Насамперед найближчим. Якщо пригадати події в узбецькому Андижані, проблеми в Таджикистані, то сценарії на кшталт Арабської весни вже не виглядають надто фантастичними. Зрозуміло лише одне, стабільності в регіоні немає, та найближчим часом вона не з’явиться.
Конфлікти у Жанаозені (колишній Новий Узень) триває вже доволі довго. Він мав виключно виробничий та соціальний характер. Працівники казахсько-китайського СП «Озенмунайгаз» вимагали підвищення зарплати, виплат за понаднормові та за професійну шкідливість. Їхні вимоги ніхто не виконав, і понад те, з ними навіть не хотіли говорити. Найзавзятіших звільнили, відтак працівники вийшли на площу. Слідом відбулися нові звільнення та розправи з профспілковими активістами. З 17 травня, коли розпочався страйк, ніхто жодних заходів, щоби загасити конфлікт чи принаймні розпочати перемовини, навіть не вживав. Звісно, терпець ледь не урвався.
Не дуже-то зрозуміло, чому влада обрала саме таку позицію. Можливо, щоб не подавати дурного прикладу іншим. Звісно, Казахстан порівняно зі своїми ж сусідами виглядає більш процвітаючим, але ж насправді рівень життя там доволі низький та геть різний за регіонами. В усьому світі нафтовики мають цілком пристойні зарплати, позаяк це важка праця, однак у тому-таки Казахстані все зовсім інакше. Обурення людей небезпідставне. Чорне золото – нафта півострова Мангістау (Мангишлак) – нічого доброго людям не дало. Міська інфраструктура не розвивалася, води немає, взимку холодно, а влітку неймовірна спека. Цілком зрозуміло, що постало закономірне запитання про те, куди ж ті мільйони від продажу нафти зникають.
Цікаво, що виробничим конфліктом одразу зацікавилися політики, однак на початковому етапі працівники їх не підтримали. Можливо, тому, що самі вони переважно із так званих оралманів, переселенців із сусіднього Узбекистану. Вони приїхали на заробітки, і політика їх аж ніяк не цікавила. Однак ситуація почала змінюватися, коли багатомісячне стояння на площі в Жанаозені не дало жодних результатів. Хоч як тут відхрещуйся від політики та декларуй свою аполітичність, але наступає той час, коли вже політика неабияк починає цікавитися тобою.
Нині всіх хвилює інше питання, хто стоїть за цими кривавими подіями. Зважаючи на те, що затриманим, як заявив міністр закордонних справ Казахстану Єржан Казиханов, журналістам газет «Коммерсант» і «Известия», а також інтернет-видання «Лента.Ру», заради їхньої ж безпеки слідчий прочитав лекцію про підступи зовнішніх сил, винуватці знайшлися дуже швидко. Газетярам казали, що за будь-якими безладами у світі завжди стоїть Захід: спочатку він привів до влади Лєніна, щоб розвалити Росію, а відтак Горбачова, – щоб розвалити Радянський Союз. Мабуть, тепер головною ціллю страшного Заходу є Казахстан. Тому, попри заяву офіційного представника генпрокуратури Казахстану Нурдаулета Суіндікова, що журналісти «нині без будь-яких обмежень продовжують свою професійну діяльність», записник зі свідченнями очевидців та диктофон журналістів «Коммерсанту» було вилучено і навіть не повернуто.
Деякою мірою заяви влади про закордонний вплив відповідають дійсності. Якщо, звісно, при цьому мати на увазі не міфічну діяльність клятого Заходу, а опозиціонерів Мухтара Аблязова й Рахата Алієва, котрі перебувають в еміграції. Цілком імовірно, вони вирішили скористатися нагодою, що випала. Поза сумнівом, протестувальники, які понад півроку виходили на головну площу Жанаозена, отримували якесь зовнішнє фінансування. Без грошей так довго, зважаючи на обмеженість власних коштів, не простоїш. Саме ця обставина неабияк налякала владу.
Не міфічне втручання Заходу, а саме ця можлива змичка та поява в емігрантів стійкої опори всередині країни. До недавнього часу Назарбаєву вдавалося у той чи інший спосіб блокувати зв’язки емігрантів із незадоволеними у країні, віднині вочевидь, що цілковито цього зробити не вдалося. Західна версія для влади підтверджується і тим, що страйк нафтовиків намагається очолити маловідомий у країні незареєстрований рух «Соціалістичний спротив» та його підтримка лівих депутатів Європарламенту. Різницю між лівими і правими на Заході в Астані чи не усвідомлюють, чи цілком свідомо на неї не зважають. Нині казахстанській владі весь Захід ворожий.
Утім, самих лише емігрантів для пропагандистського пояснення подій замало. Понад те, приписування того, що сталося, лише їм, якось піднімає емігрантів-опозиціонерів в очах людей. Тому без міжнародного масштабу ніяк не обійтися. Як написав один місцевий політолог, Аблязов і Алієв доволі близькі до Боріса Бєрєзовского, а всі разом – до тих британських та американських олігархічних кіл, у яких у моді «плани переформатування кордонів на пострадянському просторі».
Так невиплачена надбавка за шкідливість стала причиною «геополітичної боротьби за євразійську дестабілізацію». Зауважимо, що ця, так би мовити, причина тягне за собою думку, що Казахстаном «плани» не обмежуються. Замах значно серйозніший – головна ціль Росія та її нинішній режим. Так і поєднуються події на Болотній площі у Москві та на площі в Жанаозені. До того ж вони вже вийшли за межі цього міста та охопили селище Шетпе, обласний центр Актау (Шевченко) та докотилися навіть до більш заможної Алма-Ати. Там мітингам та демонстраціям вдалося запобігти за рахунок превентивних арештів організаторів та відомих опозиціонерів.
Можливо, мітингів протесту в країні у великих містах і вдалося уникнути, однак нафтову галузь охопив загальний страйк. Солідарності, як на те ваша ласка. Видобуток нафти в країні впав до нуля.
Звернімо увагу, що від дій влади, спрямованих на придушування протестів на заході Казахстану, можуть постраждати росіяни, ширше кажучи, слов’яни.
Більшість повсталих нафтовиків – казахи, хоча є також і узбеки. А на придушення виступів влада кинула спец призначенців та внутрішні війська з Караганди – великого міста з найбільшою кількістю слов’янського населення.
Як неодноразово вже траплялося в Центральній Азії за останні 20 років, у критичні моменти місцеві лідери спираються не на своїх земляків, а на підрозділи, укомплектовані слов’янами. Згадаємо,як брали Душанбе 1992 року з допомогою російських спецпризначенців з Узбекистану, завдяки чому до влади прийшов нинішній президент Таджикистану Емомалі Рахмон. І ось нині допомоги російських омонівців потребує Назарбаєв.
Неважко здогадатися, якою буде реакція казахських націоналістів, котрі і без того звинувачують президента у надмірній прихильності до російської мови та російської культури. Хід їхніх думок чітко зрозумілий: «слов’яни, що понаїхали», підтримують диктатора, проти якого повстало корінне населення. Що більше та що довше влада придушуватиме виступи, а не йтиме на перемовини та компроміси, то сильніше палатиме вогонь міжнаціональної ворожнечі. І не омине він мільйонів російськомовних жителів Казахстану.
Жертвами будуть не лише росіяни, а також українці й татари. Як свідчить практика, ніхто особливо не намагається розібратися, хто тут слов’янин, а хто приїжджий узбек, киргиз чи таджик. Небезпеку такої гри з міжнаціональним вогнем, можливо, казахстанська влада і усвідомлює, але нині для неї значно важливіше жорстко придушити безлади. Щоби, по-перше, залякати всіх і вся, а по-друге, продемонструвати світові, що нічого не змінилося і стабільність відновлена.
Зауважимо аж ніяк не дивний збіг. У Москві Путін збирається шукати компроміси з опозицією, в Казахстані чинять так само вже за допомогою спецпризначенців та внутрішніх військ. Однак на багнетах довго не всидиш. Наполеон це добре розумів. Утім, в Астані та Москві вирішили з ним посперечатися. Дарма, нікому це ще не вдавалося.