Здається, цього року керівництво Каннського кінофестивалю добирало членів журі особливо ретельно. По-перше, дійство усе-таки 70-те, ювілейне. По-друге, треба було якось замазати торішній скандал із роздачею призів, коли виявилося, що всі тамтешні судді на чолі із Джорджем Міллером, окрім власних фільмів, нічого ніколи не бачили і примудрилися прокліпати «слонів», зате відзначити найсіріші картини. Цього року на запитання «А судді хто?» можна було сміливо відповідати «Хто треба!». Головний із них — Педро Альмодовар, режисер вишуканий, трепетний, дотепний. Із ним поруч у журі — Паоло Соррентіно, Марен Аде, Пак Чан Вук, Аньєс Жауї — ну чого ще треба для гідного фінішу?
«Золота пальма» впала на «Квадрат»
За всієї поваги до журі навіть мріяти, що воно віддасть «Золоту пальму» фільмові «Квадрат» Рубена Естлунда, було страшно. Витончений, розумний, сповнений характерного скандинавського гумору, «Квадрат» бачився заскладною цяцькою, а його гуманістичний пафос — затихим і занадто прихованим за іронічною кіномовою. Стихія стрічки — сучасне мистецтво, герой — куратор виставки, присвяченої гуманізму й добру. То із сарказмом, то з мирною іронією режисер водить глядача цим дивним, поки що не надто звичним світом, показуючи його закутки й дулі в кишені. Заодно перепадає всій Європі з її захопленням політкоректністю, стрімким зміщенням кордонів між «можна» й «не можна», з безвихідними пошуками безпечної толерантності.
«Квадрат» — фільм легкий і складний водночас, із блискучими діалогами, суто по-шведськи жартівливий (тут уклін Роєві Андерссону) і надзвичайно насичений інтелектуально та емоційно. Коротше кажучи, ця кіноробота здавалася надміру хитромудрою, щоб усерйоз захопити суддів. Пробач, Педро Альмодоваре, що ми тебе недооцінювали!
Жінки та геї попереду
Багато хто, втім, пророкував золото французу Робенові Кампійо, котрий представив фільм «120 ударів за хвилину» про те, як на початку 1990-х гомосексуали з його країни організували рух, щоб привернути увагу влади до проблеми СНІДу. Чомусь часто люди наївно вважають, що коли Альмодовар — ікона гей-спільноти, то йому неодмінно повинні подобатися фільми про секс-меншини.
Читайте також: Фільми на експорт, жарти про безвіз: у Києві пройшов фестиваль короткометражок KISFF
Або якщо голова журі — автор блокбастерів, то його ніжність має поширюватися на кожного їх творця. Чи якщо в журі багато жінок, то переможе неодмінно жінка-режисер. Насправді тут особисті чуттєві пристрасті анічогісінько не важать. Фільм «120 ударів за хвилину», знятий у натуралістичній манері, що давно вже стала звичною, на близьких планах, ручною камерою, яка здригалася, особливо нічим не вибивається з величезного пласту схожих європейських кінострічок, але зроблений дуже виразно. На всі ролі Кампійо запросив акторів-геїв, що додало картині документальної точності.
Найбільш спірним призом можна вважати «Пальму» за режисуру: вона дісталася Софії Копполі за фільм «Обдурений». Це римейк кінотвору Клінта Іствуда з такою самою назвою, що розповідає про пораненого солдата, котрий потрапив під час громадянської війни в Америці до жіночого пансіону й дуже від цього постраждав. Але якщо в Іствуда все було всерйоз і страшно, то в Копполи теж страшно, але тонко й дотепно. Узагалі дочка Френсіса Форда Копполи давно вже прославилася своїм умінням грати на нюансах. Це стало видно ще в її дебюті «Труднощі перекладу», вибудуваному на поглядах, легких доторках, недомовках. В «Обдуреному» вона довела це вміння до досконалості плюс продемонструвала блискучу роботу з акторами. А виконавці ролей у неї тут — зірковий на зірковому й зірковим поганяє. Ніколь Кідман, Кірстен Данст, Ель Феннінґ, Колін Фаррелл — увесь цей колектив у руках режисерки податливий, мов пластилін, і злагоджений, неначе циркова команда акробатів. Чорна комедія на тлі пасторальної природи за участю красунь різного віку в капелюшках із квітами — жанр складний і трудомісткий. До того ж конче треба було дати якийсь престижний приз фільму зі Штатів. Це неписаний закон Каннського фестивалю, як і обов’язковий приз французькій кінострічці.
Як справи у господарів
До речі, зазвичай французькі фільми, яких у конкурсі буває від трьох до п’яти (національна квота), — найсумніше видовище Канн. Господарі кіноогляду щороку помітніше намагаються позбутися звання кінодержави, а якщо воно й тримається чіпко, то переважно завдяки старим іменам — тим, хто колись уславив французьке кіно: Ґодарові, Трюффо, Рене, Шабролеві та ін. До речі, про класиків. Мішель Хазанавічюс вирішив іще за життя Жана-Люка Ґодара відтворити на екрані його образ, для чого зняв стрічку «Молодий Ґодар». Як розповідають, іще на ранній стадії підготовки фільму він написав метрові лист. Старий нині живе відлюдником у швейцарській глибинці й світськими справами не цікавиться взагалі. Ґодар попросив надіслати йому сценарій, після чого замовк як той камінь. Жодні листи, жодні запитання не зламали його мовчанку, і залишається тільки гадати: чи побачить класик фільм про себе і якщо побачить, то чи залишиться живий Хазанавічюс. Адже цей фільм — злюща карикатура на майстра французького та світового кіно, Ґодар тут наївний, гордовитий, інфантильний і періодично ходить голяка.
Читайте також: Завесніло: BABYLON, «НепрОсті» та інші сподівання березневого культпростору
Із певним роздратуванням сприйняли нову стрічку Франсуа Озона «Подвійний коханець» навіть самі французи: не всім виявився до снаги й до душі цей фройдистський трилер з елементами хижої еротики. А «Родена» Жака Дуайона, біографію великого скульптора, зняту з понурою телевізійною прямолінійністю, і зовсім освистали. Найголосніше свистіли самі французи, ображені на свій вітчизняний кінематограф. Тож якби не цілком стерпні «120 ударів за хвилину», національна квота господарів фестивалю виявилася б цього року геть без роботи.
Що не так із «Нелюбов’ю»
Звісно, не всі лишилися задоволені. Андрєй Звяґінцев, піднімаючись на сцену Théâtre Lumière по Спецприз журі, був явно розгублений. До останньої доби в рейтингах критиків, що їх публікують щодня спеціальні випуски кінематографічних журналів Screen, Variety, Hollywood Reporter, Gala, його фільм «Нелюбов» займав верхній рядок. Шкода, що йому ніхто не пояснив: смаки журі й критиків збігаються не частіше, ніж Великдень за григоріанським та юліанським календарями. Попри захоплені фрази міжнародної преси на адресу Звяґінцева, шансів у нього практично не було. Журі ювілейних Канн було підібрано так, що холодний поверховий режисер не міг обманути його апріорі. Фільм про розпад середньостатистичної російської сім’ї, яка і є самою Росією, зроблений холодно й гордовито, але при цьому з такою кількістю грубих метафор, що прихильність критики, яка вбачила в Андрєї спадкоємця Тарковского, можна вважати однією з головних кінозагадок XXI століття.
Азії тут не місце
Ті, хто стежив за новинами з епіцентру кіно, звернули увагу, що жодного призу не дісталося фільмам з Азії: «пальми» й «пальмочки» роз’їхалися Європою (переважно Західною, якщо не враховувати призу для Звяґінцева) й Америкою. Цього року в конкурсі було зовсім мало азійського кіно, як і східноєвропейського. Випадковостей у цій справі не буває, та й припустити, ніби Гонконг, Китай чи Таїланд не видав цьогоріч на-гора кілька прецікавих фільмів, неможливо. Ймовірно, у 2017-му керівництво кінофоруму вирішило зробити «свято для своїх», дозволивши двом корейцям («Наступного дня» Хон Сан Су й «Окча» Пон Чжун Хо) та одній японці («Сяйво» Наомі Кавасе) посидіти з ними за одним столом, тобто взяти участь у конкурсі. Та й поїхати ні з чим. Фестиваль у дні свого ювілею вирішив нагадати, хто тут хазяїн і звідки все почалося. Є, звісно, і ймовірність того, що Альмодовару та компанії корейська і японські стрічки просто не сподобались, але багаторічна практика все-таки вказує на обов’язкове розшаркування перед Сходом хоч у якомусь вигляді. Шкода, що так вийшло, бо ж «Наступного дня» — це дуже й дуже достойна чорно-біла картина про корейський варіант Бузикіна, зіграна трьома чудовими акторами, а «Окча» — розумний фільм-казка про дружбу дівчинки-сироти з гігантською свинею, спрямований проти вреднющих міжконтинентальних мегакорпорацій. Та не сталося, що вдієш…
Читайте також: Магія місячного сяйва
Присмерк Європи на Лазуровому березі
Певна річ, обійти тему «присмерку Європи» було годі. Насували той «присмерк» переважно «Хепі-енд» Міхаеля Ганеке (поїхав без нагород), «Убивство священного оленя» Йоргоса Лантімоса (приз за сценарій навпіл із фільмом «Тебе ніколи тут не було» Лінн Ремсі) та переможний «Квадрат». «Хепі-енд», одна з найбільш очікуваних стрічок ювілейного фестивалю, викликав переважно шанобливе розчарування в стилі «а ми все одно його любимо». Фільм австрійського режисера про розпад незламної європейської цивілізації смішний і трагічний водночас, але позбавлений тих шокових зовнішніх колізій, що рвуть душу й розум, якими зазвичай наповнені його кінотвори. Звичайна буржуазна респектабельна сім’я. Її глава — дідусь Жан-Луї Трентіньян, що з кожним фільмом дедалі дужче нагадує великого філософа. Його дочка — Ізабель Юппер, яка незбагненним чином поєднує у своєму персонажі жінку-підлітка, чарівну пані й хижу бізнес-леді. Його брат — Матьє Кассовіц, симпатяга доктор, котрий ночами веде в чаті з коханкою листування, від якого нажахано зашарівся б сам Ерос. Вторгнення іноземної культури у вигляді компанії чорношкірих парубків показане режисером із ядучою сатирою, як і поступове утвердження в суспільстві нового покоління — несподівано знайденої героєм Трентіньяна 13-річної внучки. Ця дівчинка вишкіряє зуби так, що сам Ганеке, здається, готовий налякано втікати. Але нікуди.
Лантімос малює «присмерк Європи» в куди похмуріших тонах, аніж Ганеке. Герой картини «Убивство священного оленя», лікар-кардіолог (Колін Фаррелл), виявляється винним у смерті на операційному столі 46-річного чоловіка. Вісником помсти приходить син померлого Мартін (висхідна зірка британського кіно Баррі Кеоґан), який на очах переживає метаморфози: від незграбного підлітка до вершителя Долі. У ролі дружини хірурга знялася Ніколь Кідман, що цього року побила рекорд за частотою появи в каннських стрічках: аж чотири кінокартини за її участю представлено на цьогорічному фесті. Сценарій, відзначений каннським журі як найкращий, написаний Лантімосом із шанобливим озиранням на давньогрецьку трагедію, основні риси якої кінематографіст зумів зберегти, створивши сюжет на сучасному матеріалі. Назва «Убивство священного оленя» (хоча жодного оленя у фільмі немає і близько) невипадкова. У світовій міфології ця тварина — символ благополуччя, достатку, вона чітко асоціюється з деревом життя. Похмура історія, розказана Лантімосом, — це тільки маленький шматочок мозаїки, один із тих, із котрих складається велика й чітка картина руйнування звичного побуту, звичних уподобань і знаменитих європейських цінностей.
Читайте також: Свято, яке вже не те
«Колега» Лантімоса по каннському призу шотландка Лінн Ремсі придумала для своєї картини «Тебе ніколи тут не було» сценарій, котрий на перший погляд не похвалиться ані стрункістю сюжету, ані чіткою продуманістю фабули. Здається, що злегка аутичний герой Джо, найманий кілер, зіграний Хоакіном Феніксом (приз за найкращу чоловічу роль), спить на ходу, а коли не спить, то згадує своє нещасливе дитинство. Йому треба врятувати із сексуального рабства дочку помітного політика, а він сам ніби дитя. Тільки очі під густою сивою рослинністю мов жарини вночі. У фільмі мало слів, мало прямої дії, багато крові й непроговорених почуттів, які Фенікс грає на межі можливого. Так само — на межі можливого — виконує головну роль у фільмі Фатіха Акина «Нізвідки» німецька актриса Діане Крюґер. Її героїня, втративши через вибух чоловіка та сина і зневірившись знайти справедливість у правосудді, сама стає на стежку війни зі злочинцями. Фільм, утім, виявився не надто цікавим ані драматургічно, ані в сенсі режисури, але Крюґер буквально звертає гори, демонструючи немислимий спектр усіх можливих і неможливих почуттів.
А тепер про погане…
Нинішній Каннський фестиваль видався для простих смертних акредитованих найважчим за всі роки. Уже чути невдоволені вигуки: «Ну от, хтось харчами перебирає, а в когось у мисці порожньо!». Але, повірте, для звичайних журналістів або учасників кіноринку цей кінофорум — лише робота без перерв зранку до ночі. Одначе в приємному місці, таки так, чому прибіднятися? Утім, цього року каннське керівництво вдалося до нелюдських заходів безпеки. Можна навіть сказати антилюдських. Хоч би де ти прямував, хоч би куди надумав зайти (а заходити, власне, доводиться переважно в Палац фестивалів: до прес-центру або до кінозал), ти спершу вткнешся у хвіст черги. Залежно від часу доби й популярності автора, на фільм якого завітав, а також від того, за скільки хвилин/годин до початку сеансу нагодився, вона може бути різної довжини. Наприклад, якщо ти хочеш без проблем, як раніше, увійти до головної зали Каннського фестивалю — Grand Théâtre de Lumière, куди саме й ведуть знамениті червоні сходи, на перший ранковий показ конкурсного фільму, котрий починається о 08:30, приходити треба на 07:30. О восьмій біля входу перед тими східцями вже витиметься кілька довгих-довгих черг, які просуватимуться до мети мікроскопічними кроками, впираючись у металошукачі й живих охоронців, що перевірятимуть тебе і твою сумку на предмет недозволеного. Сумлінні стражі перемацають кожну дрібничку навіть у косметичках і нещадно викинуть у кошик усе, що бодай трохи не відповідатиме правилам. До переліку невідповідного цьогоріч потрапили не тільки вода та колючо-ріжучі предмети, а й шоколадки, яблука, пилочки для нігтів, пінцети, будь-які рідини. Усе це шукали на вході вельми ретельно. А черги тим часом росли. Корисний час стиснувся далі нікуди. Якщо раніше п’ять фільмів за день були нормою, то нині через оті черги щастя, коли вдавалося переглянути три.
Читайте також: Шрами Роттердама
Зазвичай на підході до кожної зали погойдуються кілька черг, бо в Каннах дуже сувора ієрархія акредитації і для кожного бейджа своя черга, яка тече між металевих загорож, зливаючись наприкінці біля одного-двох металошукачів. Через ці нескінченні загорожі згори фестиваль часом нагадує неспокійне стійло. В один із вечорів, коли всі оті хвости колихалися вже зовсім нервово (наставав час сеансу, а до зали навіть не починали пускати), раптом звідкілясь узялися десятки зо два охоронців, які почали відтісняти юрбу із криками: «Звільніть майданчик!». Як з’ясувалося, надійшло повідомлення про закладену в залі бомбу. Воно виявилося качкою, але осад, як-то кажуть, залишився. Подумалося, що терористи так-сяк своєї мети досягли: зуміли посіяти страх і хаос. Адже їх не цікавлять кров і смерть як такі: вони їм потрібні, щоб порушити звичний хід життя. У Каннах, на розкішному святі кіно, це було видно краще, ніж деінде. Чоловіки в смокінгах і пані у вечірніх сукнях не повинні бути «героями» багатогодинних черг. Гаразд би прості журналісти й критики, але бачити ошатний натовп, який нудьгує в очікуванні своєї можливості пройти до зали, — нонсенс. Споглядати величезні кошики з недозволеними предметами, які пожбурили туди охоронці, — нонсенс. Збільшувати кількість акредитованих, але не додавати нових металошукачів — нонсенс. Ба навіть гірше, ніж нонсенс: це посилення небезпеки, бо ж доки охоронці шукатимуть у косметичці пилку для нігтів або виколупуватимуть мікроскопічну шоколадку з кишені сумки, позаду ростиме натовп. А натовп, як відомо, є улюбленим середовищем для всіляких бомб та бомбочок.
Утім, гаразд, пробачимо Каннам. Вони виправляться. Принаймні цього року фестиваль нагадав нам, що кіно — високе мистецтво і що судити його треба з цієї і тільки з цієї дзвіниці. Часом про це незайве нагадати політикам та чиновникам усіх національностей і мастей, котрі давно поклали око на кінематограф як на головного помічника у своїх нечистих справах. «А дулю вам», — сказав Альмодовар. Радісно приєднуємося до попереднього оратора.