Юлія Тимошенко мала цілковиту рацію, коли говорила про надзвичайно високий рівень соціальної агресії, що накопичилася у суспільстві. Але підозрюю, що для неї це абстракція, не відчутна на емоційному рівні. Прем’єр-міністри, як відомо, не їздять у маршрутках і не ходять на базари, не кажучи вже про те, що ніхто з них у холодній домівці не сидить.
У нинішній Україні боротьба так званих еліт, з одного боку, і життя абсолютної більшості громадян – з іншого, що далі, то виразніше відбувається ніби в паралельних вимірах. Навіть телеканали дедалі частіше подають політичні новини країни у виразно іронічному ключі: мовляв, для нас усе це не більше ніж шоу-бізнес.
Не знаю, чи розуміють це сучасні політики, але йдеться вже не про більшу частку електоральних симпатій, а про меншу частку антипатій – не лише електоральних, а й уже майже фізіологічних.
Бо в іншому часо-просторовому вимірі – на рівні пересічних громадян – інтереси все більше зміщуються від «що Ющенко сказав Януковичу» до прагматичніших речей. Цих речей багато. Ледь теплі батареї під час морозів – і чергове зростання тарифів на комунальні послуги. Поради міністра фінансів тримати заощадження у гривні – і потім її падіння у півтора раза. Плутані приписи Нацбанку, які зрештою забороняють людям отримати назад власні гроші з банків. І цілковита відсутність надії на зміни на краще.
«До зустрічі на барикадах!» – напівжартома прощається з моєю подругою сусід. Інший друг розповідає, як повненька продавщиця в магазині біля його будинку в емоційному сплеску говорить про зброю. Звичайно, це лише емоції, але «от від кого, а від неї не сподівався». Ще одна знайома нещодавно також вразила мене: «Я тільки за масові виступи, і що більші, то краще». Те саме розповідають уже майже всі знайомі.
Три тижні тому Тиждень навіть виніс на обкладинку застереження про «привид тероризму», але тут я хотів би змістити акценти. Тероризм передбачає, з одного боку, певну ідеологію й організовані групи самовідданих людей, які її дотримуються, а з іншого – попередньо сплановану підготовку. В Україні все це якщо і є, то, на мою думку, не на такому рівні, який призвів би до якихось дій. Зокрема, антизабудовна ініціативна група «Збережи Старий Київ» (учасником якої є і я), згадана у статті про тероризм, налічує достатньо інтелектуалів, які ознайомлені з соціальною історією, добре розуміють поняття «маргіналізація» та негативні наслідки цього явища.
Але уявіть собі пересічну групу мешканців багатоповерхівки – вони виступають проти зносу дитячого майданчика, а їх б’ють, їхнє майно нищать, проти них подають позови… Ані суд, ані міліція цих громадян не захищає, і думка про помсту цілком логічно жевріє у їхніх головах. Потрібна тільки іскра.
На щастя, в Україні зараз немає груп людей, як у Греції, для яких бійки з поліцією/міліцією є звичною (й улюбленою) справою. У нас швидше можливий спонтанний бунт, причому саме з боку людей, які й самі від себе такого не очікували, – як наслідок накопичення згаданої прем’єром соціальної агресії.
Кожен говорить від третьої особи: «Люди на межі», «Народ готовий…». (Так роблю, звісно ж, і я.) Але за всім цим відчувається одне: дедалі більше людей просто чекають на спалах від іскри – хочуть упевнитися, що будуть не самі. Такою іскрою може стати будь-який вияв відвертої несправедливості. Наприклад, нещодавній випадок на київській Оболоні, коли три міліціонери, які розганяли вуличних торговок, привселюдно побили 23-річного хлопця за те, що той дорікнув їм грубістю щодо літніх жінок. Після цього правоохоронцям довелося втікати від розлюченого натовпу, викликавши підтримку з райвідділу. Іскрою може стати і черговий жевжик на дорогій машині, який їде по тротуару, зачіпає пішохода та ще й вимагає компенсації за подряпину. Так уже було, коли підчас перебудови незначні події викликали хвилі багатолюдних мітингів по всій країні. Тепер мітингами навряд чи обійдеться.
І почнеться не ідеологічний терор, а тупий бунт. Війна всіх проти всіх. Дідусь, у дворі якого зруйнували дитячий майданчик, стрілятиме зі своєї «тулки» і в мента, і в працівника ЖЕКу, і просто в сусіда. Бо дістало. І такий варіант розвитку подій найстрашніший. Адже кожен бунт зрештою придушується, стаючи приводом для авторитаризації влади.