Йому доводиться буцати м’ячі, брати участь у різноманітних конкурсах, слухати звіти місцевих чиновників та насолоджуватися запахом свіжого асфальту. Зрідка таку активність переривають запитання місцевих журналістів про ті чи інші проблеми безпеки та міжнародної політики. Навряд чи про це багато хто пам’ятає, але, за Конституцією, саме цим має займатися президент.
Кажучи щиро, зрозуміти таку активність глави держави можна. Торік Зеленський особисто виграв не тільки президентські, а й парламентські вибори. Нічого іншого щойно створена «Слуга народу» запропонувати не могла. Хрестоматійний уже приклад — програш багаторічного президента «Мотор Січі» В’ячеслава Богуслаєва в уже рідному для себе Запоріжжі невідомому «весільному фотографу» Сергієві Штепі. Очевидно, що це був програш не Штепі, а щойно обраному президентові.
Читайте також: Володимир Зеленський у негеройському амплуа
Минув рік, а «Слузі» досі складно продемонструвати щось вартісне, окрім персони власного «духовного й практичного лідера». От і доводиться Зеленському мандрувати країною. Колись так само возили містами Кубок Євро-2012. Трофей був натертий до блиску, його виставляли в красивих місцях, а охочі мали змогу зробити фото на пам’ять. Біля Кубка скрізь вішали плакати з написом UEFA та символікою футбольної першості. Біля президента скрізь теж плакати й написи «Зе! Місцеві», «Україна — це ти» або «Велике будівництво».
Зеленський ще й досі зберігає неабиякий електоральний капітал. Перше оприлюднене після офіційного старту кампанії на місцевих виборах опитування (група «Рейтинг», терміни проведення — з 29 серпня по 3 вересня, метод — телефонне інтерв’ю) демонструє кращі показники чинного президента порівняно з попередниками в той самий момент каденції. Зеленському довіряють 44%, а Порошенко і Янукович мали по 25%. «Слуга народу» зберігає першість порівняно з іншими партіями (якщо казати про можливі парламентські вибори) з підтримкою майже 26% виборців, які визначилися й готові голосувати. Щоправда, лідер політсили Олександр Корнієнко ще місяць тому (коли було 30%) обіцяв рейтинг 40% наприкінці жовтня.
Головна проблема партії влади в тому, що такий рейтинг не свідчить майже ні про що в контексті прийдешніх місцевих виборів. Є, наприклад, у тому ж переліку партія «За майбутнє» давнього соратника Ігоря Коломойського — Ігоря Палиці. Її показник майже збігається зі статистичною похибкою — 1,4%. Однак новий бренд (упізнаваність якого намагаються посилити чималою кількістю вуличної реклами) точно не варто записувати в аутсайдери кампанії. Знаючи, який вплив той самий Палиця має в північно-західних областях, можна очікувати, що його «За майбутнє» отримає більшість місць у місцевих радах тих регіонів. Знаючи, що «За майбутнє» стало спільним проєктом чималої кількості впливових мажоритарників та відомих мерів, можна очікувати, що бренд матиме успіх і в багатьох інших місцевостях.
Є чимало й інших прикладів. Партії «Пропозиція», яку в ЗМІ охрестили «партією мерів», узагалі немає в переліку претендентів на потрапляння до парламенту від «Рейтингу». Однак вона точно буде в місцевих радах, а її лідер Борис Філатов поки що головний претендент на очільництво в Дніпровській міськраді.
Хтось не об’єднується у формалізовані франшизи. Можна помітити, що місцеві політики, яких пов’язують з іменем Ріната Ахметова, вирішили змінити вивіску Опозиційного блоку на місцеві іменні проєкти. Так сталося, наприклад, у Маріуполі (партія мера Вадима Бойченка), Запоріжжі (партія мера Володимира Буряка) та Дніпропетровщині (іменна партія родини Вілкулів, старший з яких очолює рідний президентові Кривий Ріг).
Західніше, де за давнім поширеним в Україні міфом виборці керуються ідеологічними переконаннями, можна помітити сильні позиції партії «Свобода» (у рейтингу на виборах до парламенту отримала б 2,5%). Однак націоналістична політсила, біля назви якої соціологи за звичкою пишуть «О. Тягнибок», давно має інших хедлайнерів. Це, знову ж таки, популярні мери Івано-Франківська, Тернополя та Хмельницького, а не загальнонаціональний лідер партії. Саме їхні імена, а не структура політсили можуть принести «Свободі» більшість у чималій кількості важливих ОТГ.
Читайте також: «Зробити ґешефт, шоб усім було добре». Як «Слуга народу» висувала кандидатів на місцеві вибори
«Партій в Україні, за невеликими винятками, немає», — укотре повторила Ольга Айвазовська в розмові з Тижнем істину, на якій давно наголошують дослідники цієї системи. Суцільна партизація рад аж до рівня сіл і селищ, яка стала новинкою нинішніх виборів, навряд чи поліпшить загальний стан. Партії практично не мають активу, але здебільшого мають грошові мішки на чолі. Мішки з власними інтересами, ніяк не пов’язаними з ідеологією або програмами. Тому навіть якщо сильний місцевий активіст і вирішить приєднатися до одного з таких проєктів, ризикуючи власною репутацією, починання може виявитися марним. Набагато надійніше додати до списку нікому не відомих, але дисциплінованих виконавців. Для гарантування майбутньої лояльності депутатів до законодавства додали норму про імперативний мандат. Якщо хтось виявить занадто багато самостійності, то завтра ж залишиться без посади за вказівкою власника сейфа, де зберігається партійна печатка. Партії, отже, замість обіцяної розбудови остаточно звузилися до розмірів відповідних сейфів та ваги інших документів, які там зберігають.
Те, що жодні політичні суперечки в Києві не стануть на заваді звичному компромісу еліт на місцях, видно навіть із публічних заяв політиків центрального рівня. Голова «Слуги народу» Олександр Корнієнко не зміг назвати жодну політсилу, з якою партія президента точно не об’єднуватиметься на місцях. Він зазначив, що більшість у місцевих радах ситуативна, а отже, цілком імовірні й спільні голосування з усіма іншими.
Читайте також: "За майбутнє". Політична франшиза
Звісно, політичне потрясіння 2019-го не минуло зовсім дарма. Ті, «хто вижив» (впливові нардепи-мажоритарники, які роками вигравали вибори в засіяних округах та перемогли торік), збільшили свій вплив. Подекуди вони потіснили або й навіть поглинули конкуруючі групи. Вони отримали досвід, і старе «розкладання яєць у різні кошики» поширилося на партію президента. За висловом того ж таки Корнієнка, замість просто «нових облич» його політсила пропонує тепер «нові, але досвідчені». Чимало досвідчених мають очевидні зв’язки з впливовим бізнесом у регіонах, де їх висувають.
Попри таку картину, важливість місцевих виборів не викликає сумнівів. Причин низка. По-перше, є сподівання, що виборці рано чи пізно все ж почнуть цікавитися змістовним наповненням партій. Інакше, як через досвід, до цього не дійти. По-друге, на щастя, абсолютно монополізованих однією групою впливу регіонів в Україні не так уже й багато. Майже скрізь вирує життя зі своїми інтригами, скандалами та іншими сюжетами. Тим, хто цікавиться політикою лише на центральному рівні, теж не варто позіхати. Вона часто є просто відголоском місцевих суперечок. По-третє, місцеві вибори 2020-го зафіксують нову політичну норму, з якою маємо значні шанси прожити аж до 2024-го. Перевибори до парламенту, які щоосені анонсують «експерти з тлумачення закулісних розмов», малоймовірні. Щоб це розуміти, треба просто знати математику й дивитися на показники підтримки чинного президента та його політсили. У разі перевиборів вона матиме в найкращому разі півтори сотні лояльних депутатів. Зрозуміло, що й надалі кількість не ставатиме більшою. Тому й сенсу оголошувати перевибори немає.