«Як це було в дні перед потопом: люди їли, пили, одружувалися, віддавали до шлюбу своїх дітей, аж до того дня, доки Ной не ввійшов у свій ковчег. І ніхто нічого не знав, доки потоп не знищив їх усіх»
(Євангеліє від Матвія 24:38-39)
У видавництві «Лабораторія» вийшла книга Флоріана Іллієса «1913. Літо століття» (нім. 1913: Der Sommer des Jahrhunderts, 2012). Іллієс (народився 1971 року) — один із найвпливовіших німецьких інтелектуалів сучасності, відомий як мистецтвознавець, журналіст та артменеджер. Свого часу вивчав історію мистецтва у престижних університетах Бонна й Оксфорда, що дозволило йому писати про художників, митців, мислителів не як про нудних історичних постатей, а як про живих людей, суголосних нашому часу. Іллієс працював редактором відділів культури чи не найважливіших видань Німеччини: Frankfurter Allgemeine Zeitung та Die Zeit. Також він відомий як співзасновник журналу про сучасне мистецтво Monopol. Його книги, і особливо «1913», вирізняються не загальним переказом фактів, а тим, що виглядають як своєрідна мозаїка, де автор до історичної точності додає іронію та глибину.
Серед книг Іллієса, окрім «1913» — міжнародного бестселера, перекладеного багатьма мовами, — можемо згадати ще «Любов у часи ненависті» (2021) та «Магію тиші» (2023). Перша — це хроніки почуттів і стосунків видатних діячів культури (Сартра, Бовуар, Дітріх, Ремарка) у буремне десятиліття 1929–1939. В іншій ідеться про життя та творчість німецького художника-романтика Каспара Давида Фрідріха. «1913» написана в жанрі літературного монтажу. Книга дуже схожа на газетний репортаж: фактично «1913» — це помісячна хроніка одного року (в книзі 12 розділів-місяців). Переказати її просто неможливо: це мозаїка. Автор описує події в житті історичних діячів і діячів культури, і перед читачем постає захоплива хроніка останнього мирного року перед Першою світовою війною. Тут ми знаходимо паралельні життєві історії видатних митців, інтелектуалів та диктаторів. Це життя Європи 1913 року, крок за кроком, місяць за місяцем.
Книга виглядає як панорама народження модернізму, який уперше поставив питання щодо абсурдності світу. Автор майстерно зображає, як протягом 1913 року перетинаються долі людей, що сформували культуру XX століття. Марсель Пруст перебуває в пошуках втраченого часу. Франц Кафка пише «Перевтілення». Зигмунд Фройд розмовляє з кішкою на Бергассе, Казимир Малевич створює «Чорний квадрат» — уособлення «нульової форми», досвід чистої безпредметності. У Відні нелегально перебуває Іосіф Сталін, а у Мюнхені художник Адольф Гітлер намагається продати свої акварелі. Відбувається прем’єра «Весни священної» Ігоря Стравінського, відкривається перший бутик Prada, винаходиться екстазі. Все стає мистецтвом, бо завтра може не настати. Кожне досягнення здається «останнім подихом» перед прірвою. «У жодному разі 1913 року не сталося нічого страшного, але марудним і млявим його не назвеш, почуття били через край». Була і радісна новина: викрадену «Мону Лізу» знайшли в Італії та повернули до Франції. «Вона залишала Лувр картиною, а повернулася туди містерією».
Гортаєш сторінки «1913» з тривогою, читаєш із передчуттям катастрофи. Пригадуються рядки Джойса: «Я чую, як брязкає зброя на березі моря». Ні, прямо не вказується на те, що трапиться в 1914 році, скоріше відчуваєш густу атмосферу майбутньої катастрофи Європи, що несвідомо просочує повсякденне життя інтелектуалів і митців. Іллієс змальовує цей рік як «затишшя перед бурею», де кожен герой відчуває, що старий світ тріщить по швах. Книга наповнена описами психічних розладів, депресій та безсоння. У стані крайнього виснаження перебувають Кокошка, Кафка, Клімт, Рільке та Фройд. Все виглядає як колективний поступовий психоз Європи, яка вже передчуває свою загибель. Нагадує останню стадію тривалого психічного захворювання, як у баварського короля Отто. Кінець кінцем, тогочасна література стає не чим іншим, як дослідженням психіки. «Незрівнянне видовище: цей покалічений чоловік у зношеній куртці стоїть серед усесвіту, malgré lui, серед міріад зірок. Оце театр! Таким міг би бути театр», — пише Рільке.
Якщо в 1913-му відбувається радикальний відхід від реальності (абстракціонізм Малевича, атональна музика Шенберґа) і на підсвідомому рівні руйнується стара естетика, то вже в наступному, 1914 році гармати зруйнують міста. Перед апокаліпсисом світ стає незрозумілим, а мистецтво, ніби відчуваючи це, реагує першим. 1913 рік — це останнє мирне літо. Іллієс підкреслює аномально теплу погоду. Безтурботне літо виглядає, з одного боку, невинно, а з іншого — моторошно. Герої книги ще не знають, що їх очікує, на відміну від читача. Молодики, які зараз п’ють каву в кафе «Централь», уже скоро опиняться в окопах Першої світової по різні боки фронту. В останні дні, а саме в грудні, 1913 року Роберт Музіль у своєму романі «Людина без властивостей» напише так: «Ульріх передбачав долю, сам про це не здогадуючись». Ситуацію в Європі/світі можна змалювати так: «Він (Ґеорг Тракль) дивився темряві у вічі, ловив швидкоплинне, вимагав пояснень від незбагненного. Він вдивлявся в себе й бачив незриме…».
1913 рік минає в тіні тиранів. На вулицях Відня розминулися Гітлер і Сталін. Якщо Гегель казав, що історія повторюється двічі: спочатку як трагедія, а потім як фарс, — то одне «літо століття» прочитується навпаки: спочатку як фарс, а потім як трагедія. 1913 року люди насолоджуються піком цивілізації, але в кожному їхньому кроці відчувається трагічна крихкість. Зрештою, створюється відчуття тотальної безвиході. Пруст зачиняється у своїй оббитій корком кімнаті, намагаючись законсервувати минуле, що є метафорою втечі від неминучого фіналу. Згадуються слова Кафки вже не Феліції, а іншій жінці (які він напише пізніше, вже у 20-ті роки XX століття, передбачаючи черговий апокаліпсис): «Дорога Мілено, я хотів би, щоб завтра настав кінець світу. Тоді я сів би на найближчий поїзд, приїхав до твого порога у Відні й сказав: “Ходімо зі мною, Мілено. Ми будемо кохати одне одного без жодних докорів сумління, страху чи стриманості. Бо завтра світ скінчиться”». Грудень 1913-го, рік добігає кінця. Опівночі Європа і світ підіймають келихи за новий 1914 рік. За всім цим читач чує відлуння майбутнього пострілу в Сараєво в ерцгерцога Франца Фердинанда. Апокаліпсис уже не за горами.
