Перше, що сьогодні спадає на думку при згадці Польщі, — взаємні образи, яких, на жаль, останнім часом побільшало. Чи мають поляки вказувати, яких героїв нам шанувати? Чи узгоджуватимемо політику історичної пам’яті з нашим західним сусідом? Ці та інші питання жваво обговорюють у телестудіях, на радіо, у соціальних мережах.
Але… Що ще ми знаємо про Польщу окрім згаданих тем? Невже ними все обмежується?
Вмикаємо радіо. У виконанні «Піккардійської терції» лунає прекрасна композиція «Сядеш у поїзд». Стоп!.. Так це ж українська версія однойменного хіта Марилі Родович. Або: всі в Україні знають і залюбки співають пісеньку «Тільки у Львові» — такий собі неофіційний гімн нашої «культурної столиці». Проте насправді це український варіант довоєнної пісні з польського кінофільму «Волоцюги» 1936 року.
Польща, виявляється, присутня в нашому культурному просторі, але ми про те зазвичай не замислюємося. Ось, наприклад, зворушлива композиція «Не заспокоїмося», яку свого часу виконували і Софія Ротару, і Олег Скрипка. Це легендарний хіт «Не спочнемо» Северина Краєвського та його гурту «Червоні гітари».
Читайте також: Олександр Котис: «Архітектура модернізму сама за себе не промовляє, бо вона позбавлена декору»
А пісня «Гей, соколи!» в нас така популярна, що подеколи її вважають народною. Але поляки так само вважають її своєю народною. Насправді авторство належить польсько-українському поетові ХІХ століття Томашу Падурі…
Польща асоціюється в українців передусім із Варшавою — з її Старим містом і парком Королівські лазеньки. А також із Краковом, лижним курортом Закопане та Вроцлавом — туди є зручний авіарейс із Києва. Серед інших уявлень про сусідню країну: річка Вісла, Шопен і шопінг. А ще полонез Оґінського, музичний символ країни. Польські міста не раз ставали європейськими столицями культури.
Тамтешня економіка останнім часом істотно розвинулася, і не в останню чергу завдяки українським працівникам. Але так було не завжди. Українці згадують, як наприкінці 1970-х поляки привозили до нас на продаж різні речі, а особливо джинси, що мали шалений попит. На вторговані гроші купували електротовари, кавомолки, міксери, пилососи тощо. Вони єдині з мешканців соцтабору займалися приватною комерцією. Всі знали, що в поляка напевно є щось на продаж.
Ще один образ Польщі — країна непокори. Багатьом відома незалежна профспілка «Солідарність», що 1980 року стала опозицією прокремлівській польській владі. Її очільник Лех Валенса, електрик Гданської судноверфі ім. Лєніна, згодом став першим некомуністичним президентом країни та лауреатом Нобелівської премії миру.
Старше покоління українців здебільшого асоціює нашого західного сусіда з відомим пісенним фестивалем у Сопоті. Для цих людей польським символом також була акторка Барбара Брильська, виконавиця головної ролі в радянській ліричній комедії «Іронія долі, або З легкою парою».
Польське кіно віддавна відоме в Україні. Особливо популярними були Анджей Вайда, найвідоміший польський режисер ХХ століття, актор Збіґнєв Цибульський, улюбленець дівчат актор Єжи Штур (завдяки фільму «Секс-місія») та режисер Єжи Гоффман, чиї екранізації Генрика Сенкевича «Потоп» і «Пан Володийовські» йшли в СРСР у скороченому цензурою вигляді, а тому обросли легендами. (До речі, у незалежній Україні знову згадали пана Гоффмана: спочатку через те, що в нього знімався Богдан Ступка, а потім як автора документальної стрічки «Україна. Становлення нації».)
Телевізійний екран 1970-х так само нагадував про Польщу. Щороку під час шкільних канікул крутили серіал про Другу світову війну «Чотири танкісти і пес». А ще показували багатосерійний мультфільм «Болек і Льолек». Популярне гумористичне шоу «Кабачок тринадцять стільців» було, по суті, копією польського «Кабаре старших панів», навіть герої мали польські імена: пан Влодек, пані Моніка, пані Тереза тощо.
У Києві завжди відчувалася присутність Польщі. Побратимом столиці України був Краків. Контакти між містами не припинялися: приїздили делегації, відбувалися культурні заходи, вийшов друком двомовний фотоальбом «Київ — Краків». Принагідно в нашій столиці є вул. Краківська, а в Кракові — Київська.
Книгарня «Дружба», що колись була на Хрещатику, мала польський відділ, де продавали, зокрема, журнали Uroda і Kobieta. Чимало киянок, щоб шити за журнальними викройками модні речі, спеціально вчили польську — власне, лише читати.
Також у Києві працювала Бібліотека іноземної літератури з широким вибором польських книжок. Там можна було прочитати в перекладі те, чого майже не видавали в СРСР. Наприклад, «Майстра і Маргариту» Михайла Булгакова. А на заході країни приймачі вільно ловили програми польського радіо, і завдяки цьому багато людей засвоїло польську.
Щодо польської історії українці здебільшого знають те, що пов’язано з Україною. А саме Берестейську та Люблінську унії, визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. З нещодавніх подій — про катастрофу президентського літака під Смоленськом.
З політиків на слуху в українців батько польської незалежності Юзеф Пілсудський, організатор воєнного стану генерал Войцех Ярузельський, економіст-реформатор Лешек Бальцерович, президенти країни Александр Квасневський, Броніслав Коморовський, Анджей Дуда, голова Європейської ради Дональд Туск, а також брати Качинські. Щоправда, інколи поляками вважають чехів Яна Палаха й Вацлава Гавела.
Натомість більш відомі українцям польські культурні діячі: науковець Миколай Коперник, поети Адам Міцкевич та Юліуш Словацький, композитор Фредерік Шопен, письменники Генрик Сенкевич і Станіслав Лем, лауреати Нобелевської премії з літератури Віслава Шимборська й Чеслав Мілош, кінорежисери Кшиштоф Зануссі та Аґнешка Холланд, а також папа римський Іван Павло ІІ, який відвідав Україну 2001 року.
У нас видають чимало перекладів польських авторів — і класиків, і сучасників. Особливо популярні серед українських читачів репортажистика про Україну. Достатньо згадати успіх книжки Зємовіта Щерека «Прийде Мордор і нас з’їсть, або Темна історія слов’ян». До речі, не пов’язана з Україною репортажистика теж викликає значний інтерес в наших шанувальників літератури факту. Наприклад, «Ґоттленд» Маріуша Щиґела. Його ж «Неділя, що відбулася у середу». Або «Наша маленька ПНР» Вітольда Шабловського.
Українці не лише частіше за інших сусідів спілкуються з поляками, багато хто ще й визнає, що має польське коріння. Чимало людей наполегливо шукає в архівах документальне підтвердження такого споріднення. Хтось заради побудови родоводу, відновлення історичної пам’яті конкретної родини, а хтось для отримання картки поляка.
Якими українці бачать поляків? Зазвичай помічають їхню привітність, велику мобільність, пристрасть до подорожей. Але водночас вони надто релігійні й подеколи зверхньо поводяться. Що ж, це теж правда.
Читайте також: Адам Загаєвський: «Не вірю, що для літератури й політики існує якесь спільне поле»
Польські інституції дуже активно просувають в Україні свою культуру, зокрема Польський Інститут. Діє чимало товариств українських поляків. Виходять друком польськомовні Dziennik Kijowski та Kurier Galicyjski. Налагоджена активна польсько-українська культурна співпраця: численні навчальні й дослідницькі програми, стипендії та конкурси, культурні заходи під егідою ЮНЕСКО. Цього так багато, що складно перелічити тут.
Відносини між Україною та Польщею в минулому були напруженими, потім покращились, але віднедавна знову відчувається напруженість. Утім, історичні спогади й жалі подеколи штучно реанімуються, породжуючи конфлікти. Але в нас значно більше спільного. Польща і далі підтримує Україну.
Українці впевнені, що зміцненню міждержавних відносин сприятиме запрошення поляків до України на різні культурні й наукові програми та обміни, а також економічні домовленості. Слід орієнтуватися на теперішнє і майбутнє, адже тут у наших країн є спільні інтереси та загрози.
Водночас слід визнати: кожна нація має право на власну історію, яка подеколи конфліктує із сусідською — солодкої дружби не буває. Наші герої — польські вороги, польські герої — наші вороги. Але то загальноєвропейська біда. Попри це, країни Європи дружать і не переносять історичні травми на теперішні відносини. Сьогодні в нас із Польщею значно більше спільного. Війни предків не повинні стати війнами онуків. Тож перешкоди у відносинах існують у політичній площині. Чимало українців вбачає в цьому втручання Москви.
Контакти між двома країнами активно розвиваються. Багато українців трохи вчили і розуміють польську або можуть вільно порозумітися з поляками. Справді, в Україні чимало мовних шкіл, де можна вивчити польську. Сьогодні вона тут надзвичайно популярна, бо, як кажуть, це наше вікно в Європу.
