Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

На роздоріжжі простих шляхів

Політика
1 Листопада 2018, 10:10

Близькість виборів — це як кліматичні зміни: температура зростає і майбутнє постає в апокаліптичних барвах. Із тією різницею, що кінець світу має, так би мовити, відкриту дату, а голосування відбувається за графіком, часом навіть достроково. Пророцтва про крах української державності щоразу не справджуються, «нове небо й нова земля» теж не народжуються, проте змінюються лише «рецепти спасіння».

 

Із найвразливішими верствами все зрозуміло: їм обіцяють модифікований патерналізм, ручне зниження цін, атракціон різних благ і, звісно ж, тюрми для різних там «буржуїнів». Але українське політичне сектантство цим не обмежується. За останні чотири роки в нас розвинувся вельми активний рух «свідків антикорупції». Озброєні писанням Лі Куан Ю, вони впевнені, що тільки їм відомий шлях порятунку країни, він власне зводиться до трьох слів: боротьба з корупцією. Але це така сама абстракція, як «права трудящих», «соціальна справедливість», «рівність» тощо. Що ж до конкретики, то важко не помітити, що на низовому рівні це явище в нас нині не таке поширене:  значно поменшало випадків, коли водії замість прав тицяють інспекторові купюру, немає сенсу робити закордонний паспорт «по блату», система ProZorro недосконала, але точно краща за оборудки, які дозволяла собі тендерна мафія. Так, є великі схеми на кшталт «Роттердам+», і з ними варто боротися. Але з вуст професійних антикорупціонерів найчастіше звучать прізвища політичних опонентів, ніж механізми державної машини, які потребують ремонту.

Додатковим аргументом завжди лягає мантра про те, що час обирати нових політиків замість старих, які давно себе скомпрометували. Власне, цю платівку наші політичні діджеї заїздили з часів «Команди озимого покоління» на виборах 2002 року. Якщо не казати про прямий ейджизм, себто сегрегацію за віковою ознакою (ми ж не забули «молоду надію регіоналів» Віталія Хомутинніка чи команду Леоніда Черновецького). Тож виникає питання: а наші єврооптимісти, які вже майже відбули повну парламентську каденцію в президентській (!) фракції, у якій вони де-юре й залишаються понині, — це політики першої свіжості чи все ж таки другої? Яким має бути стаж у вищих ешелонах влади, щоб зарахувати того чи іншого діяча до «старих»?

 

Читайте також: Чи зміняться правила. Які шанси на ухвалення нового Виборчого кодексу

Не менш гучно звучать голоси тих, хто каже, що шлях до порятунку лежить через мир. Із цим теж, на перший погляд, не посперечаєшся. Здається, на університетському курсі філософії досі вчать, що війни є глобальною проблемою людства № 1. Утім, коли подивитися на українських політиків, які випромінюють миролюбність із білбордів (хіба тільки не мироточать), то неважко переконатися, що вони здебільшого з проросійського табору — із тих, хто безпосередньо чи опосередковано був причетний до «русской весны» . Коли вони кажуть «мир», то не втомлюють своїх слухачів лекціями про його ціну, отже, нескладно здогадатися, що йдеться про умови агресора.

Голосувати за популістів, ставати їхніми політичними подорожніми — найпростіше, що можна зробити. Якщо не задаватися питанням «що далі?». Ним навіть, здається, не надто переймаються топові політики: мовляв, переможемо на виборах, а там хоч трава не рости

 

Цей «незручний» момент вони перекривають байками про робочі місця, економічне зростання — усе те, що в кампанії Януковича називалося словами «покращення» та «стабільність». Не забуває про заклики до миру й лідер президентських рейтингів Юлія Тимошенко. Її формула взагалі шокує своєю загадковістю: реанімувати Будапештський меморандум у тільки їй одній відомий спосіб. Заява гідна «Битви екстрасенсів». Але людям, які схильні вірити в те, що всі проблеми можна розв’язувати за допомогою чарівної палички, цього, схоже, достатньо. Так само, як і тим, хто вірить, що звільнення Донбасу у воєнний спосіб передбачає лише гучний генеральський наказ із Києва — і вороги тікатимуть за Ростов і далі. Якби ж уявити собі, що нагорі почули невдоволення найвойовничіших громадян (вони за іронією долі живуть зазвичай далеко від лінії фронту) і відправили наше військо в наступ з усіма неминучими втратами, диванні «яструби» згадають свою призабуту фразу про владу, що «вбиває патріотів у бездарних воєнних операціях».

 

Читайте також: Президент-парламент: приспане протистояння

 

Президентська кампанія ще не стартувала, парламентська й поготів, але вже нескладно відгадати схеми, за якими складатимуть списки провідних політичних партій. Окрім спонсорів, їхніх представників та інших «потрібних» людей, у них обов’язково мають бути презентовані «декоративні елементи»: представники громадянського суспільства, ветерани (у меншій пропорції, ніж 2014-го), представники шоу-бізнесу. На користь останніх промовисто свідчать рейтинги Святослава Вакарчука та Володимира Зеленського. Прихід Анастасії Приходько в команду Тимошенко — явище того самого ґатунку. Колись була мода на включення до першої п’ятірки списку журналістів (на хвилі Помаранчевої революції люди вірили в силу незалежних ЗМІ), потім — фронтовиків і волонтерів («прийдуть хлопці із фронту — вони їм покажуть»). Нинішній попит на шоуменів — теж відповідь на суспільні очікування. У ситій забезпеченій країні політизація селебритиз — це щось на кшталт just for fun. Зробити нудні процеси строкатими й веселими теж своєрідний інфантилізм. Для України такий тренд має інше пояснення — це той самий пошук простих шляхів: от виберемо просто веселих хлопців і дівчат, чиї пісні нам подобаються, — і тоді нарешті заживемо. Інфантильно? Наївно? Але така наша дійсність.

 

Читайте також: Парламентські літописи: як голосували українці у 1994-2014

Наївні й ті представники громадянського суспільства, що живуть ілюзією «от потраплю до парламенту з рейтинговою партією, а там уже розгорну свою діяльність». Чужі помилки, схоже, мало чого вчать. Діяльність одинака-ідеаліста потоне у вирі каналізації «великої партії», і від симпатичного хлопця чи дівчини мало що залишиться. Чи варта того добра репутація, здобута в горнилі війни?

Уся ця доволі сумна картина жодним чином не повинна мотивувати до рішення бойкотувати вибори, противсіхства й тавра «всі вони там однакові». Голосувати за популістів, ставати їхніми політичними подорожніми — найпростіше, що можна зробити. Якщо не задаватися питанням «що далі?». Ним навіть, здається, не надто переймаються топові політики: мовляв, переможемо на виборах, а там хоч трава не рости. А от після перемоги якраз і постануть ті виклики, простих відповідей на які не існує: війна, зовнішні борги, Пенсійний фонд, трудова міграція, Четверта промислова революція, дискомфортна геополітична атмосфера, освіта, медицина… Попервах, звісно, можна буде списувати всі невдачі на важкий спадок попередників. А далі? Між тими політиками, що мають серйозні відповіді на ці запитання, варто було б обирати свідомим громадянам. Тоді виборча кампанія меншою мірою скидалася б на фестиваль наукової фантастики. Молодим й активним, можливо, варто б нарешті відкинути упередження та недовіру й спробувати консолідуватися без «дорослих» кураторів. Не вийде на цих виборах — зробити роботу над помилками, перемогти на наступних — це точно краще, ніж забруднитися в колі «професійних політиків».