На порозі нової епохи: здобутки й крах польсько-української «нової ери» в Галичині 1890-х

Сучасні польсько-українські відносини слугують чудовим наочним прикладом того, як історія може і допомагати, і шкодити. Допомагати, бо історичний досвід минулих століть не один раз переконливо показував, що чвари між поляками й українцями в підсумку сприяють хіба що їхнім недругам, а передусім — Росії. Шкодити, бо спільна книга польсько-української історії сповнена такої кількості суперечливих, а подекуди трагічних сторінок, що викликані ними емоції все ще впливають — і впливають деструктивно — на сучасні відносини двох держав.

Національна напруженість на межі з відкритою ворожнечею останніх років існування Австро-Угорщини, війна за Східну Галичину 1918–1919 років, дискримінаційна щодо українців політика Другої Речі Посполитої, взаємне насильство під час Другої світової війни, а особливо Волинської трагедії 1943 року, — ці теми усе ще загрожують спільній політиці супроти російської загрози й надмірно електризують емоції в українському та польському суспільствах. Ґрунтовані на упередженнях та емоціях куди більше, ніж на історичній достовірності, стереотипи про українців як радикалів-гайдамаків чи поляків як панів, які все життя гнобили бідних українців, утверджувалися протягом тривалого часу й долати їх нелегко.

Хоча суперечок в польсько-українських відносинах не бракувало, проте не лише сьогодні, а й у минулому були спроби порозуміння. З різних причин вони зазвичай тривали недовго й не виправдовували очікувань сторін. Утім, деякі із цих угод мали куди більше значення, ніж уявляли не лише їхні сучасники, а й наступні покоління. Наприклад, спроба польсько-українського порозуміння в підавстрійській Галичині на початку 1890-х років, що ввійшла до історії під назвою «нова ера».

Передумови угоди

Проголошення наприкінці листопада 1890 року в стінах Галицького крайового сейму «нової ери» стало наслідком низки процесів як локально галицького, так і геополітичного масштабу.

Упродовж ХІХ століття східна частинна коронного краю під назвою Королівство Галичини та Лодомерії стала полем для конкуренції двох національних проєктів — українського й польського. Останній мав помітно кращі можливості насамперед з огляду на наявність у поляків власної аристократії-шляхти, більшу кількість інтелігенції та нещодавній досвід державності. Ще міцнішими польські позиції стали після отримання Галичиною автономії 1861 року й переходу польських політиків до політики порозуміння з Віднем, що увінчалася проголошенням відомої декларації на адресу імператора Франца Йосифа «При Тобі, Найясніший Пане, стоїмо і стати бажаємо».

Польське політичне (і не тільки) домінування в Галичині призвело до послаблення українських позицій, посилення впродовж 1860–1870-х років проросійських симпатій і домінування русофільської течії в українському русі. Що русофіли, що їхні партнери-конкуренти з іншого українського галицького політичного середовища — народовців — незмінно виступали як опозиція щодо польських політиків і в Галицькому сеймі, і на рівні Державної Ради — парламенту австрійської половини монархії Габсбургів (Цислейтанії).

Попри політичне протистояння, час до часу лунали заклики до пошуку порозуміння. Перша така спроба (без особливих результатів) була ще за часів «Весни народів» на Слов’янському з’їзді в Празі в червні 1848 року. Невдачею завершилась і спроба 1869 року, інспірована українським політиком Юліаном Лаврівським. Проблемою ідеї польсько-українського компромісу була її традиційно значна непопулярність, що створювало суттєві політичні ризики. Утім, наприкінці 1880-х років шматочки політичного пазла таки склались у найуспішнішу натоді спробу — «нову еру».

На цей час політична співпраця з русофілами почала обтяжувати галицьких народовців, які впродовж 1880-х років зрівнялися з ними за політичними впливами й лише нарощували свої сили. По-перше, важливим чинником залишалися світоглядні розбіжності: якщо народовці виступали речниками ідеї про існування окремого й соборного українського народу по обидва боки австрійсько-російського кордону, то русофіли й надалі були віддані своїй аморфній ідеї «всеруської» культурної та національної єдності.

Ще більш бажаним для народовців розрив з русофілами робили зміни в ставленні до останніх австрійської влади. Загострення відносин між Австро-Угорщиною та Російською імперією після Берлінського конгресу 1878-го посилило ймовірність війни між цими державами, а отже, значно зменшило толерантність габсбурзької влади до проросійськи налаштованих політичних груп. Результатом стали арешти низки знаних галицьких і закарпатських русофілів і судовий процес над ними у Львові 1882 року. Хоча звинувачення в державній зраді довести не вдалося, сигнал був більш ніж виразним.

Прагнення ослабити русофільські впливи в прикордонній з Росією провінції та протиставити їм більш надійних і лояльних народовців було чільним мотивом для участі в укладенні угоди австрійського міністерства закордонних справ на чолі з Густавом Кальнокі. Потребу угоди він вбачав також у тому, що за умов потенційного конфлікту з Російською імперією відсутність чи принаймні ослаблення міжнаціонального протистояння в Галичині є цілковито в інтересах монархії Габсбургів.

З польського боку ініціаторами порозуміння виступило середовище краківських консерваторів («станьчиків»), які також убачали проблему в русофільських впливах поміж галицьких українців. Як прихильники еволюційного розвитку й поміркованості в політиці «станьчики» розуміли потребу послаблення польсько-українського протистояння, яке — у випадку подальшої ескалації — могло підірвати політичну стабільність у краї, а разом із цим і численні польські здобутки. Були й геополітичні міркування, зокрема корисність угоди задля тиску на Росію, а отже, для користі польської справи загалом.

Тож не дивно, що тодішній намісник Галичини, «станьчик» Казімеж Бадені, попри спершу неприхильне ставлення до «руської справи», енергійно взявся за реалізацію ідеї угоди. Навіть надмірно енергійно, на думку деяких колег. Як зазначив один з найвпливовіших польських політиків Австро-Угорщини Юліан Дунаєвський: «Руська справа набрала більше розголосу, ніж заслуговує». Сам Бадені вбачав в успішній реалізації угоди шанси для власних політичних перспектив. І не помилився — 1895 року він став президентом міністрів (прем`єр-міністром) Цислейтанії. Вагому роль з польського боку відігравали й не пов’язані з конкретними політичними силами князь Адам Сапега й Антоній Хамець — давній товариш видатного українського історика та лідера київської Старої громади Володимира Антоновича.

Саме Громада на чолі з Антоновичем стала останнім учасником чотирикутника, що створив «нову еру»: галицькі поляки — галицькі українці — Відень — наддніпрянські українці. Відсутність легальних можливостей для розвитку українського руху в Наддніпрянській Україні після Емського указу 1876 року спонукала «громадівців» шукати нові варіанти. І такою можливістю стала підавстрійська Галичина. Попри всі труднощі й зловживання на практиці, конституційний і доволі ліберальний лад монархії Габсбугів однозначно був кращою альтернативою за самодержавство й великоросійський шовінізм імперії Романових. Тож наддніпрянці, передусім Володимир Антонович та Олександр Кониський, активізували контакти з галицькими українцями, щоб перетворити Галичину в головний центр національного руху — «український П’ємонт». Ключовим елементом досягнення цієї мети вони бачили укладення польсько-українського компромісу.

Проголошення «нової ери»

Оскільки польсько-український політичний компроміс був ідеєю, що несла значні політичні ризики, то підготовка «нової ери» велась у вузькому колі втаємничених. Навіть серед народовців про переговори знав лише невеликий гурт осіб. За посередництва міністра Кальнокі й Антоновича у Львові відбулася низка зустрічей намісника Галичини Казімежа Бадені з представниками народовців — передусім депутатом Галицького сейму Костем Телішевським та Олександром Барвінським, який нещодавно — 1888 року — саме переїхав з Тернополя до Львова.

Формальним приводом для переїзду стало призначення на посаду викладача в учительській гімназії в столиці галицького краю. А реальною причиною була ключова роль, яку відвели Барвінському в підготовці й реалізації польсько-української угоди. Освічений і поміркований, уважний до політичного етикету та свідомий необхідності компромісів, із життєвим кредо дотримуватись «енергії холодного розуму», Барвінський краще за будь-кого серед галицьких народовців підходив для цього завдання. Дещо згодом до переговорів долучився й фактичний лідер народовців Юліан Романчук та ще низка осіб з-поміж народовців.

Восени 1890 року головні елементи угоди були узгоджені. Народовці мали розірвати всі зв’язки з русофілами й відмовитися від звичної опозиційної тактики в Галицькому сеймі та віденській Державній Раді. Натомість намісник обіцяв українцям низку поступок («концесій»): створення кафедри історії України у Львівському університеті, відкриття нової української гімназії, утраквізацію (упровадження двомовності) у всіх учительських семінаріях, практична реалізація гарантованої конституцією рівноправності в краї української мови з польською та німецькою, повернення українських урядників і вчителів із Західної Галичини до Східної тощо. Угода носила тільки усний характер, що згодом створило добрі умови для спекуляцій.

Нагодою для проголошення «нової ери» стала листопадова сесія Галицького сейму. На засіданні 25 листопада першим з промовою, що закликала до порозуміння, згоди й взаємної довіри, виступив Кость Телішевський. Його виступ зустрів схвальну реакцію польської більшості в залі. Вирішальною ж стала промова Юліана Романчука. Зробивши короткий огляд історії галицьких українців від 1848 року та їхніх стосунків з поляками, він висунув програму з п’яти пунктів: 1) визнання самостійності українського народу та мови; 2) вірність австрійській державі й династії Габсбургів; 3) вірність Греко-католицькій церкві; 4) помірний лібералізм (який в описі Романчука звучав радше як поміркований консерватизм); 5) розвиток українського селянства й міщанства. Така програма стала шоком для депутатів-русофілів, адже всі її пункти, за винятком останнього, були виразно спрямовані проти них. Ближче до кінця свого виступу Романчук відверто заявив полякам: «Хочете згоди — то ми до згоди все готові; а коли хочете борби, ми підоймемо борбу».

Наступного дня у своїй сеймовій промові до цієї програми долучився відомий своїми антирусофільскими поглядами греко-католицький митрополит Сильвестр Сембратович. З польської сторони спочатку намісник Бадені, а потім і низка депутатів привітали таку позицію народовців. Це й стало формальним початком неформальної угоди.

Ентузіазм і здобутки

Цього разу проголошення польсько-українського компромісу не призвело до такої масштабної хвилі обурення, як це траплялося раніше. Навпаки, серед загалу народовців його сприйняли з певним ентузіазмом. Важливу роль, окрім уже згаданого, відіграло й те, що впродовж 1889–1890 років у пресі народовців (насамперед газеті «Діло») з одного боку й «станьчиків» і польських демократів з іншого поміж традиційних взаємних звинувачень усе частіше лунали й думки про можливість і потребу порозуміння. Тож і середовище народовців, і прихильні до компромісу польські політичні середовища випромінювали нехай і стриманий, але оптимізм. Ще одним приводом для натхнення стало укладення у січні 1891 року угоди («пунктацій») між представниками народів, чиє протистояння гостротою і важливістю для монархії навіть перевищувало польсько-українське, — німцями та чехами.

Зовсім інакше до «нової ери» поставилися два інші українські політичні середовища — русофіли й радикали. Реакція перших очікувана, адже саме вони — їхні світогляд, політичні впливи й популярність — і були однією з ключових мішеней польсько-української угоди. До русофілів приєдналася й новоутворена Русько-українська радикальна партія. На думку її членів, угода не відповідала першочерговим соціально-економічним потребам галицьких українців і відвертала суспільство на національні питання, які, згідно із соціалістичним світоглядом радикалів, мали другорядне значення.

З польського боку найактивніше проти «нової ери» виступили східногалицькі консерватори — так звані подоляки. Це засвідчило одну з ключових відмінностей між двома середовищами польського консерватизму в Галичині. Якщо «станьчики» з властивим їм прагматизмом шукали способів полагодження «руського» питання й загалом підтримали «угодовий курс» намісника Бадені, то «подоляки» традиційно були проти будь-яких поступок українському рухові, адже їхній консервативний світогляд базувався передусім на земельній власності — польських «острівцях», розкиданих поміж українським селянським «морем». Боязнь змін і втрати землі визначала ставлення «подоляків» до українського руху аж до Першої світової війни. У випадку «нової ери» їхні можливості до протидії виявились обмеженими підтримкою угоди Віднем і необхідністю зберігати бодай назовні звичну солідарність польських сил.

Казати про здобутки «нової ери» є непростою справою, адже що більшість сучасників угоди після її краху, що наступні покоління сильно знецінювали значення угоди. Так один з лідерів народовців початку ХХ століття Євген Олесницький у спогадах відверто відмовив «новій ері» в будь-якій користі для української справи й описує її як винятково шкідливу. Такий погляд не можна назвати справедливим. Як і було домовлено, галицька влада провела утраквізацію в учительських семінаріях і повернула низку українських службовців із переважно польської Західної Галичини до східної частини краю. Було відкрито нову українську гімназію в Коломиї та перше українське страхове товариство «Дністер».

Ще більше значення мала проведена в рамках «нової ери» реорганізація Літературного товариства імені Шевченка в наукове (НТШ), що вможливило наступними роками перетворити цю інституцію на неофіційну українську академію наук як за своїм науковим рівнем, так і за значенням. Піднесення НТШ навряд чи було б можливим без фінансових засобів, отриманих завдяки передачі йому прибуткових замовлень на друк підручників і згоди польської більшості в Галицькому сеймі щодо надання товариству щорічних субвенцій. Визначальною в діяльності НТШ цього часу була постать Михайла Грушевського, який очолював його з 1897 по 1913 рік. Ця людина не опинилася б у Галичині, якби не «нова ера».

Саме польсько-український компроміс уможливив відкриття у Львівському університеті нової кафедри — усесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи. Під цією назвою маскувалася (щоб надмірно не провокувати Росію) кафедра історії України, очолити яку мав авторитетний український історик. У Галичині такого не було, тож кафедру готували для Володимира Антоновича. Спочатку погодившись, лідер київської Громади передумав, посилаючись на вік і відсутність необхідної енергії для переїзду до іншої держави. Натомість запропонував галичанам кандидатуру свого учня Грушевського. Хоч це й коштувало Олександру Барвінському чималих труднощів, але намісник та австрійське міністерство освіти погодилися затвердити на чолі кафедри 29-річного на момент переїзду до Львова історика.

Сама тільки діяльність Грушевського у Львові наступними роками вже робить «нову еру» вартої проголошення. Та треба згадати ще одну важливу зміну, запроваджену в її рамках, — офіційне впровадження протягом 1892–1893 років фонетичного правопису замість етимологічного. Це не лише спростило здобуття освіти для простолюду, а й відіграло ключову роль для утвердження в Галичині ідеї єдності українського народу та подальшого падіння позицій русофілів, для яких етимологія була одним з фундаментів світогляду.

Усі наведені події та зміни переконливо демонструють позитивну роль «нової ери» для українців, до того ж їхнє значення виходило далеко поза межі Галичини. Та навіть якщо акцентувати лише на цьому краї, то важко уявити постання славнозвісного «українського П’ємонту» без НТШ, Грушевського й запровадження фонетики.

Розчарування й крах

Попри всі позитиви, у самій основі «нової ери» були закладені передумови її колапсу. Прихильні до угоди українські середовища вбачали в угоді не просто ряд поступок, а загальну зміну неприхильної щодо українців політичної системи Галичини. Отримані здобутки більшість народовців вважали недостатніми й невідповідними щодо українських потреб у краї. Це було цілком очікувано з огляду на все стрімкіший розвиток українського національного життя в Галичині в останній декаді ХІХ століття. Галицьким українцям ставало все тісніше в тих рамках, які творили для них польські політики.

Поляки ж, недооцінюючи український рух і не маючи комплексного бачення проблеми співіснування двох народів у Галичині, ніколи не розглядали «нову еру» як докорінну зміну системи, тож сприймали українські вимоги чимраз настороженіше й критичніше. Навіть прихильні до «нової ери» «станьчики» вважали, що українці повинні задовольнятися зробленими поступками. Після реалізації на початок 1894 року головних пунктів угоди, «нова ера» фактично вичерпала себе. До цього додалась і втрата інтересу зі сторони уряду внаслідок тимчасового покращення російсько-австрійських відносин.

Реалізація навіть ухвалених Галицьким сеймом рішень на користь українців нерідко затягувалася. Деякі обіцянки — як от надання Костеві Левицькому керівництва українськомовною правничою кафедрою у Львівському університеті — було порушено. У випадку Левицького — через затятий опір більшості польських професорів університету. Провалилась і спроба призначити на цю посаду іншого українця — Михайла Зобківа. Так само не справдилося сподівання народовців відібрати в русофілів контроль над ключовою українською інституцією — Народним домом у Львові.

Паралельно із «пробуксовуванням» «нової ери», з кожним роком розчарування й невдоволення нею серед народовців наростало, як і критика з боку русофілів і радикалів. Побоюючись утрати політичних позицій через пов’язання із чимраз менш популярною в українському галицькому суспільстві угодою, усе більше народовців упродовж 1891–1894 років переходять до табору опозиції. 1892 року туди долучився й фактичний лідер середовища — Юліан Романчук. Натомість незмінну вірність компромісній політиці зберігав Барвінський та його тепер найближчий політичний соратник — Анатоль Вахнянин.

В одній політичній групі не може бути двох політик, тож розкол був питанням часу. Де-факто його можна простежити ще з 1892 року. Остаточно він оприявнився на загальних зборах народовського політичного товариства «Народна рада» у травні 1894 року. Абсолютна більшість присутніх підтримала курс Романчука й перехід до опозиції. Очолювана ж Барвінським меншість і надалі зберегла ставку на «новоерівську» політику й незабаром утворила власне політичне середовище — консервативно-клерикальний християнсько-суспільний рух.

Підсумкові міркування

«Нова ера» та її безперечні позитивні здобутки продемонстрували, що компроміси можуть мати сенс. Вона ж продемонструвала, чому такі угоди мали мало перспектив у тогочасних реаліях — незрілість більшості що українських, що польських політиків у Галичині. Звиклі до одвічної опозиційності й категоричності щодо поляків, народовці виявилися неготовими до компромісної політики з усіма її підводними каменями — повільністю, непослідовністю, еволюційністю процесів і здобутків. Також виявилось, що більшість з них на початок 1890-х років не були готовими до цілковитого розриву з русофілами. Тому перші ж труднощі «нової ери» почали схиляти їх до більш звичної, а отже, і затишної опозиційної дороги. Незрілість політиків проявилась і в оцінки «нової ери» постфактум. Більшість, як Євген Олесницький, убачали в ній винятково негатив. Меншість, як Олександр Барвінський, трактували її занадто позитивно, воліючи не помічати фундаментальних проблем і суперечностей, що призвели до провалу угоди 1890 року.

Польським діячам бракувало здатності адекватно оцінити силу, яка зростала, і значення українського руху. Звиклі за останні десятиліття до власного домінування, навіть прихильні до угоди «станьчики» не були готові визнати не те що рівність двох народів у Галичині, але навіть йти на подальші поступки. Сприймали це як загрозу для польського «стану посідання» в краї. Тим паче не здатними на це були й традиційно більш антиукраїнськи налаштовані східногалицькі консерватори. Поява ж на початку ХХ століття на галицькій політичній націоналістичної — а щодо українців і шовіністичної — польської націонал-демократії («ендеків») та стрімке зростання її впливів (на рівні з радикалізацією українського руху) робило нові компроміси майже неможливими.

Невдача «нової ери» стала поворотним моментом для польсько-українських відносин в Галичині. Із цього часу вони будуть усе більше загострюватися й наближатися до точки кипіння. Іноді напруга зростала, іноді спадала, але тенденція була незмінною. Окремі епізоди — як вбивство 1908 року українцем Мирославом Січинським намісника Галичини Анджея Потоцького чи загибель 1910 року українця Адама Коцка під час заворушень в університеті між польськими й українськими студентами — стали прелюдією до найтрагічніших сторінок у спільній історії українців та поляків, які припали на першу половину ХХ століття.

Доля «нової ери» була логічною для своєї епохи. Угода стала витвором політичного клімату монархії Габсбургів 1880-х років. Це була доба врядування в Цислейтанії президента міністрів Едуарда Тааффе (1879–1893). Йому вдалось забезпечити більш як десятиліття стабільності, що значною мірою лягло в основу майбутнього міфу габсбурзької монархії. Методом Тааффе були компроміси, які жодну сторону не задовольняли б повністю. Під цей принцип підпадають і «нова ера», і згадані німецько-чеські «пунктації».

Ці ж угоди ілюструють банкрутство такої політики на початку 1890-х років, адже не лише польсько-українська, а й німецько-чеська угода завершилася цілковитим фіаско. Що цікаво, обидві проблеми тісно пов`язані з долею Казімежа Бадені. Зокрема, за реалізацію «нової ери» (хай і частково успішну) саме йому в 1895 році імператор Франц Йосиф доручив очолити уряд Цислейтанії. На цій посаді Бадені спробував таки розв’язати німецько-чеські суперечності. Але наслідком виданих ним на початку 1897 року розпоряджень для чеських земель монархії став надпотужний політичний землетрус, який не лише поклав край політичній кар’єрі Бадені, а й вкинув австрійську половину імперії в перманентну політичну кризу, що з періодичними паузами тривала аж до 1914 року й початку Першої світової війни.

У ширшому контексті невдача «нової ери» стала провісником нової епохи в суспільно-політичному житті. Притаманна Цислейтанії 1870-х і 1880-х років ліберальна політика, оперта на компромісах, відійшла в минуле. На її місце прийшли суперечки й колотнечі, викликані все більшим наростанням національних і соціальних суперечностей. Першорядну роль тут відіграло поширення радикальніших форм націоналізму й соціалістичних ідей. У поєднанні з поступовим залученням до політичних процесів усе ширших мас населення, що призводило до наростання політичного й соціального популізму, це робило компроміси малоймовірними, а політиків, що їх пропагували, — приреченими на політичну загибель.