Тиждень продовжує знайомити читачів із знаковими текстами, котрі з плином часу не лише не втратили своєї актуальності. Дана стаття історика Олексія Сокирка була опублікована ще наприкінці 2012 року – ще до того, як Росія відкрито зазіхнула на територіальну цілісність України, розпочавши збройну експансію "русского мира". Сьогодні питання, яких торкається автор, набули особливої гостроти.
Довжелезна смуга, що простяглася від Харківщини й Сумщини на півночі й через Наддніпрянщину до Одещини на південному заході, з історичного погляду ніби увібрала в себе всі особливості формування України як окремої етнічної території, надетнічної національної свідомості й політичної спільноти. Тож волевиявлення тамтешніх мешканців на останніх виборах на користь демократичного й у своїй перспективі проєвропейського курсу є результатом не так хаотичного протесту проти чинного політичного режиму, як упливом світоглядних засад і цінностей, що сформувалися тут історично.
Україна на слободах
Північно-східні регіони, більш відомі як Слобідська Україна, аж до середини XIX століття утворювали єдиний етнокультурний простір із, так би мовити, материковою козацькою Україною-Гетьманщиною. Колись належні до Дикого Поля, вони протягом XVI–XVII століть були колонізовані українськими козаками й російськими переселенцями з виразним домінуванням перших. Історичні й етнічні межі Слобожанщини до початку ХХ століття були куди більшими за нинішні, включаючи окрім сучасних Харківської та Сумської областей ще й значну частину Курської та Бєлгородської, де українці становили від 32% до 50%.
Козацькі слободи від початку свого існування запозичували устрій і систему адміністрації, традиційно властиву українському степовому лицарству. Полково-сотенний лад із власним судочинством і господарським укладом, що був фактично копією Гетьманщини, проіснував тут до середини XVIII століття. Втім, навіть після скасування автономії Слобожанщини її етнокультурна українськість продовжувала зберігатися на демографічному та культурно-побутовому рівнях: частка українського населення наприкінці XVIII століття становила тут 85,9%, а колишня козацька старшина посідала провідні позиції у місцевому бюрократичному апараті й послідовно сприяла розвитку українських освітніх установ, чільна з яких – Харківський університет (1805) – швидко стала першим і на деякий час головним інтелектуальним центром українського національного відродження.
Наслідки економічної та русифікаційної політики імперії далися взнаки тут доволі пізно – лише наприкінці XIX століття під час промислового перевороту, розбудови міст і трудових міграцій населення. Відтоді опорними пунктами імперського впливу стали зрусифіковані колишні козацькі міста, що розбудовувалися коштом переважно російських купців і підприємців. Наслідком цього стало стереотипне сприйняття регіону крізь призму міст як всуціль зросійщеного, що не відповідає реаліям. Зворотним боком соціальних трансформацій кінця XIX – початку XX століть стало зменшення частки українців у суміжних Курщині та Білгородщині, яких стимулювали до міграції на схід імперії.
Втім, значно важчими виявилися наслідки радянської політики. Голодомор 1932–1933 років, а також сталінська індустріалізація остаточно ослабили українську провінцію й зцементували російську присутність у адміністративних і промислових центрах регіону. Сталінські репресії та втрати Другої світової війни, що спричинили вилюднення регіону, компенсувалися його повторним заселенням (здебільшого за рахунок росіян) й реіндустріалізацією, що власне й сформували його нинішнє обличчя. За даними перепису 1989 року, в Харківській області українці становили 62,8%, у Сумській – 85,5%. Напевно, ці драматичні пертурбації мали й певні позитивні винятки: на відміну від Південного Сходу, на Слобожанщині, завжди зберігався живий зв'язок поміж містом, містечком і селом, які творили більш-менш органічну соціокультурну цілісність. Показово виявляє себе і регіональна ідентичність: слобожанці пишаються не лише тим, що є виробниками легендарних радянських танків або рубінових кремлівських зірок, а й нащадками козацьких полковників. Мозаїчність історичної та національної свідомості тут заявляє про себе не меншою мірою, ніж, скажімо, на Волині чи Київщині, і чекає лише поштовху, щоби бути виведеною з довголітньої пострадянської летаргії.
Наддніпрянщина: від Січі до Махна
Нинішні Дніпропетровську, Запорізьку та Кіровоградську області адепти «Русского міра» традиційно зараховують до «своїх», забуваючи, що його осердям були вольності Запорозької Січі, інкорпоровані до складу імперії Романових наприкінці XVIII століття. На той час частина степу вже була залюднена українцями, а їхня частка вже у власне імперській колонізації невпинно зростала: за переписами 1763–1764 років українці становили тут 74,8%, росіяни – 12,05%, волохи (румуни, молдавани й частково українці) – 9,1%, серби – 2,08%. Регіон перебував у напрочуд вигідному становищі в транспортному сенсі, адже центральна течія Дніпра робила його центром найбільших торговельних потоків, а в економіці до традиційного хліборобства й тваринництва з кінця ХІХ століття додався видобуток корисних копалин і розбудова промислових підприємств.
Російська імперська політика, як і подальша радянська, витворила тут кілька пріоритетів, дещо подібних на слобожанський приклад. Значна частина міст протягом десятиліть була військово-адміністративними осідками, в яких зі зрозумілих причин переважали російські офіцери й чиновники.
Поштовх до розвитку видобувної галузі й машинобудування, який намітився наприкінці ХІХ століття, дали приватні інвестори, тісно пов’язані з царським урядом, зацікавленим у випуску оборонної продукції, потреби в якій внутрішній ринок не мав. Збіг інтересів олігархів та імперського уряду призвів до утворення своєрідного запорізько-криворізького промислового анклаву, більше пов’язаного із сусіднім донецьким промисловим регіоном і менше – з місцевою соціально-економічною специфікою. Тож і імперський, і радянський режими дбали про періодичні «вливання» робочої сили в зрусифіковані міста, що з плином часу врівноважувало національний склад населення на користь інтересів метрополії. За переписом 1926 року частка українців тут скоротилася до 66%, дещо зросла російська присутність, сягнувши 14,3%, й представників інших національностей, що залюднювали край в рамках програм урядової колонізації, зокрема, частка євреїв становила 6,1%, німців – 3,7%, молдаван, румун та інших – 8,3%.
З усіх аналізованих регіонів Наддніпрянщина була найнепоступливішою як імперському, так і радянському володарюванню, явивши унікальний приклад опору у вигляді самоврядних селянських республік, яких тут сформувалося чимало у 1918–1923 роках. Засновані на глибоко вкоріненому почутті індивідуалізму, осібності й волелюбності українського селянина, вони, однак, стали жертвою браку національної ідеології, громадянських цінностей і недалекоглядного політичного проводу. Радянська імперія помстилася нащадкам Гуляйполя голодоморами й розкуркуленням. Демографічні втрати часів Другої світової, як-от винищення євреїв, відплив німців, так само як і в багатьох інших регіонах України, спричинилися до їхнього заміщення російськими переселенцями, а внаслідок радянської русифікації 1970–1980-х років укотре збільшилася частка російськомовного населення у містах, зокрема за рахунок переходу на російську мову етнічних українців.
На відміну від північного сходу, тут українці від початку не мали панівного становища у містах, що пояснює той факт, чому тривалий час тут не було потужних освітніх і культурних осередків, які почали з’являтися лише наприкінці ХІХ століття. Над острівцями української ідентичності домінували російські/радянські освітні заклади, зорієнтовані не на повноцінну освіту університетського типу, а по прикладну технократичну, що відповідало потребам економічної політики уряду. Втім, етнокультурна й національна самоідентифікація жителів регіону за останні сто років виявилася аж ніяк не монолітно російською, чи то українською, а вельми синкретичною, де волелюбність козаків і махновців цілком несуперечливо уживається із професійною гордістю сталеварів та гірників.
Неросійська «Новоросія»
Терени сучасної Одеської, Херсонської та Миколаївської областей, на думку «соотєчєствєнніков», нині є цілком канонічними частинами «Русского міра», хіба трохи поступаючись Криму й Донбасу. Втім, наскільки це виправдано? Сучасне демографічне й соціальне обличчя Півдня України – наслідок його приєднання до Російської імперії, котре розтягнулося від середини XVIII аж до першої половини XІХ століття. Родючі землі й вигідна близькість до Чорного моря сприяли швидкій колонізації відвойованих у татар степів і «перезавантаженню» міського населення, в якому турки мусили поступитися новим господарям. На 1782 рік українські переселенці з колишніх січовиків, козаків Гетьманщини, селян-утікачів Правобережжя, становили тут 71,5% загальної чисельності населення, а в деяких регіонах, як-от на Херсонщині їх було понад 90%, більше, ніж навіть у етнічно українській Слобожанщині.
Експорт бавовни, збіжжя, лісу й м’яса поступово перетворив більшу частину міст регіону – Одесу, Миколаїв, Херсон – з фортець на торговельні порти, що вели широку міжнародну торгівлю. Дух підприємництва, вільного життя, відсутність кріпацтва й напівпрозорий кордон формували у «новоросів» специфічну соціальну психологію, кардинально відмінну від патерналістського й общинного менталітету «Русского міра». Цей кодекс поведінки відповідав не лише духові українців, що оселялися тут, а й іноземним колоністам, протегованим метрополією, – болгарам, грекам, німцям, котрі становили другу за чисельністю групу неросійського населення (не менше 15%). Саме тому регіон стабільно мав статус найбільш космополітичного, неросійського, з-поміж решти.
Статус оплоту «Русского міра» сформувався тут значною мірою після революції 1917 року, коли південь колишньої імперії періодично ставав останнім бастіоном монархічних і панросійських сил, що прагнули відновлення «єдіной і недєлімой». Утім, маленькі містечка й села жили своїм суто неросійським укладом, не бажаючи коритися ані білим, ані червоним, що добре описав у своїх п’єсах тамтешній уродженець Микола Куліш. Каток голоду, колективізації та двох індустріалізацій став універсальним рецептом упокорення вже в руках радянської влади. Картину зменшення українськості демонструє статистика повоєнних переписів: 1959 року українці становили в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях відповідно 55,4%, 88,1% та 81%, 1970-го – 55%, 78,8%, 78,3%, а 1989-го – 54,6%, 75,6% і 75,8%.
Кидаючи ретроспективний погляд на цю умовну географічну вісь, що об’єднала різні етапи української історії, мимоволі напрошується висновок: те, що нині видається зовні помітним – російськомовність населення, схильність до совкових цінностей і тяжіння до «Русского міра» – є радше спотвореною машкарою, ніж справжньою сутністю, котра витворилася історично й формує його тожсамість. Пробудження Південного Сходу України – справа не історії, а дня нинішнього.