батько потрапив в Уренгой. Місто, як для населеного пункту, за віком було ще немовлям – офіційних 5 років. Потенціал – величезний: нещодавно відкрили унікальне родовище природного газу. Але ж клімат не цукор.

 

Тато у мене – зварювальник. Ось і направили у будівельне управління тресту «Новоуренгойгазбуд». Зварював труби, лазив на вишки. І це на небаченому ним досі скаженому холоді – Уренгой «гостинно» зустрічав новоприбулих 50-градусним морозом. Та платили разів у чотири більше, ніж на меблевій фабриці на Снятинщині, що у Прикарпатті. Доводилося терпіти. Незабаром сюди перебралася і мама. За рік з’явилася я.

 

Яскравий спогад з дитинства: я у трьох светриках, товстезній шубі, двох шапках, чотирьох рукавичках, закутана по самі очі довжелезним шаликом на шаленій швидкості спускаюся на санчатах з височенної льодової гірки. А вдома ввечері мама щосили розтирає мої руки та щоки обліпиховим маслом – бо я, не зважаючи на «екіпірування», їх таки відморозила. Обличчя врятували, а пальці і досі страшенно мерзнуть навіть за незначного похолодання.

 

 

Зараз Уренгой не «гниле болото», як це слово перекладається з ненецької мови, а сучасне місто посеред тундри – специфічне, із сибірським гартом, широкою слов’янською душею та місцевими жителями довкола. У радіусі кількох десятків кілометрів від цивілізації преспокійно живуть у своїх юртах ненці та ханти – аборигени Західного Сибіру. Оленярі-кочівники забезпечують городян делікатесно-дієтичним м’ясом: котлети з оленини на святковому столі – страва обов’язкова, а також білою та червоною рибою, яку ловлять на Обській губі – найбільшій затоці Карського моря. Осетер, нельма, муксун, ряпушка – для новоуренгойців звичайний раціон. Моя мама жартує: «Ми тут дотримуємося майже середземноморської дієти (червоне вино, риба, фрукти і страви, смажені на оливковій олії) тільки з деякими нововведеннями. Замість червоного вина – горілка. Так тепліше. Замість фруктів – морс із журавлини. Так смачніше. Замість олії – домашній смалець, привезений із «землі». Так затишніше».

 

 

 

Сфери впливу в місті чітко поділено між представниками мультинаціональної спільноти. Газ – у компетенції росіян, українців та татар (генеральним директором «Уренгойгазпрому» є Рім Сулейманов). Продуктовий ринок – за азербайджанцями, вірменами, грузинами. Речовим відають молдавани, білоруси і знову ж таки українці.

 

«Не можу сказати, що у мене дві Батьківщини. Проте коли я на Вінниччині, хочу сюди, на мороз, – бідкається Володимир Пастух (далі – дядя Вова). – Коли ж в Сибіру, то аж душа за домівкою плаче, за вербами коло материної хати, за борщем із городніх, а не з морожених-переморожених буряків».

 

Дядя Вова працює заступником директора з механізації на одному із газовидобувних підприємств. Отримує щомісяця 90 тис. рублів (на наші гроші – понад 15 тис. грн). «Не думаю, що в Україні мені б стільки платили. Та гроші все одно в основному на «землі» витрачаю. Там хата, машина», – каже дядя Вова.

 

Тьотя Ніна, дружина дяді Вови, як і мої батьки, – приватний підприємець. Починала у 1990-ті, коли бюджетна робота була тотожна голодній смерті. Займалися «човникарством», торгували на ринку. Тепер бізнес непогано стоїть на ногах – у моїх тата і мами власнийй салон-магазин для наречених, у тьоті Ніни – салон-магазин для вагітних. «Тут також одружуються, народжують. Справа у мене прибуткова. Конкуренція незначна. Не знаю, чи вдома була б можливість так розкрутитися», – розмірковує тьотя Ніна.

 

Моя ж мама дивиться на це все під іншим кутом: «Ми вже в Уренгої понад 20 років. І ми тут не на засланні. Недоліки – коли з «землі» повертаєшся, набридає в дорозі (це ж 5 діб потягом) і напружує різка зміна клімату. Все інше влаштовує. Люди тут не чужі. Не те, що в Іспанії, Італії чи Португаліїї. Там на заробітках наші наймитують. Ми ж тут «білі люди» – повноправні громадяни».

 

Українці Ямалу, як каже мій тато, «з Україною морально». А також – душею, яка у щорічних поїздках туди-сюди має змогу порівнювати два кардинально відмінні способи існування.