Cпеціальний приз журі торішнього Московського кінофестивалю, Гран-прі фестивалю «Кіношок» плюс висока оцінка Валєрія Тодоровского з визначенням «ця стрічка відображає важливе». Що ж такого важливого в цьому двочастинному на 200 хвилин фільмі, режисер якого Сєрґєй Лобан спромігся вже вдруге вмовити знятися в себе великого і страшного Пєтра Мамонова?
Ну з Мамоновим, припустімо, і так все зрозуміло: в новелі «Повага», третій із чотирьох, він грає самого себе, актора з розмовами про порожнечу душі та спасіння в молитві, лише з тією відмінністю, що герой кинув свого сина вісім років тому, але схаменувся, вибачився і взяв із собою в гори. А ось інші три частини – з глухонімими гомофобами, гладкими інтернетчиками і двійниками Віктора Цоя – є певним узагальненням. Фарс – основа «Шапіто-шоу», яке має очевидну асоціацію з фразою «цирк поїхав, а блазні залишилися».
Цирк у Сєрґєя Лобана – це наше життя, а ми в ньому – блазні. Думка не нова – нова форма подачі. Тобто вона теж не нова, радше забута стара, бо інфантильні герої, що роблять з навколишнього світу бурлеск-балаган-буфонаду, вже якось занадто близько існують поруч із соловйовськими «Ассою» та «Чорною трояндою…». Та, попри формальну вторинність, «Шапіто-шоу» сенсовно свіже, воно узагальнює сучасний абсурд життя з усім його бестіарієм: зі знайомствами в інтернеті, телевізійно-музичними клонуваннями померлих рок-зірок і намаганням загладити провину шляхом гірської прогулянки. І робить це в такому іронічному тоні та в нестандартному для сучасного кондового й тупуватого російського кіно ракурсі, що відразу перетворюється на білу ворону, вигідно відрізняючись від жанрових стандартів фастфуду нашого прокату.
Повний кайф композиції лобанівського паноптикуму є навіть не в тому, що фільм, як борхесівський «Сад розбіжних стежок», переплітає реальності й з’єднує героїв: ті, хто промайнув в одній новелі на задніх планах, у наступній виступають на передній. Головне сховане в завершальному акорді всіх чотирьох частин: шапіто-шоу згорає.